Інферно - Браун Дэн. Страница 47
«Так он воно звідки походить — «вхопити кого-небудь за яйця»!»
Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.
Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.
— Відкриття затримується, — мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.
— А ви не знаєте чому? — спитала Ваєнта.
— Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. — І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.
Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.
«Він іде сюди, щоби зняти свідчення», — здогадалася Ва- єнта.
Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутин- ил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.
«Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?»
Або Ваєнта помилилася, припустивши, що Ленґдон тут, або місцева поліція і Брюдер ще не склали два і два докупи.
Коли працівник поліції вийшов на сходовий майданчик і легкою ходою рушив до входу в музей, Ваєнта невимушено відвернулася і вдала, що зацікавлено дивиться у вікно. Зважаючи на те, що її дезавуювали, та зважаючи на довгі руки Начальника, їй не хотілося ризикувати і бути впізнаною.
Aspetta! — крикнув хтось.
Серце Ваєнти тьохнуло, коли поліцейський зупинився позаду неї. І вона здогадалася, що той голос почувся з його рації.
— Attendi і rinforzi! — повторив голос.
«Чекати підмоги?» Ваєнта відчула, що щойно відбулася якась зміна.
І в цей момент вона побачила далеко в небі чорний предмет, який ставав дедалі більшим з кожною секундою. Він летів до Палацо Веккіо від садів Боболі.
«Безпілотник», — подумала вона. Отже, Брюдер знає. І він також прямує сюди.
***
Координатор Консорціуму Лоренс Нолтон і досі картав себе за те, що зателефонував Начальнику. Краще б він не пропонував босу переглянути відео до оприлюднення, яке мало статися завтра вранці.
Бо зміст не мав ані найменшого значення.
Протокол усьому голова.
Нолтон і досі прекрасно пам’ятав тезу, яку вбивали в голови молодим координаторам, коли ті починали контролювати виконання завдань для організації: «Не став запитань — став завдання».
Він неохоче поклав червону флешку в чергу на завтрашній ранок, замислившись, як відреагує преса на це химерне послання. Може, вони його взагалі проігнорують?
«Не проігнорують. Бо воно від Бертрана Цобріста».
Цобріст був не лише надзвичайно успішною постаттю у світі біомедицини, він уже встиг потрапити до випусків новин через своє самогубство, яке вчинив минулого тижня. Це дев’ятихвилинне відео прозвучить як послання з могили, і його лиховісний і моторошний тон не дозволить людям просто так відмахнутися.
«Це відео пошириться, як пошесть, за кілька хвилин після оприлюднення».
розділ 43
Марта Альварес аж кипіла від люті, коли вийшла з тіс
ної кімнатки, залишивши професора Ленґдона та його невиховану сестричку під прицілом двох охоронців. Рішучим кроком вона підійшла до вікна, виглянула на п’яца дела Синьйорія і з полегшенням побачила там поліцейське авто, що стояло біля фасаду будівлі.
«Давно мали б приїхати».
Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.
«А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!»
Маючи намір висловити Іґнаціо все, що накипіло в неї в душі, Марта видобула з кишені мобільник і набрала номер офісу Дуоміно, який розташовувався за кілька кварталів від музею собору Дуомо.
На лінії пролунав лише один гудок.
— Ufficio di Ignazio Busoni, — відповів знайомий жіночий голос.
Марта мала дружні стосунки із секретаркою Іґнаціо, але тепер була не в гуморі розпочинати з нею пустопорожні жіночі теревені.
— Eugenia, sono Marta. Devo parlare con Ignazio. (Еудже- ніє, це Марта. Я маю поговорити з Іґнаціо.)
По той бік лінії запала дивна тиша, а потім секретарка несподівано вибухнула істеричними риданнями.
— Cosa succede? (Що сталося?) — настійливо спитала Марта.
Еудженія розповіла Марті, ковтаючи сльози, що вона що- йно прибула до офісу й дізналася, що минулої ночі на алеї біля собору в Іґнаціо стався серцевий напад. Була вже дванадцята ночі, коли він зателефонував до «швидкої», але лікарі запізнилися. Бусоні помер.
