Інферно - Браун Дэн. Страница 49
* Швидше! — підганяла Сієнна, кинувшись із Ленґдоном назад тим самим шляхом, яким вони потрапили до музею. Нона сподівалася встигнути добігти до головного виходу і не наштовхнутися на поліцію, але тепер побачила, що шанси на це дорівнюють нулю.
Вочевидь, Ленґдона терзали ті самі сумніви. Нічого не кажучи, він загальмував на широкому перехресті двох коридорів.
— Цим шляхом ми не виберемось.
— Уперед! — заклично махнула йому рукою Сієнна. — Роберте, ми не можемо просто стояти і нічого не робити!
Ленґдон завагався і спрямував уважний погляд ліворуч, на короткий коридор, який начебто завершувався невеличкою тьмяно освітленою кімнатою. Стіни кімнати були завішані старовинними мапами, а по центру стояв великий залізний глобус. Ленґдон поглянув на цю залізну конструкцію й слабко кивнув... а потім закивав значно енергійніше.
— Сюди, — гукнув Ленґдон, кидаючись до залізного глобуса.
— Роберте! — скрикнула Сієнна, але побігла слідком, хоча й інстинктивно відчувала, що цього не слід робити. Бо той коридор вів углиб музею, а не до виходу. — Роберте! — захекано повторила вона, нарешті наздогнавши його. — Куди ти нас ведеш?
— Через Вірменію, — відповів Ленґдон.
— Що?!
— Вірменія, — повторив Ленґдон, уперто спрямувавши погляд уперед. — Довірся мені.
***
А на нижньому поверсі в натовпі переляканих туристів на балконі Залу п’ятисот Ваєнта низько нагнула голову, коли спецпідрозділ під орудою Брюдера прогупотів чоботами повз неї, біжучи до музею. Унизу гучно заляскали двері — то поліція перекривала виходи, блокуючи будівлю.
Якщо Ленґдон і справді був тут, то він потрапив у пастку.
На жаль, Ваєнта також опинилася в пастці.
розділ 45
Зал географічних мап із дубовими панелями в теплих тонах і кесонною стелею відрізняється від інтер’єру Палацо Веккіо з гіпсу й каменю, як небо від землі. Спроектоване як роздягальня, це величне приміщення містило десятки комірчин та шаф, колись використовуваних для зберігання предметів одягу великого герцога. Нині ж стіни цієї кімнати прикрашали мапи: п’ятдесят три мініатюри, намальовані вручну на шкірі, що відображали світ, яким він уявлявся в тисяча п’ятсот п’ятдесятих роках.
А домінував над цією приголомшливою колекцією мап масивний глобус, що стояв у центрі кімнати. Відома під назвою Марра Mundi, ця куля діаметром шість футів була найбільшим обертальним глобусом своєї доби, який можна було змусити обертатися легеньким поштовхом пальця. Тепер глобус скоріше слугував кінцевою точкою маршруту для туристів, які, побувавши в усіх залах та галереях, доходили до глухого кута і, обігнувши глобус, поверталися до виходу тим самим маршрутом.
Утомлено хекаючи, Ленґдон і Сієнна вбігли до Залу мап.
Перед ними велично забовваніла Марра Mundi, та Ленґдон навіть не глянув на неї, зосередивши натомість усю увагу па дальніх стінах кімнати.
— Нам треба знайти Вірменію! — сказав він. — Many Вірменії!
Ошелешена таким проханням, Сієнна поспішила до праної стіни кімнати, видивляючись на ній мапу Вірменії.
Ленґдон негайно розпочав пошук із лівого боку, ідучи по периметру стіни.
Аравія, Іспанія, Греція...
Кожна країна зображалася напрочуд детально, зважаючи на те, що ці мапи були зроблені понад п’ятсот років тому, у часи, коли більша частина світу ще не була ані відкрита, ані нанесена на мапи.
«Де ж тут Вірменія?»
Порівняно із зазвичай чіткими та яскравими ейдетични- ми спогадами, його «приватний тур потаємними ходами» тутешніх галерей, здійснений кілька років тому, пригадувався Ленґдону вельми туманно, не в останню чергу через два фужери «Кайя Небйоло», які він пропустив під час обіду перед оглядом. Цілком доречно слово «nebbiolo» означало невеличкий туман. Та навіть попри це Ленґдон чітко пам’ятав, що одна мапа в цій кімнаті — мапа Вірменії — мала унікальну властивість.
