Інферно - Браун Дэн. Страница 52
Але було надто пізно.
Коліна сильно вдарилися об дошку, а руки відчайдушно по тягнулися вперед, намагаючись вхопитися за поперечину. Ліхтарик заторохтів у темряву під ними й упав на полотно, яке спіймало його, наче сіть. Ленґдон різко відштовхнувся ногами, і це допомогло йому з останніх сил долетіти до безпечної наступної підпірки, а тим часом дошка під ним зісковзнула й, пролетівши вниз вісім футів, з гучним тріском гепнулася на дерев’яний кесон, що оточував полотно "Апофеозу».
Звук відлунив через усе горище.
Переляканий Ленґдон зіп’явся на ноги й обернувся до Сієнни.
У тьмяному світлі ліхтарика, який лежав унизу на полотні, Ленґдон побачив Сієнну, яка стояла на підпірці, потрапивши в пастку й не маючи змоги перебратися до нього. Її очі сказали йому те, що Ленґдон уже й так знав. Шум упа- лої планки майже стовідсотково виказав їх.
X- X- *
Погляд Ваєнти підскочив до пишної стелі.
— На горищі пацюки? — знервовано пожартував чоловік із відеокамерою, коли вібруюче відлуння звуку покотилося вниз.
«Великі пацюки», — подумала Ваєнта, поглянувши на округлу картину в центрі стелі. З проміжку між кесонами опускалася маленька хмаринка пилу, і Ваєнта могла присяг- нутися, що побачила, як полотно злегка прогнулося... наче хтось натиснув на нього з протилежного боку.
— Може, то працівник поліції, стоячи на оглядовому майданчику, впустив пістолет, — сказав чоловік, придивляючись до гулі в полотні. — Як ви гадаєте, що вони там шукають? Уся ця колотнеча мене дуже цікавить.
— Оглядовий майданчик? — спитала Ваєнта. — А що, відвідувачам можна туди заходити?
— Аякже. — І чоловік кивнув на вхід до музею. — Відразу ж за тими дверима є двері, що ведуть до перехідного місточка на горищі. Звідти можна бачити крокви, спроектовані Вазарі. Приголомшливе видовище.
Раптом у Залі п’ятисот знову відлунив голос Брюдера:
— Куди вони в чорта поділися?!
Як і його розлючений рик кілька хвилин тому, голос Брюдера пролунав із заґратованого вікна, розташованого високо на стіні ліворуч від Ваєнти. Вочевидь, Брюдер був у кімматі за отим вікном... на цілий поверх нижче за пишну стелю Залу п’ятисот.
Ваєнта знову підняла очі на гулю, що утворилася на полотні вгорі.
«Пацюки на горищі, — подумала вона. — Намагаються знайти вихід».
Подякувавши чоловікові з відеокамерою, Ваєнта швидко рушила до входу в музей. Двері були зачинені, але поліцейські бігали туди-сюди, тому в неї виникла надія, що вони не замкнені.
Авжеж, інтуїція її не підвела.
розділ 47
А на майдані, посеред хаосу, спричиненого прибуттям поліції, у затінку лоджії Ланці стояв чоловік середнього віку, з великою цікавістю спостерігаючи за довколишньою метушнею. На чоловікові були окуляри «Плюм Перме», краватка з тканим малюнком і маленький золотий цвяшок у вусі.
Спостерігаючи за біганиною, він спіймав себе на тому, що знову чухає потилицю. Учора в чоловіка з’явився висип, який, схоже, погіршувався, перетворюючись на маленькі прищі на підборідді, шиї, щоках і над очима.
Коли він поглянув на свої нігті, то помітив кров. Він дістав із кишені хустку й витер пальці та криваві прищі на шиї та щоках.
І знову повернувся поглядом до двох чорних мікроавтобусів, які припаркувалися поряд із палацом. У тому з них, що стояв ближче, на задньому кріслі сиділи двоє.
Один був озброєним військовим у чорному.
Другою була немолода, але надзвичайно красива срібноволоса жінка з синім амулетом.
Схоже, вояк готував шприц для підшкірних ін’єкцій.
Сидячи в мікроавтобусі, доктор Елізабет Сінскі окинула байдужим поглядом палац, роздумуючи, як могло статися, що криза дійшла до такої жахливої стадії.
— Мадам, — почувся поруч низький голос.
Елізабет запаморочено повернулася до вояка, що за нею наглядав. Він підтримував її однією рукою за передпліччя, а в другій стискав шприц.
