Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 50

— Будь ласка, і то в двох словах! Вам холодно, бо ви самотні і нема кому зігріти вам серце. Ви слабі, бо ще не зазнали найсолодшого почуття, найкращого і найвищого, яке дане людям. Ви дурненька, бо мордуєте себе і страждаєте, а не хочете поманити свого щастя, не хочете й кроку ступити назустріч тому, хто вас жде.

Вона знову запхнула в зуби свою коротку чорну люлечку і заходилася пильно її смоктати.

— Ви це можете сказати мало не всім тим, хто, як і я, живе самотньо в багатому домі і залежить від інших.

— Можу сказати, та чи це буде стосуватися всіх?

— Усіх, хто опинився в моєму становищі.

— Так, хто опинився в вашому становищі. А чи є ще хоч одна душа з вашою долею?

— Пошукайте і знайдете тисячі.

— Навряд чи ви знайдете хоч одну таку. Якби ви тільки знали, яка у вас особлива доля, як ви близько від щастя і як ви минаєте його! Ваша доля і ваше щастя ждуть свого часу. Одного вашого поруху буде досить, щоб сполучити їх. Випадок їх порізнив. А тільки-но вони з'єднаються, ви знайдете свій рай.

— Я не тямлю в загадках і ще зроду жодної не розгадала.

— Коли ви хочете почути більше, покажіть мені свою долоню.

— І позолотити вам ручку?

Я дала їй шилінґ. Вона пхнула його в стару шкарпетку, яку витягла з кишені і, зав'язавши вузлом, поклала назад, а тоді звеліла простягнути руку, що я й зробила. Нагнувши своє лице до моєї долоні, ворожка розглядала її, не торкаючи руками.

— Дуже чиста долоня, — сказала вона. — На такій руці нічого не видивишся: зовсім мало ліній. Та й що таке рука? Долю списано не на ній.

— Згодна з вами, — зауважила я.

— Не на ній, — мовила вона ще раз, — а на обличчі: на чолі, коло очей, в самих очах, в лініях рота. Станьте навколішки й зведіть голову!

— Ага! Це ближче до діла! — сказала я, виконуючи її наказ. — Я починаю вам вірити. Я вклякнула за два кроки від ворожки. Вона перегорнула в каміні. Спалахнуло полум'я, освітивши тільки моє лице, — циганка й далі була в затінку.

— Цікаво, з чим на серці прийшли ви до мене сьогодні? — мовила вона, подивившись досить довго на мене. — Цікаво, які думки тривожать ваш мозок, коли ви годинами сидите у вітальні, а гості з шляхетного товариства сновигають перед вами, як тіні від чарівного ліхтаря. Так мало у вас з ними спільного, ніби вони й справді людські тіні — без плоті й крові.

— Я часто буваю стомлена, іноді хочу спати, а от сумую рідко.

— Тоді у вас є якась таємна надія, яка додає вам духу й розради нашіптуванням про майбутнє.

— Ні! Найзаповітніша моя мрія — це заощадити трохи грошей із свого заробітку і відкрити колись школу, найнявши для цього невеликий будинок.

— Погана пожива для духу. А коли ви сидите на підвіконні (бачите, я знаю ваші звички)...

— Ви знаєте про них від челяді.

— О! Це свідчить про ваш меткий розум! Нехай і так — від челяді. Правду кажучи, я тут знаю одну — місіс Пул...

Почувши це ім'я, я звелася на ноги. «То... то ви її знаєте, — подумала я. — Тоді це чортові витівки!»

— Не лякайтеся, — провадила далі дивна жінка, — вона не підведе. Вона робить своє діло спокійно й мовчки. На неї можна цілком звіритися. Отож, як я казала, коли ви сидите на підвіконні, то хіба ви ні про що інше не думаєте, тільки про свою школу?

І вас не цікавить ніхто з тих, що сидять перед вами на канапах та в кріслах? І ви не вивчаєте тоді чийогось лиця? Або чиїхось рухів — бодай із простої цікавості?

— Мені цікаво спостерігати кожне лице й кожен порух.

— І ви не вирізняєте з-посеред усіх одного, або, може, двох?

— Часом буває, що рухи або погляди якоїсь пари розповідають мені цілу історію. Тоді я з цікавістю їх спостерігаю.

— А які історії вам найбільше до вподоби?

— О, я не маю великого вибору! Всі історії обертаються круг одного — женихання, і всі вони мають одну згубну кінцівку — одруження.

— І вам подобається оця одноманітна тема?

— Сказати правду, ні. Вона мене зовсім не хвилює.

— Не хвилює? Молода, повна життя й здоров'я, прекрасна, родовита дівчина сидить і сміється в очі чоловікові, якого ви...

— Якого я що?

