Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 43

Та раптом ви помічаєте, як його грайливий настрій зникає: пес відчуває, що заблукав, і його охоплює розпач. Переляканий, він бігає по вулиці, нюхає повітря, скавучить. Нарешті, втративши всяку надію і підібгавши хвіст поміж лапи, прищулює вуха і лопонить серединою вулиці, сам не знаючи куди.

Якби він міг говорити, мабуть, репетував би щосили: «Господи Ісусе, що ж це буде? Мене хтось украде!»

Чи доводилось вам коли-небудь бувати на псарні й побачити там переляканих собак? Усі вони крадені. Велике місто виховало особливий рід злодіїв, що живуть виключно з крадіжки собак. Є породи маленьких, салонних песиків, карликові тер’єри, завбільшки з рукавичку, які вміщуються в кишені пальта або у дамській муфті, їх там і носять. Але злодії навіть і звідтіля примудряються бідолаху висмикнути. Злого німецького плямистого дога, який оскаженіло стереже приміську віллу, вкрадуть уночі. Поліцейського собаку поцуплять у детектива просто з-під носа. Якщо ви ведете собаку на повідку, переріжуть вам ремінчик і вмить немов крізь землю проваляться: ви ошелешено витріщаєтеся на обривок, — собаки немає. П’ятдесят процентів собак, які зустрічаються по вулицях, уже кілька разів міняли своїх господарів, і часто за кілька років ви можете купити свого власного пса, вкраденого у вас ще цуциком на прогулянці. Найбільша небезпека бути вкраденими загрожує собакам тоді, коли їх виводять на вулицю за малою або великою потребою. Найбільше їх пропадає саме під час виконання останнього акту. Тому кожний собака при цьому обережно оглядається на всі боки.

Існує кілька способів крадіжки собак. Їх крадуть або безпосередньо — це щось на зразок кишенькової крадіжки, — або нещасну тварину підступно підманюють до себе. Собака — створіння вірне… але лише в читанці або в підручнику природознавства. Дайте найвірнішому псові понюхати смаженої кінської ковбаси, і він уже пропащий. Відразу ж забуває про свого хазяїна, поруч якого йде, обертається і, як заворожений, іде за вами, причому з рота в нього капає слина, і, передчуваючи велику насолоду від ковбаси, він привітно крутить хвостом, роздуває ніздрі, як найбуйніший жеребець, коли його підводять до кобили.

На Малій Страні біля палацових сходів притулилася невеличка пивниця. Одного дня там у півтемному кутку сиділи двоє: солдат і цивільний. Схилившись один до одного, вони таємниче шепотілись і скидалися на змовників доби Венеціанської республіки.

— Щодня о восьмій ранку, — пошепки говорив цивільний солдатові, — ходить з ним служниця на ріг Гавлічкової площі в бік парку. Але він, потвора, кусається, як навіжений. Погладити себе не дасть.

І, ще ближче нахилившись до солдата, зашепотів йому на вухо:

— Навіть ковбаси не жере.

— А смажену?

— І смаженої не жере!

Обидва сплюнули.

— Та що ж ця потвора жере?

— А біс її знає. Бувають такі розпещені та вгодовані пси, чисто твій архієпископ.

Вояк з цивільним цокнулися склянками, і цивільний пошепки повів далі:

— Один чорний шпіц — він до зарізу потрібний був мені для псарні над Кламовкою — не хотів узяти від мене ковбаски. Я никав за ним цілі три дні, поки мені не урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Пані це полестило, вона й каже: «Мій песик найбільше любить котлети». Отож я йому й купив шніцель. Це, напевно, буде найкраще, думав я. А він, стерво собаче, ані глянув, бо шніцель був телячий. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати й побіг. Пес за мною. Пані у крик: «Пунтіку, Пунтіку!» Та де там, Пунтікові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білих волосків, то йому їх пофарбували начорно, і ніхто його не впізнав. Але інші собаки, скільки їх у мене було, всі ловилися на кінську смажену ковбаску. Ти б також найкраще зробив, якби спитав її, що цей пес любить їсти. Ти вояк, до того ж чоловік показний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так глянула, немов хотіла проковтнути: «А вам яке діло?» Вона з себе не дуже гарна, мавпа, та й годі. Але з солдатом говоритиме.

— Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій оберлейтенант іншого не хоче.

— Гарний пінчер. Гнідо-сіро-білий. Чистокровний, так, як ти — Швейк, а я — Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підманю й приведу до тебе.

Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це був досвідчений чоловік. Казали, що він купував тихцем у гицеля підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть якось дістав був сказ і в інституті Пастера у Відні почував себе як удома. А тепер він вважав своїм обов’язком некорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак у цілій Празі та її околицях, а говорив тихо, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому украв і виніс під полою щеня такси, давши йому під піджаком поссати молока з дитячої соски. Дурне щеня, певно, вважало його за свою маму і ані писнуло.

Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом. Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то собаки, що їх він свого часу вкрав, починали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позад нього лапу й кропив Благнікові штани, коли той стояв біля якої-небудь вітрини.

Наступного дня о восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояк Швейк походжає на розі Гавлічкової площі біля парку. Він чекав служницю з пінчером. Нарешті діждався. Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес із колючою шерстю і розумними чорними очима. Він був веселий, як усі собаки, що справили свою потребу, і ганявся за горобцями, що снідали кінським кізяком на вулиці.

Потім повз Швейка пройшла та, що їй було доручено пильнувати пса. Це була стара панна з гарно заплетеними косами. Вона підсвистувала на пса, крутила повідком і елегантним батіжком. Швейк заговорив до неї:

— Пробачте, панно, як пройти на Жижків?

Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне Швейкове обличчя впевнило її, що цей солдатик таки справді хоче пройти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і дівчина радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.

— Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з села. Ви також не з Праги?

— Я з Воднян.

— Так ми з вами майже сусіди, — відповів Швейк. — Я з Протівіна.

Це знання географії Північної Чехії, що його Швейк набув колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.

— То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?

— Ще б пак не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.

— А ви часом не син Яреша? — спитала дівчина, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.

— Авжеж так.

— А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи із Ражиць?

— Із Ражиць.

— Ну, як він там? Ще розвозить пиво?

— Розвозить.

— Але вже йому, мабуть, давно шістдесят минуло?

— Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, — відповів спокійно Швейк. — Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на возі й пильнує. Якраз такий собака, як он той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.

— То наш, — пояснила йому нова знайома. — Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?

— Знаю, дуже інтелігентний пан. У нас в Будейовицях також був один такий полковник.

— Наш пан — суворий. Коли недавно прийшла звістка, що нас у Сербії добре натовкли, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу на кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати зі служби.

— Так це ваш песик, — перебив її Швейк. — Яка шкода, що мій обер-лейтенант не може терпіти собак, а я ж так їх люблю. — Він замовк, а потім зненацька вигукнув: — Але не кожний собака все жере!