Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 88

Якусь хвилю я понуро мовчала.

— Не думайте про мене зле, — знов озвалась вона.

— А я таки думатиму, — відказала я, — і ось чому: не тому, що ви не прихистили мене, вважаючи за ошуканку, а тому що ви ніби дорікнули мені, що я не маю ні дому, ні грошей. Деякі найкращі люди, що жили колись на світі, були такі самі убогі, як і я, отож якщо ви християнка, то не повинні вважати бідність за злочин.

— Знаю, що не повинна, — відповіла вона. — Містер Сент Джон теж мені так каже. Я бачу, що вчинила негарно. Тепер я думаю про вас інакше, ніж тоді. Тепер ви маєте вигляд пристойної панночки.

— Гаразд. Я вам пробачаю. Дайте мені вашу руку.

Вона вклала свою мозолясту, білу від борошна руку в мою; її грубе обличчя осяяла зовсім інша, привітніша усмішка. Від цієї хвилі ми стали приятелями. Анна, видно, була говірка. Поки я чистила аґрус, вона місила тісто на пироги й розповідала мені різноманітні подробиці про своїх покійних хазяїна й хазяйку та про «діточок», як вона називала молодих панночок та їхнього брата. Старий містер Ріверс, казала вона, був звичайнісінький собі чоловік, але справжній джентльмен, та ще й із старовинного роду. Марш Енд належав Ріверсам з того часу, як його забудовано, а відтоді, запевняла вона, минуло близько двохсот років — щоправда, це невеличка скромна садиба і її годі рівняти з палацом містера Олівера в Мортон Вейлі. Але вона ще пам'ятає батька, Біла Олівера, — той був мандрівний голкар. А Ріверси — маєтні дворяни іще з часів усіх отих Генріхів, в чому кожен може переконатися, заглянувши до книги метричних записів, яка зберігається в мортонській церкві. Старий хазяїн був, як і всі тутешні люди, простий чоловік: любив постріляти, порався на землі тощо. От пані була зовсім не така. Вона дуже любила книги та багато вчилася; й діти вдалися в неї. Таких, як вони, не знайдеться у всьому їх краї й ніколи не було, вони полюбили науку, всі троє, майже відтоді, коли навчились говорити, і завжди були якісь не такі, як усі. Містер Сент Джон, коли підріс, вступив до коледжу, а потім став священиком, а дівчата, щойно закінчивши школу, пішли в гувернантки. Вони казали їй, що їхній батько втратив чимало грошей через одного чоловіка, якому він довірився, а той збанкрутував; збіднівши, батько тепер не зможе дати їм посагу, тож вони повинні подбати за себе самі. Довгий час вони не жили вдома і оце тільки недавно приїхали, коли вмер батько. А вони ж так люблять Марш Енд і Мортон, всі оці пустища та пагорби! Вони були в Лондоні та інших великих містах, але кажуть, що нема ніде краще, як дома. Вони так гарно ладнають між собою, ніколи не сперечаються й не сваряться. Хтозна, чи є ще де така злагідлива родина. Я перечистила аґрус, а тоді спитала, де зараз обидві дівчини та їхній брат.

— Пішли до Мортона на прогулянку і вернуться за півгодини на підвечірок.

Вони таки справді вернулися десь за півгодини, зайшовши кухонними дверима. Містер Сент Джон, помітивши мене, тільки вклонився й пішов собі; обидві сестри зупинились. Мері була задоволена, побачивши мене на ногах, і лагідно й спокійно поздоровила з одужанням. Діана взяла мене за руку й докірливо похитала головою.

— Вам слід було зачекати, поки вам дозволять зійти вниз, — мовила вона, — ви все ще бліді й худі! Сердешна! Бідна дівчина!

Діанин голос нагадував мені туркотання голубки. З її поглядом мені любо було зустрітися, її лице здавалося мені чарівним. Обличчя Мері було таке саме розумне, риси такі самі милі, тільки його вираз був трохи суворіший, а манера триматися, хоч і лагідна, однак холодніша. Діана поводилась і говорила з деякою владністю, видно, мала сильну волю. А я, коли це не зачіпало мого сумління й самоповаги, залюбки скорялася тим, хто мав сильнішу волю.

— А ви що тут робите? — спитала вона. — Вам не годиться тут сидіти. Ми з Мері іноді сидимо на кухні, бо вдома любимо бути на волі, часом навіть попустувати, а ви — наша гостя, і ваше місце у вітальні.

— А мені тут дуже добре.

— Де там добре! Та ще Анна метушиться, припорошуючи вас борошном.