— Якого ви знаєте й про якого, певне, маєте непогану думку.

— Я не знаю цих чоловіків. І заледве двома словами перекинулася з котримсь. Що ж до моєї про них думки, то одні вже літні люди й заслуговують на повагу, а інші — молоді, елеґантні й гарні. Тільки ж вони вільні діставати усмішки від кого їм приємно, і я не бачу в цьому нічого, що б стосувалося мене.

— Ви не знаєте цих чоловіків? Ви заледве двома словами перекинулися із котримсь? Це саме ви скажете й про господаря маєтку?

— Його нема вдома.

— Глибокодумне зауваження! А ще мудріший виверт. Так, він поїхав сьогодні вранці

до Мілкота і буде вдома увечері або аж завтра. Але хіба з цієї причини він перестав бути вам знайомий, перестав для вас існувати?

— Ні. Тільки я не бачу, який стосунок має до нашої теми містер Рочестер.

— Я згадувала про дівчину, яка всміхається в очі чоловікові. А останнім часом містерові Рочестеру надаровано так багато усмішок, що йому від них в очах мерехтить. Ви не помічали цього?

— Містер Рочестер має право тішитися товариством своїх гостей.

— Йдеться не про його право! Невже ви не помітили, що найбільше й найчастіше тут балакають про одруження містера Рочестера?

— Цікавість слухача підгострює язика оповідачеві.

Я сказала це швидше собі, ніж циганці, її дивна розмова, голос, поведінка ніби навівали на мене сон. Раз по раз з її вуст злітали зовсім несподівані фрази, її містифікації оплутали мене ніби павутинням. Я дивом дивувалася, який це невидимий дух сидів тижнями, наглядав, як б'ється моє серце, і знав кожен його удар.

— Цікавість слухача! — повторила вона. — Еге ж, містер Рочестер годинами слухав, що з таким натхненням і радістю промовляли до нього палкі вуста. І слухав залюбки, з вдячністю. Ви не помітили?

— Із вдячністю? Щось не пригадую, щоб на його обличчі була помітна вдячність.

— Не пригадуєте? То стежили за ним! І що ж ви помітили, коли не вдячність? Я промовчала.

— Ви помітили любов, чи не так?.. І, заглядаючи вперед, бачили його одруженим, а його дружину щасливою?

— Гм! Не зовсім так. Ваше відьомське всевідання часом помиляється.

— Якого ж дідька ви там бачили?

— А нащо це вам? Я прийшла сюди питати, а не сповідатися. А хіба вже відомо, що містер Рочестер одружується?

— Так. З прекрасною міс Інґрем.

— Скоро?

— Та їм видніше. І безперечно (хоч вас із вашою гідною покари зарозумілістю і поймає сумнів) вони будуть напрочуд щасливою парою. Він напевно любить таку гарну, дотепну й освічену леді. Любить його й вона, а коли, зрештою, й не самого, то принаймні його гаманець. Міс Інґрем вважає, що маєток містера Рочестера дуже їй до пари, — про це я знаю і щось таке (хай Бог мені простить) я сказала їй годину тому, і це зіпсувало її настрій. Як вона скривила губи! Я б порадила її темнолицьому кавалерові не ловити ґав, бо як тільки трапиться хтось інший з більшими або певнішими прибутками, вона кине його.

— Але ж, матінко, я не прийшла сюди довідуватися про майбутнє містера Рочестера. Я хочу знати свою власну долю. А ви мені нічогісінько не сказали.

— Ваша доля ще не ясна. Риси вашого обличчя суперечать одна одній. Я знаю, що доля відсипала вам свою міру щастя. Я знала це, ще поки сюди прийшла. Наготувала й відклала вбік. Я сама бачила, як вона відкладала. І тепер все залежить від вас — простягти руку й взяти його. А от чи простягнете ви руку — саме це я й хочу знати. Станьте навколішки ще раз.

— Тільки не тримайте мене довго, бо я тут спечуся.

Я знов стала навколішки. Циганка не схилилась до мене, а тільки дивилася, спершись на спинку крісла. Тоді забубоніла:

— Вогонь спалахує в її очах, і вони поблискують, як роса. Цей погляд лагідний і повний почуття. Він глузує з моїх теревенів. Він — вразливий. Думка за думкою зринає з його чистої глибини. Коли він перестає сміятись, то робиться сумний і на повіки ніби мимохідь налягає якийсь тягар. Це ознака меланхолії й наслідок самотності. Вона відвернула очі, бо не хоче, щоб їх вивчали; своїми глузливими вогниками вони неначе заперечують ту правду, яку я їм сказала, відкидаючи мої натяки на чулість і сум. Оцей вияв гордості й стриманості тільки підтверджує мою думку. Такі очі приносять щастя.