— Не рухайтеся.
Гостра голка вдарила жінці в шкіру й проштрикнула її.
Вояк зробив ін’єкцію.
— А тепер можете знову спати.
Коли Елізабет уже заплющувала очі, їй здалося — і вона могла присягнутися, — що побачила чоловіка, який стежив за ними із затінку. Чоловік у дизайнерських окулярах і краватці, які зазвичай носять студенти-першокурсники. Його обличчя було червоне й вкрите висипом. На мить Елізабет здалося, що знає його, але, коли вона розплющила очі, щоби поглянути на нього ще раз, чоловік уже зник.
розділ 48
У темряві горища Ленґдона та Сієнну розділяли двадцять футів широкого простору. Планка, пролетівши вісім футів і впавши на дерев’яну раму полотна Вазарі «Апофеоз», грюкнула й затихла. Великий ліхтар, який і досі випромінював світло, покоївся на полотні, утворюючи невеличку гулю, як камінець на брезенті.
— Та планка, що позаду тебе... — прошепотів Ленґдон. — Ти зможеш покласти її так, щоби вона сперлася на брус, на якому я стою?
Сієнна оглянула планку.
— Ні, бо протилежний край упаде на полотно.
Саме цього й боявся Ленґдон; їм тільки цього бракувало: щоби дошка прорвала полотно Базарі й впала з гуркотом униз.
— Я дещо придумала, — прошепотіла Сієнна, рушивши вбік по підпорці до бокової стіни. Ленґдон також рушив за променем ліхтаря; кожен наступний крок ставав дедалі небезпечнішим, бо вони віддалялися від його світла. Добравшись до стіни, вони опинилися майже в суцільній темряві.
— Отам, — прошепотіла Сієнна, показуючи на щось невиразне під ними. — По краю каркаса. Він має кріпитися до стіни. Він має витримати мене.
Не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна вже злізла з під- порки, використовуючи опорні балки як драбину. А потім обережно спустилася на край дерев’яного кесона. Він скрипнув, але витримав. Потихеньку просуваючись кесоном під стіною, Сієнна рушила до Ленґдона так, наче йшла по карнизу хмарочоса. Кесон знову скрипнув.
«Лід тонкий, — подумав Ленґдон. — Тримайся біля берега».
Коли Сієнна вже пройшла половину шляху, наближаючись до підпірки, де він стояв у темряві, Ленґдон відчув нону надію на те, що, може, їм і вдасться вчасно вибратися звідси.
Раптом десь попереду в темряві грюкнули двері, і він почув швидкі кроки, що наближалися перехідним місточком. Ось показався промінь світла, який рушив крізь темряву, з кожною секундою наближаючись до нього. Ленґдон відчув, як надія покинула його. Хтось ішов до них основним місточком, перекриваючи шлях до втечі.
— Сієнно, не зупиняйся, — прошепотів він, інстинктивно зреагувавши. — Іди далі, увесь час тримаючись стіни. На дальньому кінці — вихід. Я тим часом відверну увагу.
— Ні! — гаряче зашепотіла Сієнна. — Вернися, Роберте!
Та Ленґдон уже пішов назад по підпорці до «хребта» горища, залишивши Сієнну в темряві; вона мало-помалу рухалася вздовж бокової стіни на вісім футів нижче за нього.
Коли Ленґдон дійшов до центру горища, на підняту оглядову платформу виступив невиразний силует із ліхтариком у руці, зупинився біля низьких перил і спрямував промінь ліхтаря прямо в очі Ленґдону.
Світло було сліпучим, і Ленґдон відразу ж підняв руки вгору — мовляв, здаюся, не стріляйте.
Більш вразливе становище годі й уявити: він балансував на висоті, намагаючись втримати рівновагу, над Залом п’ятисот, засліплений яскравим променем ліхтаря.
Ленґдон чекав почути або постріл, або якийсь владний наказ, але не почув нічого, окрім тиші. За мить промінь світла відвернув від його обличчя й помацав темряву позаду нього, вочевидь, шукаючи щось інше... або когось іншого. Коли світло припинило сліпити йому очі, Ленґдон зміг роздивитися нечіткий силует, що заступав йому шлях до втечі. То була струнка жінка, вдягнута у все чорне. Він анітрохи не сумнівався, що під її бейсболкою сховалося шпичасте волосся.
М’язи Ленґдона інстинктивно напружилися, а перед його очима поплив образ конаючого на долівці шпиталю лікаря Марконі.