Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 116

— Важко нам буде видиратися на ті гори, — сказав Батцер, — капітан Сагнер має цілий віз чемоданів. Хоч я сам із гір, але це не те, що взяти рушницю під плащ і йти вистежувати якогось там зайця в маєтку князя Шварценберга.

— Якщо нас і справді кинуть на південь в Італію, мені також не дуже-то до вподоби гасати з наказами по горах і льодовиках. А щодо їжі, то там, на півдні, сама полента і олія, — сумно сказав Матушич.

— А й правда, чого доброго попруть нас у ті гори, — розхвилювався Батцер. — Наш полк уже був і у Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з чемоданами пана капітана по горах, двічі вже, як припекло, губив їх, — раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Може, таке мене чекає й утретє на італійському кордоні, а що тамтешній харч… — Він плюнув і присунувся ближче до Матушича. — Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі із сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.

Останнє слово він промовив якимось таємниче-урочистим голосом.

— Але найліпше за все кнедлики з кислою капустою, — додав він меланхолійно, — куди до них тим дурним макаронам.

На цьому й тут закінчилася розмова про Італію…

Поїзд стояв на вокзалі вже понад дві години, і тому в решті вагонів усі в один голос твердили, що його, мабуть, заберуть і пошлють в Італію. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх солдатів знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, надто в тих вагонах, де везли запаси хліба.

Але наказ є наказ. Санітарна комісія наказала зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728 і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба й мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось незвичайне.

Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зараз спало на думку відповідне назвисько для старого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванекові: «Ото здихляк».

А старий генерал у супроводі капітана Сагнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись біля одного молодого солдата, щоб якось підбадьорити всіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинник. Хоч солдат і мав один годинник, але він сподівався дістати від старого пана ще один, і тому відповів, що годинника в нього немає. На це старенький здихляк-генерал придуркувато всміхнувся, так само як, бувало, робив цісар Франц-йосиф, коли звертався до бургомістрів, і сказав: «Це добре, це добре!» — потім зробив честь капралові, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.

— Насмілюсь доповісти, — гаркнув капрал, — я нежонатий.

На що генерал, прихильно усміхаючись, також сказав своє:

— Це добре, це добре.

Потім здитинілий генерал попросив капітана Сагнера продемонструвати, як солдати здвоюють шеренги. За хвилину вже лунало: «Перший-другий, перший-другий, перший-другий!»

Це генерал-здихляк дуже любив. Він навіть удома ставив перед себе двох денщиків, а ті мусили самі рахувати: «Перший-другий…»

Таких генералів Австрія мала силу-силенну.

Коли огляд щасливо скінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Сагнера, а солдатам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить тільки за три години. Солдати, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили гав. На вокзалі було чимало людей, і то тут, то там декому з вояків щастило вижебрати сигарету.

Це було яскравим доказом того, як ущухло захоплення, що на початку війни виливалося в гучне вітання ешелонів на вокзалах: тепер солдатам доводилось жебрати.

До капітана Сагнера прийшла делегація від Товариства для вітання героїв у складі двох страшенно змучених дам. Вони передали подарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для відсвіжування рота — реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно вкладені в бляшаночки, на кришках яких був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними осяйна корона святого Стефана. Навколо йшов напис по-німецькому й по-угорському: «Fur Keiser, Gott und Vaterland» [246].

Фабрика цукерок була така вірнопіддана, що на перше місце поставила імператора, а вже за ним господа бога.

Кожна коробочка містила вісімдесят таблеток, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять. Крім цього, замучені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, що їх склав будапештський архієпископ Геза із Сатмар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і угорською мовами так пристрасно, Що на кінці їм бракувало лише міцного угорського: «Baszom a Kristusmarjat» [247].

На думку шановного архієпископа, добрий господь бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту і зробити з них гуляш з перцем. Велелюбний господь бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх усіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.

Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі вирази: «Хай бог благословить ваші багнети, щоб вони глибоко вп’ялися в животи ваших ворогів. Хай найсправедливіший бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки «Baszom a Kristusmarjat».

Передавши все це, дами висловили капітанові Сагнеру своє жагуче бажання бути присутніми, коли роздаватимуть подарунки. Одна з них навіть наважилася попросити дозволу виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як «Unsere braven Feldgrauen» [248].

Обидві були дуже ображені, коли капітан Сагнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці помандрували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовиць. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по-своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:

— Ну й нахабні ж, шльондри. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки — немов ті тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.

На вокзалі була метушня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і направлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв вже два дні, всіма забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні й ходили жебрати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали й безнастанно лаялися.

Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати позалазили в свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що поїдуть аж за три години. Тому щойно зібраних солдатів знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона вскочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Сагнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, давній відомий донощик у місті, де він учителював, дуже радо пускався в розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому й за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив за вокзальною будівлею біля ліхтаря Швейка. Той стояв і зацікавлено розглядав плакат якоїсь добродійної воєнної лотереї. На плакаті наочно було показано, як австрійський солдат багнетом пришпилює до муру сторопілого бородатого козака.