Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 126

Це була своєрідна підготовка, не те щоб трагічна, швидше повчальна. Бо, коли мали той гуляш роздавати, надійшов наказ: «По вагонах!» — і ешелон повезли далі на Мішкольц. Але й там гуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв поїзд з російськими полоненими, тому солдатів не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що гуляш роздаватимуть аж тоді, коли вони зійдуть у Галичині з поїзда, а тоді той гуляш визнають непридатним для вживання й викинуть.

Отже, гуляш повезли на Тісалок, Зомбор ^{186} , і коли вже ніхто не чекав, що той гуляш роздаватимуть, ешелон зупинився в Новому Місті під Шятором ^{187} , де під казанами знову розпалили вогонь, розігріли гуляш і, нарешті, роздали.

На станції було повно людей. Спочатку мали відправляти два поїзди з боєприпасами, за ними два ешелони артилерії і поїзд з понтонними вагонами. Взагалі, можна сказати, тут зібралися поїзди з військами всіх можливих видів зброї.

За вокзалом гонведи-гусари «обробляли» двох польських євреїв, відібрали в них кошик з горілкою і замість плати, бувши в доброму гуморі, періщили їх по фізіономії. На це, очевидно, мали дозвіл начальства, бо поблизу стояв їхній ротмістр і мило всміхався, поглядаючи на цю сцену. В той час за складом кілька інших гонведів-гусарів лізли під спідниці чорнооким донькам побитих євреїв.

Був на станції також поїзд з літаками. Поруч, на другій колії, стояли платформи, навантажені рештками того, що колись було літаками і гарматами, але тепер являло собою лише купи брухту: підбиті літаки, розірвані дула гармат. Поки все міцне і нове їхало туди, в гори, ці рештки слави поверталися в тил на ремонт і реконструкцію.

Проте поручник Дуб пояснював солдатам, які юрмилися навколо розбитих гармат і літаків, що це воєнні трофеї. Але раптом він помітив, що поблизу від нього в центрі іншої групи солдатів стоїть Швейк і щось теж розповідає. Підійшовши, поручник почув розважливий Швейків голос:

— З якого боку не глянь — це все ж таки воєнні трофеї. Воно, правда, на перший погляд декому буде трохи дивно, коли прочитає на лафеті «K. und K. Artilleriedivision» [289], але це, напевно, тому, що та гармата спочатку потрапила до рук росіян, і нам довелося її знову відбивати, а такі трофеї набагато цінніші, бо… Бо, — казав далі Швейк урочисто, коли вздрів поручника Дуба, — ми нічого не повинні лишати в руках ворогів. Це так, як з Перемишлем ^{188} або з тим солдатом, у якого під час бою ворог вирвав фляжку. Це було ще за наполеонівських воєн. Отож солдат уночі пішов до ворожого табору і приніс свою фляжку назад, причому ще заробив на цьому, бо якраз на ніч ворогам роздали горілку. Поручник Дуб тільки й сказав:

— Ви, Швейку, краще забирайтесь геть, щоб я вас тут удруге не бачив!

— Слухаюсь, пане лейтенанте. — І Швейк пішов до інших вагонів, доповнивши свою промову такими словами, що, коли б поручник Дуб їх почув, він би, напевно, від злості вистрибнув із мундира, хоч це був цілком невинний біблійний вислів:

— Ще трохи — і побачите мене, і знову ще трохи, і вже не побачите мене.

Поручник Дуб був такий дурний, що, коли Швейк пішов геть, він знову звернув увагу солдатів на підбитий австрійський літак, на металевому крилі якого було чітко означено «Wiener-Neustadt» [290].

— Цей російський літак ми підбили біля Львова, — сказав поручник Дуб.

Ці слова почув надпоручник Лукаш, який саме підійшов до юрби і голосно додав:

— При цьому обидва російські пілоти згоріли.

Потім мовчки пішов далі, подумавши собі, що поручник Дуб таки телепень.

Пройшовши повз кілька вагонів, Лукаш побачив Швейка і вирішив його обминути, бо з виразу Швейкового обличчя було видно, що в нього багато зібралося на серці і йому страшенно кортить усе це викласти надпоручникові.

Швейк попрямував просто до нього:

— Ich melde gehorsam, Kompanieordonanz [291] Швейк просить дальших наказів. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я вже шукав вас у штабному вагоні.

— Слухайте, Швейку, — просичав надпоручник Лукаш. — Знаєте, хто ви такий? Ви вже, мабуть, забули, як я вас назвав?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я такого не міг забути, бо я не якийсь там однорічник Желєзний… Ще задовго до війни ми стояли в Карлінських казармах, і був у нас полковник, чи то Флідлер фон Бумеранг, чи ще якийсь «ранг».