— До того ж вам тут надто жарко, — докинула Мері.

— Авжеж, — додала її сестра. — Ходімо звідси, ви повинні нас слухатись.

Не випускаючи моєї руки, вона примусила мене встати й повела до вітальні.

— Посидьте тут, — мовила вона, — поки ми роздягнемось і приготуємо чай. Це ще один наш привілей, коли ми буваємо вдома, в цьому маленькому будиночку на пустищі, — ми самі накриваємо на стіл, коли нам хочеться або коли Анна пече, варить пиво, пере чи прасує.

І з цими словами вона зачинила двері, залишивши мене віч-на-віч з містером Сент Джоном, який сидів навпроти з книжкою в руці. Я спочатку роздивилась вітальню, а потім звела очі на Сент Джона.

Вітальня була досить-таки маленька, дуже просто обставлена, але затишна, бо в ній панувала чистота й лад. Старомодні крісла блищали, а стіл з горіхового дерева був ніби дзеркало. Кілька давніх, побляклих чоловічих і жіночих портретів прикрашали підмальовані стіни; у шафі з заскленими дверцятами виднілося кілька книг і старовинна порцеляна. В кімнаті не було жодної зайвої прикраси, жодних сучасних меблів, за винятком двох скриньок на шитво та столика з рожевого дерева; все — а також килим і завіси — здавалося дуже старим, але добре збереженим. Містер Сент Джон сидів непорушно, як і перша-ліпша постать з потемнілих портретів на стінах, не відводячи очей від сторінки, безмовно стиснувши уста, і розглядати його було дуже легко, наче яку статую, а не живу людину. Він був молодий — десь, певне, від двадцяти восьми до тридцяти років, високий, стрункий. Його обличчя мимоволі привертало до себе увагу: воно вирізнялось дуже чіткими рисами, рівним класичним носом, ротом і підборіддям афінця. Рідко трапляється, щоб англійське обличчя було таке близьке до античного типу. Тож і не дивно, що він був вражений моїми неправильними рисами, мавши сам такі гармонійні. Його очі були великі й блакитні, з темними віями, на високе, біле як слонова кістка чоло недбало спадали біляві кучері.

Чарівний портрет, правда, читачу? Однак сам ориґінал навряд чи справляв враження лагідної, поступливої, чулої, сумирної натури. І хоч як він тепер тихо сидів, я вбачала в тремтінні його ніздрів, у лініях його вуст і чола щось непогамовне, жорстоке, нетерпеливе. Він не озивався, навіть ні разу не глянув на мене, аж поки вернулися сестри. Діана, яка то заходила, то знову виходила, накриваючи стіл до чаю, принесла мені щойно спечений пиріжок.

— З'їжте його зараз, — мовила вона. — Ви, мабуть, голодні. Анна каже, що ви нічого не їли після сніданку, крім каші.

Я не відмовилася, бо мені страшенно захотілося їсти. Містер Ріверс згорнув книгу, підійшов до столу і, сівши, подивився на мене своїми прегарними блакитними очима. Тепер у його погляді була безцеремонна допитливість і настирливість; видно, досі він відвертав од мене очі не через ніяковість, а навмисне.

— Ви дуже голодні? — спитав він.

— Так, сер, — відказала я.

Мені було завжди властиво відповідати на короткі запитання коротко, а на прямі відверто.

— Добре, що через гарячку ви мимоволі утримувались від їжі останні три дні. Небезпечно було б одразу вдовольнити ваш голод. А тепер можна їсти, хоч і не переїдати.

— Сподіваюсь, я недовго харчуватимусь вашим коштом, сер, — ніяково, недоладно й нечемно відповіла я.

— Так, — холодно відказав він. — Коли ви нам скажете адресу ваших родичів, ми повідомимо їх, і ви повернетесь додому.

— Це, скажу вам відверто, понад мої сили, бо в мене немає ні дому, ні рідні. Всі троє глянули на мене, але без будь-якого недовір'я: я не відчула підозри в їхніх поглядах, а скоріше цікавість. Надто ж у молодих панночок. В Сент Джонових очах — хоч яких ясних — було важко щось прочитати. Він, здавалося, швидше вистежував ними чужі думки, аніж виказував свої власні; ці очі, що все бачили, а самі нічого не зраджували, скоріше бентежили, аніж додавали снаги.

— То ви хочете сказати, що у вас зовсім немає родичів?

— Так. Ніщо не зв'язує мене з людьми: я не маю ніякого права на притулок під жодним дахом в Англії.