Інферно - Браун Дэн. Страница 46
Засновник напряму генної інженерії зародкових клітин.
Ленґдон відчув, як фрагменти загадки-мозаїки складаються докупи. На жаль, картина, яка в результаті цього вимальовувалася, була ще моторошнішою.
— Прокрутіть цю частину в пришвидшеному темпі, — наказала Марта сторожу, наче бажала якомога швидше проскочити той епізод, де Ленґдон та Іґнаціо Бусоні роздивляються маску, і дізнатися, хто прокрався до музею й поцупив її.
Сторож натиснув кнопку «прокрутка вперед», і цифри часу на екрані швидко замелькали.
Три хвилини... шість хвилин... вісім хвилин.
А Марта, що на екрані, стояла позаду чоловіків, переминаючись із ноги на ногу і дедалі частіше поглядаючи на свого годинника.
— Вибачте, що ми так довго розмовляли, — сказав Ленґдон. — Ви почувалися тоді явно некомфортно.
— Та я сама винувата, — відказала Марта. — Ви обидва наполягали, щоби я пішла додому, а охоронці випустили б вас пізніше, але мені здавалося, що це буде неввічливо з мого боку.
Раптом Марта щезла з екрана. Охоронець уповільнив швидкість перегляду до звичайної.
— Усе нормально, — прокоментувала Марта. — Я пригадую, що пішла до туалету.
Охоронець кивнув і знову простягнув руку до кнопки швидкого перемотування, але не встиг він її натиснути, як Марта зненацька схопила його за руку.
— Aspetti!
Вона схилила голову набік і спантеличено поглянула на монітор.
Ленґдон також помітив те, що помітила вона.
«Що це таке, чорт забирай?»
Ленґдон (той, що був на екрані) засунув руку до кишені твідового піджака й витягнув хірургічні рукавички, які відразу ж надів. Дуоміно став позаду Ленґдона і вдивлявся в коридор, куди щойно попленталася Марта, щоб сходити до туалету. За кілька секунд товстун кивнув Ленґдону — продовжуй, мовляв, перешкод немає.
«Що ж ми в біса робимо, га?»
Ленґдон побачив на екрані, як його рука в хірургічній рукавичці торкнулася краю дверцят шафки... а потім легенько потягнула їх на себе, аж поки старовинна завіса не зрушила з місця. Дверцята повільно розчинилися... і всередині стало видно посмертну маску.
Марта Альварес аж задихнулася від жаху й затулила руками обличчя.
Нажаханий не менше за Марту, Ленґдон, не вірячи очам своїм, дивився, як сам потягнувся до шафки, обережно взяв посмертну маску Данте обома руками, витягнув її назовні й підняв.
— Dio mi salvi! — скрикнула Марта, різко скочивши на ноги і вирячившись на Ленґдона. — Cos’ha fatto? Perche? (Господи, помилуй! Що він зробив? Чому?)
Не встиг Ленґдон відповісти, як охоронець висмикнув із кобури чорну «беретту» і націлив йому в груди.
«Господи Ісусе!»
Роберт Ленґдон глянув на ствол пістолета в руках охоронця і відчув, як стіни маленької кімнати стискаються довкола нього. Марта Альварес підскочила до професора впритул і свердлила його очима людини, яка й досі не могла усвідомити, що її зрадили. А на моніторі камери стеження Ленґдон підняв маску до світла й уважно роздивився її.
— Я витягнув її лише на хвилину, — виправдовувався Ленґдон, благаючи долю, щоби це виявилося правдою. — Іґнаціо запевнив мене, що ви не заперечуватимете!
Марта не відповіла. Цілковито приголомшена, вона намагалася збагнути, навіщо Ленґдон їй збрехав... і взагалі — як так сталося, що Ленґдон спокійнісінько стояв і дивився, як прокручується запис, чудово знаючи, що цей запис його викриє?!
«Та я й гадки не мав, що відчинив ту шафу!»
— Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Поглянь-но, ти там щось знайшов! — Вона не відводила очей від екрана, бо хотіла дізнатись відповіді, попри нову халепу, у яку вони вскочили.