Надпоручник Лукаш мимохіть посміхнувся з цього «ранг», а Швейк повів далі:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, той наш полковник був на зріст удвічі менший за вас, носив бакенбарди, як князь Лобковіц, одне слово, скидався на мавпу. А коли, було, рознервується, — стрибає вище свого зросту. Ми прозвали його «гумовим дідком». Це сталося саме перед котримсь першим травня. Ми були тоді в повній готовності. Напередодні ввечері він звернувся до нас на подвір’ї з великою промовою й сказав: «Завтра ми всі залишимося в казармах і ані кроку звідти не ступимо, щоб з найвищого наказу, в разі потреби, перестріляти всю ту соціалістичну банду. Тому той, хто спізниться і повернеться в казарми не сьогодні, а тільки наступного дня, зрадник батьківщини, бо такий п’яниця, як почнеться стрілянина, не вцілить жодної людини, а ще, трясця його матері, почне бахкати в повітря». Отже, той однорічник Желєзний повернувся до казарми і каже: «Гумовий дідок» і справді подав непогану ідею. Адже справді: якщо завтра нікого до казарми не пустять, то найкраще зовсім не приходити», — і він, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так і зробив, як склянку вина випив. Ну, а полковник Флідлер, дай йому боже царство небесне, був така потвора паскудна, що на другий день нишпорив по Празі й шукав, хто з нашого полку відважився вилізти з казарми. Десь біля Прашної брани щасливо напоровся на Желєзного і тут же накинувся на нього: «Я топі там, я тепе профчу. Я топі це тфічі осолотчу!» Словом, наговорив йому сім мішків гречаної вовни і поволік за собою до казарм, а дорогою городив усілякі прикрі речі, погрожував йому і раз по раз питав, як його прізвище. «Шелєсний, Шелєсний, ти програф, я ратий, що тепе піймати, я топі показати den ersten Mai [292].

Ти пути моїм, я тепе самкнути, файн самкнути!» А Желєзному вже було байдуже. Коли вони проходили через Поржичі ^{189} біля Розваржіла ^{190} , Желєзний скочив до якоїсь брами і зник з полковникових очей, позбавивши «гумового дідка» приємності посадити його до тюрми. Цей номер так розлютив полковника, що той зі злості забув прізвище своєї жертви і, повернувшись до казарми, аж підстрибував до стелі, добре хоч стеля була низька. Черговий по батальйону дивувався, чому це дідок раптом заговорив каліченою чеською мовою: «Мідяний самкнyти, Мідяний не самкнути. Олоф’яний самкнути, Цинковий самкнути!», І тут почалися дідусеві страждання. Він став мучити людей день у день, допитуючись, чи вже зловили Мідяного, Олов’яного і Цинкового. Нарешті наказав вишикувати увесь полк, але історія Желєзного була вже всім добре відома, і хтось перевів його до лазарету, бо він, мовляв, зубний технік.

Аж раз одному з нашого полку пощастило проштрикнути в шинку «У Буцеків» драгуна, який мостився до його дівчини. Вишикували нас у каре. Тут уже мусили бути всі, навіть хворі. Хто вже зовсім на ладан дихав, тих підтримували під руки. Отож не було іншої ради, мусив і Желєзний вийти разом з іншими на подвір’я. Там нам і прочитали полковий наказ приблизно такого змісту, що драгуни, мовляв, також солдати і проштрикувати їх забороняється, бо вони наші бойові соратники. Якийсь однорічник перекладав наказ, а полковник дивився на всі боки, як тигр. Спершу пройшовся перед фронтом, потім посунув до задніх рядів, обійшов каре й раптом упізнав Желєзного, бо той був хлопець як дуб, тому, пане обер-лейтенанте, це було дуже кумедно, коли той куций дідок волік його на середину. Однорічник одразу ж замовк, а наш полковник почав вистрибувати перед Желєзним, як роз’юшений собака навколо кобили, та гавкати: «Ти фіт мене не фисмикнутися. Ти фіт мене не йти, нікуди не фтекти. Ти тепер снову говорити, що ти Шелєсний, а я фсе говорити Мідяний, Цинкофий, Олов’яний, а він Шелєсний, а він, цей шибеник, Шелєсний, я тебе нафчу Олоф’яний, Цинковий, Мідяний. Ти, тфарюко, ти, свиня, ти Шелєсний!» Потім уліпив йому місяць арешту. Але раптом за два тижні в нього розболілися зуби, і тут він згадав, що Желєзний — зубний технік. Наказав привести його з гауптвахти до лазарету і звелів рвати зуб. Желєзний смикав йому той зуб з півгодини так, що дідка, мабуть, разів зо три відливали водою, зате дідок притих і простив Желєзному чотирнадцять днів, які тому залишалося відсидіти. Це завжди так буває, пане обер-лейтенанте, коли начальник забуде прізвище свого підлеглого. А підлеглий ніколи не сміє забувати прізвища свого начальника, як нам, бувало, казав цей самий пан полковник. Ми, мовляв, навіть за багато років не забудемо, що колись був у нас полковник Флідлер. Чи не була це трохи задовга історія, пане обер-лейтенанте?