Марта відчула, як ноги її підкосилися, і вона мало не впала. Зранку вона чула новину, що минулої ночі помер якийсь міський чиновник, чиє ім’я не називали, але й припустити не могла, що то був Іґнаціо.
— Послухай мене, Еудженіє. — І Марта, намагаючись зберігати спокій, швидко розповіла про те, що тільки-но бачила на відеокамерах стеження в палаці: Іґнаціо та Роберт Ленґдон, якого тримають під прицілом охоронці, викрали посмертну маску Данте.
Марта чекала від Будженії якої завгодно реакції, та аж ніяк не того, що почула.
— Roberto Langdon? — скрикнула Еудженія. — Sei соп Langdon ora? (Ти з Ленґдоном?)
Схоже, Еудженія не зрозуміла, про що йшлося.
— Так, але ж маска...
— Devo parlare con lui! (Я маю з ним поговорити!) — вигукнула Еудженія.
***
А в кімнаті охорони Ленґдон, сидячи під прицілом двох сторожів, відчував, як гупання в його голові посилюється. Двері рвучко розчинилася, і в кімнаті з’явилася Марта Альварес.
Крізь відчинені двері Ленґдон почув далеко надворі лиховісне дзижчання безпілотника, яке супроводжувалося завиванням поліцейських сирен. «Вони дізналися, де ми».
— Е arrivata la polizia (Прибула поліція), — повідомила Марта охоронцям і послала одного з них зустріти представників влади і провести їх до музею. Другий охоронець залишився в кімнаті, і ствол його пістолета й досі був націлений на Ленґдона.
На його превеликий, подив, Марта простягнула професору мобільний телефон.
— Дехто хоче з вами поговорити, — сказала вона дещо дивним тоном. — Вам треба вийти з кімнати, щоби мати надійний зв’язок.
Група перекочувала з душної кімнати відеоконтролю до сусідньої галереї, де крізь великі вікна, з яких розгортався приголомшливий вид на п’яца дела Синьйорія, лилося сонячне світло. Хоча він і досі був під прицілом, Ленґдон відчув помітне полегшення, коли полишив замкнений простір.
Марта жестом підізвала його до вікна й подала телефон.
Ленґдон нерішуче взяв його й приклав до вуха.
— Роберт Ленґдон слухає.
— Пане, — звернулася до нього жінка ламаною англійською із сильним акцентом. — Я Еудженія Антонуччі, секретарка Іґнаціо Бусоні. Ви і я... Ми з вами зустрітися вчора вночі, коли ви прибувати до нашого офісу.
Ленґдон не пам’ятав нічого.
-Так?
— Мені дуже шкода казати вам це, але Іґнаціо... він померти від серця вчора вночі...
Ленґдон міцно стиснув телефон. «Іґнаціо Бусоні помер?!»
А жінка вже плакала, і голос її був сповнений суму.
— Іґнаціо дзвонити мені перед померти. Залишити мені повідомлення й казати, щоби ви його неодмінно почути. Я вам його прокрутити.
Ленґдон почув якесь шерехтіння, і за кілька секунд у його вухах зазвучав голос Іґнаціо Бусоні.
«Еудженіє, — сказав чоловік, важко дихаючи і явно долаючи біль. — Будь ласка, зроби так, щоби це повідомлення почув Роберт Ленґдон. Я потрапив у біду. Не думаю, що мені вдасться добратися до офісу. — Іґнаціо застогнав і надовго замовк. А коли знову заговорив, то голос його вже був слабшим. — Роберте, сподіваюсь, тобі вдалося врятуватися. Вони й досі переслідують мене... і я... мені дуже зле. Я намагаюсь викликати лікаря, але... — Знову настала довга пауза, схоже, Дуоміно збирав останні сили, а потім знову почувся його голос: — Слухай мене уважно, Роберте. Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадіз, двадцять п’ять. — Іґнаціо надовго замовк, а потім насилу вимовив: — Нехай тобі Бог помагає».