«Я знаю — вона тут», — подумав Ленґдон, вдивляючись у, здавалося б, нескінченну низку мап на стіні.
— Вірменія! — вигукнула Сієнна. — Ось вона!
Ленґдон крутнувся на п’ятах і кинувся до Сієнни, яка
стояла в дальньому правому кутку кімнати. Коли він підбіг туди, жінка показала йому мапу Вірменії з виразом на облич - чі, який промовляв: «Ну, знайшли ми мапу Вірменії, то й що?»
Ленґдон знав, що не має часу для пояснень. Натомість він
просто простягнув руку, вхопив мапу за її масивну дерев’яну раму й смикнув до себе. Уся мапа, обернувшись на завісах, відсунулася в кімнату разом із великою секцією стіни, і за нею показався потаємний прохід.
— Що ж, у такому разі я не проти, — мовила Сієнна, приємно приголомшена. — Рушаймо до Вірменії.
Не вагаючись ані секунди, вона безстрашно увібралася до отвору, за яким зяяла напівтемрява. Ленґдон заскочив слідком за жінкою й зачинив за собою стіну.
Попри туманні спогади про «приватний тур», цей потаємний хід Ленґдон пам’ятав добре. Фактично вони із Сієн- ною проникли, немов крізь дзеркало, до Невидимого палацу — потаємного світу, який існував за стінами Палацо Веккіо; то було таємниче царство, до якого мали доступ лише тодішній великий герцог та наближені особи.
Ленґдон постояв кілька секунд на вході, обдивляючись їхнє нове довкілля: кам’яний коридор, лише слабке природне світло, що просочувалося крізь кілька вітражних вікон. Через приблизно п’ятдесят ярдів цей таємний хід спускався до дерев’яних дверей.
Тепер він повернув ліворуч, де прохід до вузьких сходів перекривав провислий ланцюг. Табличка над сходами попереджала: «USCITA VIETATA».
Ленґдон рушив до сходів.
— Ні! — застерегла його Сієнна. — Там написано, що проходу немає.
— Дякую, — саркастично посміхнувся Ленґдон. — Я вмію читати італійською.
Він відчепив ланцюг із гачка, відніс його назад до потаємних дверей і швидко заблокував ним обертальну стіну: начепив ланцюг на ручку дверей, а потім просунув його крізь якийсь пристрій, щоби двері не можна було потягнути й відчинити ззовні.
— Приголомшливо, — ніяково мовила Сієнна. — Я б сама ні за що не докумекала.
— Це не затримає їх надовго, але нам і не треба багато часу. Іди за мною.
***
Коли мапу Вірменії нарешті було зламано, агент Брюдер та його підлеглі кинулися навздогін вузьким коридором, що ні в до дерев’яних дверей на протилежному кінці. Проломившись крізь ті двері, Брюдер відчув, як його вдарив сильний порив холодного повітря — і його на мить засліпило яскраве сонце.
Він опинився на зовнішньому містковому переході, який ти гнувся дахом палацу. Брюдер простежив очима перехід і иобачив, що на відстані п’ятдесяти ярдів він закінчується дверима, що знову ведуть усередину будівлі.
Брюдер зиркнув ліворуч від переходу, де горою здіймався арковий дах Залу п’ятисот. Тоді повернувся праворуч, де прохід межував із крутим схилом, який переходив у глибоку світлову шахту. Миттєва смерть.
Він зосереджено глянув уперед.
— Сюди!
Брюдер та його люди кинулися переходом до протилеж- пих дверей, а тим часом безпілотник кружляв угорі, мов хижий птах.
Зламавши двері на протилежному боці, Брюдер та його підлеглі, ковзнувши поверхнею даху, різко загальмували, мало не налетівши один на одного.
Вони опинилися в крихітній кам’яній камері, яка не мала іншого виходу, окрім тих дверей, крізь які вони щойно увійшли. Під стіною стояв дерев’яний стіл. А нагорі гротескні фігури, зображені на стелі кімнатки, здавалося, дивилися на них із глузливим презирством.
То був глухий кут.
Один із вояків Брюдера підійшов до стіни і швидко проглянув інформаційну табличку, яка на ній висіла.
— Стривайте, — сказав він. — У табличці йдеться, що десь тут має бути якась finestra... мабуть, щось на кшталт потаємного вікна.
Брюдер озирнувся довкола, але потаємного вікна не побачив. Підійшовши широким кроком до таблички, він прочитав її сам.