Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 117

Поручник Дуб поплескав Швейка по плечу й спитав, як це йому подобається.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато дурних плакатів, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.

— А що вам тут не подобається? — запитав поручник Дуб.

— Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояк поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати багнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого, і його можуть покарати, бо росіянин підняв руки вгору і піддається: його взято в полон, а з полоненими треба добре поводитися. Кажіть що хочете, а вони також люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягти із Швейка якомога більше і спитав:

— Так значить, вам шкода цього росіянина, правда?

— Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, нашого — бо його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, поламає багнет, адже мур кам’яний, а сталь — вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель, що служив за юшку, не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам, було, каже: «Коли почуєш «Habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що кладе в січку». Але взагалі він був непогана людина. Раз на різдво він зовсім одурів: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які багнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах багнети, і наш полковник наказав усю роту посадити під арешт. Три місяці ми не сміли й кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт…

Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояка Швейка і злісно спитав:

— Ви мене знаєте?

— Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі й затупцював на місці:

— А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте. Швейк так само безтурботно, спокійно, немовби рапортуючи, знову повторив:

— Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, насмілюсь доповісти, з нашого маршового батальйону.

— Ви мене не знаєте! — лементував поручник Дуб. — Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але чекайте, ви мене тепер упізнаєте й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?

— Знаю, пане лейтенанте.

— А я вам востаннє кажу, що ви мене не знаєте! Осел! Маєте братів?

— Так точно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб оскаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя, і, втративши самовладання, вигукнув:

— Ваш брат, мабуть, така сама тварюка, як і ви. Ким він був?

— Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав екзамен на офіцера.

Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «Abtreten!».

Кожен пішов своєю дорогою, і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові й той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він уже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.

Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє солдатів з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони каліченою німецькою мовою змовлялися в пітьмі з двома повіями, їх цілі табуни швендяли навколо вокзалу. Швейк уже здалека зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:

— Ви мене знаєте?! А я вам кажу, що ви мене не знаєте… Але постривайте, ви ще мене пізнаєте… Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!.. А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!.. Я вас примушу заплакати, осли! Маєте братів? Це, певно, такі ж самі тварюки, як і ви!.. Ким були? В обозі… Ну, добре… Пам’ятайте, що ви солдати… Ви чехи?.. А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми б мусили її створити…

Але загалом обхід поручника Дуба не мав добрих наслідків. Він, здається, затримав ще три групи солдатів, однак його виховні зусилля «примусити заплакати» зазнали повного краху. Це був матеріал, який везли на фронт. В очах кожного солдата зокрема поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це вразило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Сагнера заарештувати Швейка. Обгрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояка Швейка, він зазначав підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так, мовляв, триватиме далі, то офіцерський корпус утратить будь-яку повагу в очах солдатів, у чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед війною говорив з паном окружним начальником, що кожний начальник повинен підтримувати свій авторитет. Пан окружний начальник був також цієї думки.

Особливо тепер, на війні, що більше наближаємося до ворога, то більше треба, щоб солдати мали страх якийсь. Отож він і домагається, щоб Швейка дисциплінарно покарали.

Капітан Сагнер, як кожий кадровий офіцер, ненавидів офіцерів запасу з різних цивільних професій і звернув увагу поручника Дуба на те, що такі заяви можуть мати місце тільки в формі рапортів, а не здійснюватися базарним способом, немовби тут торгуються за картоплю. Щодо самого Швейка, то перша інстанція, якій він підлягає, є пан надпоручник Лукаш. Такі справи вирішуються тільки по інстанції. Від роти справа надходить до батальйону, і це, очевидно, пану поручникові відомо. Якщо Швейк справді щось накоїв, то спочатку він мусить піти на ротний рапорт, а на випадок апеляції — на батальйонний рапорт. Але якщо пан надпоручник Лукаш не заперечує і вважає розповідь пана поручника Дуба за офіційну заяву про необхідність покарання, то він, Сагнер, нічого не має проти того, щоб Швейка затримати й допитати.

Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат справді був учителем у гімназії і офіцером запасу.

Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді справляють враження нахабства, злоби й неповаги до начальства. Крім того, весь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.

Таким чином, над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.

У вагоні, де була канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між солдатами батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для солдатів, у батальйонній канцелярії робили такі самі шахрайські махінації, як і з цими нещасними таблетками.

Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія й не виявила крадіжок, то кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою махінацій уміє ховати кінці в воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки запихалися солдатськими цукерками, аби насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, які склалися в цій дорозі:

— Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, господи, до прибуття в Пряшів у нас були гори всього, чого тільки душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги швейцарського сиру, триста бляшанок консервів. І коли ми вирушили на Бардейов у окопи, а росіяни від Мушіни відтяли зв’язок з Пряшевом, закипіла торгівля — дай боже здоров’я. З усього, що я мав, десяту частину віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав у обозі. Був у нас тоді майор Сойка — свиня, яких світ не бачив. Особливим геройством він не вирізнявся, а здебільшого вештався у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалася шрапнель. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для солдатів батальйону, і, звичайно, з’являвся внизу завжди якраз тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось готують. Сам увесь тремтить, мусив спочатку на кухні хильнути рому й лише тоді починати перевірку польових кухонь, що стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було проїхати і обід носили туди вночі. У таких умовах про якусь офіцерську кухню шкода було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з рейху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжирали самі, а для нас уже нічого не залишалося. Ми всі в обозі були без офіцерського майна. За весь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії тільки одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів на відстані години дороги від нас, де я мав одного знайомого фейерверкера.