А на екрані Ленґдон підняв маску догори й повернув її до світла, помітивши щось цікаве з тильного боку експоната.
Під тим кутом, під яким камера здійснювала зйомку, піднята маска на якусь мить затулила обличчя Ленґдона так, що мертві очі Данте опинилися на одній лінії з очима професора. І йому враз пригадалася фраза: «Істину можна побачити лише очима смерті».
Ленґдон ані найменшого уявлення не мав, що він вишу- ковував на тильному боці маски, але в той момент на відео, коли він поділився своєю знахідкою з Іґнаціо, товстун аж відсахнувся, потім швидко намацав окуляри і придивився до тої точки, на яку вказав професор. А потім придивився знову і знову. Опісля Іґнаціо енергійно захитав головою й збуджено заходив туди-сюди вузеньким андито.
Раптом чоловіки сіпнулися й підвели очі догори, явно щось почувши в коридорі — то, скоріш за все, з туалету поверталася Марта. Ленґдон похапцем видобув із кишені пакет із застібкою-блискавкою, засунув у нього маску, а потім обережно дав Іґнаціо, який із явною неохотою сховав її до своєї валізки. Ленґдон швидко зачинив дверцята вже порожньої шафки, і двоє чоловіків швидким кроком рушили назустріч Марті, щоби перейняти її в коридорі ще до того, як вона виявить їхню крадіжку.
Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.
Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.
— Я не розумію! — випалила вона. — Невже це ви з Іґна- ціо викрали посмертну маску?
— Ні! — наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. — М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на од- ну ніч.
— Дозвіл від власника? — спитала Марта. — Від Бертра- на Цобріста?
— Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!
Марта пронизала його кинджальним поглядом.
— Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.
— Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися...
Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи
його.
— Роберте, — сказала вона, похмуро зітхнувши. — Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.
розділ 42
Ваєнта залишила свій мотоцикл неподалік від північного боку Палацо Веккіо і тепер наближалася до нього пішки по периметру п’яца дела Синьйорія. Прокладаючи звивистий шлях повз статуї в лоджії Ланці, вона не могла не помітити, що, здавалося, усі фігури втілювали варіацію однієї теми: брутальної демонстрації чоловічого панування над жінками.
«Викрадення сабінянок».
«Викрадення Поліксени».
«Персей тримає відрізану голову медузи Горгони».
«Чудово, краще й не вигадаєш», — подумала Ваєнта і, насунувши бейсболку на лоба, проштовхалася крізь ранковий натовп до палацового входу, де саме почали запускати перших туристів. Судячи з усього, тут, у Палацо Веккіо, це було звичайною картиною. Ідучи за вказівниками до музею, Ваєнта подолала два пишно оздоблені атріуми й піднялася масивними сходами на другий поверх.
Вона пригадала офіційне повідомлення, що надійшло двом поліцейським на містку.
II Museo di Palazzo Vecchio... Dante Alighieri...
Ленґдон мав бути десь тут.
Вказівники шляху до музею привели Ваєнту до масивної, барвисто прикрашеної галереї, — Залу п’ятисот, — де вже купчилися туристи, захоплено витріщаючись на колосальні настінні фрески. Ваєнті було нецікаво споглядати мистецькі витвори, і вона швидко видивилася ще один музейний дороговказ у дальньому правому кутку приміщення, який показував на сходи, що вели догори.
Рушивши через зал, Ваєнта помітила групу університетської молоді, яка зібралася довкола одної скульптури; хлопці й дівчата реготали й робили знімки.
На табличці був напис: «Геракл і Діомед».
Ваєнта окинула статуї поглядом і аж застогнала.
Скульптура зображала двох героїв грецької міфології — обидва голі-голісінькі, — які зійшлися в бійцівському двобої. Геракл тримав Діомеда догори ногами, збираючись швиргонути його, а Діомед тим часом міцно тримав Гера- кла за пеніс, немов звертаючись до нього з такими словами: «А ти впевнений, що хочеш мене кинути?»
Ваєнта скривилася.