Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 44

— Наш Фокс страшенно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.

— А що він найбільше любить?

— Печінку, варену печінку.

— Телячу чи свинячу?

— Йому однаково, — засміялась Швейкова «землячка», сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.

Ще хвилину вони походжали, потім до них приєднався і пінчер, якого служниця взяла на повідок. Пінчер ставився до Швейка дуже по-панібратському, намагався бодай намордником розірвати йому штани й вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що у Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, наче хотів сказати: «Отже, й мені цього лиха не минути».

Потім дівчина розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що вона не вірить жодному чоловікові з Праги й раз уже давала в газетах об’яву про бажання вийти заміж. Зголосився якийсь слюсар, запевняв, нібито має серйозні наміри, але виманив від неї вісімсот крон на якийсь винахід і зник. На селі люди куди чесніші. Коли б вона виходила заміж, то тільки за сільського чоловіка і тільки по війні. Воєнні шлюби вона вважає за дурницю, бо звичайно така жінка залишається вдовою.

Швейк пообіцяв прийти о шостій годині й почимчикував до приятеля Благніка поінформувати його, що пес жере будь-яку печінку.

— Почастую його воловою, — вирішив Благнік. — На це я вже зловив сенбернара фабриканта Видри, надзвичайно відданого собаку. Завтра приведу тобі пса в повному порядку.

Благнік дотримав слова. Коли перед полуднем Швейк уже скінчив прибирати квартиру, за дверима почувся гавкіт, і Благнік утяг до кімнати пінчера. Той опирався і був ще більше розкошланий, ніж його розкошлала природа. Пінчер дико озирався на всі боки й дивився так похмуро, що скидався на голодного тигра в клітці, перед якою стоїть угодований відвідувач зоологічного саду. Він клацав зубами й гарчав, немов говорив: «Розірву, проковтну!»

Собаку прив’язали до кухонного стола, і тоді Благнік розповів, як відбулося викрадення.

— Я навмисне йшов повз нього, тримаючи загорнену в папір варену печінку. Він почав нюхати й стрибати на мене. Я нічого не дав, а йшов собі далі. Пес — за мною. Біля парку я звернув до Бредовської вулиці і там дав йому перший шматочок. Він жер його на ходу, щоб не згубити мене з очей. Я звернув до Індржиської і там дав йому нову порцію. А потім, коли він уже нажерся, я прив’язав його на ланцюжок і потяг через Вацлавську площу аж до Вршовиць. Дорогою він витинав мені різні фортелі. Коли переходив трамвайну лінію, ліг на рейки й ані руш. Мабуть, хотів, щоб його переїхав трамвай. Я приніс із собою також чистий бланк родоводу, купив його в паперовій крамниці Фукса. Ти ж, Швейку, вмієш підробляти родоводи?

— Треба, щоб це було написано твоєю рукою. Напиши, що собака походить з Лейпціга, з псарні фон Бюлова, батько — Арнгейм фон Кальсберг, мати — Емма фон Траутенсдорф, походить від Зігфріда фон Бузенталя. Батько дістав першу нагороду на Берлінській виставці стаєнних пінчерів у тисяча дев’ятсот дванадцятому році. Мати відзначена золотою медаллю Нюрнберзького товариства вирощування породистих собак. Скільки йому, на твою думку, років?

— По зубах — два роки.

— Пиши півтора.

— Погано обрубані вуха, Швейку. Поглянь на них.

— Невелика біда. Як треба буде — ще підріжемо. Спершу хай звикне до нас. Бо, коли б це зробити тепер, він би ще більше осатанів.

Украдений пінчер люто гарчав, сопів, метався, потім ліг стомлений з висолопленим язиком і чекав, що з ним буде далі. Помалу він заспокоювався, лише інколи жалісно скавчав. Швейк поставив перед ним рештки печінки, яку віддав Благнік, але пес і не доторкнувся до неї, лише кинув докірливий погляд і так подивився на обох, немовби хотів сказати: «Я вже на цьому обпікся, жеріть самі».

Пес лежав, здавшись на волю божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапи й почав проситися.

На Швейка ця зворушлива сцена зовсім не справила враження.

— Ляж! — крикнув він на бідолаху. Той знову ліг і жалісно заскавучав.

— Яке йому ім’я вписати до родоводу? — спитав Благнік. — Його звали Фоксом, то треба підібрати щось подібне, щоб на нього відзивався.

— Назвемо його, наприклад, Макс. Подивися, Благніку, як наставляє вуха. Максе, встань!

Нещасний пінчер, якого позбавили домівки та імені, встав, чекаючи дальших наказів.

— Гадаю, його треба відв’язати, — вирішив Швейк, — побачимо, що з того буде.

Коли пінчера відв’язали, він зразу кинувся до дверей і тричі коротко загавкав на клямку, очевидно, покладаючись на великодушність цих безжалісних людей. Бачачи, однак, що вони не хочуть розуміти його бажання вийти звідси на вулицю, пінчер зробив під дверима калюжу, переконаний, що тепер його неодмінно викинуть, так, як колись замолоду з ним робили, коли полковник суворо, по-військовому привчав його бути охайним. Замість цього Швейк зауважив:

— Ого, він з біса розумний, це просто шматок єзуїта. — Він шмагнув Фокса ремінцем і натовк у калюжу мордою так, що пес довго не міг облизатись.

Пінчер заскиглив від такої ганьби й став бігати по кухні, як посолений, винюхуючи в розпачі свій власний слід. Потім ні з того ні з сього підбіг до стола, з’їв кинуті йому рештки печінки, а після всіх своїх пригод ліг біля груби й заснув.

— Скільки я тобі винен? — спитав Швейк, прощаючися з Благніком.

— Які можуть бути між нами рахунки? — лагідно сказав Благнік. — Для давнього друга зроблю все, тим більше коли він на військовій службі. Бувай, друже. Тільки не води його ніколи через Гавлічкову площу, а то може трапитись якесь нещастя. Коли потребуватимеш іще якого собаку, знаєш, де я живу.

Швейк дозволив Максові як слід виспатись, а сам тим часом купив у різника чверть кілограма печінки, зварив її і, поклавши собаці під ніс іще теплий шматок, почав чекати, аж поки той прокинеться.

Макс почав спросоння облизуватися, далі потягся, понюхав печінку й проковтнув її. Потім підійшов до дверей і повторив свою спробу з гавканням на клямку.

— Максе! — гукнув до нього Швейк. — Ходи до мене.

Собака недовірливо підійшов. Швейк узяв його на коліна, погладив, і тоді Макс уперше приязно заметляв обрубком свого хвоста, цапнув зубами Швейкову руку, потримав її в пащеці й мудро поглянув на нього, немовби кажучи: «Тут уже нічого не вдієш, я знаю, справа програна».

Швейк, гладячи його, почав оповідати ніжним голосом:

— Був собі один песик, називався Фокс, і жив він у одного полковника. Служниця водила його на прогулянку. Та ось прийшов один пан і того Фокса вкрав. Потрапив Фокс на військову службу до одного обер-лейтенанта, і там йому дали ім’я Макс… Максе, дай лапку! Так, бачиш, сучий сину, ми будемо добрими друзями, якщо ти будеш чемний і слухняний, а як ні — війна між нами! Запекла!

Макс зіскочив з Швейкових колін і почав весело стрибати навколо нього. Ввечері, коли надпоручник повернувся з казарми, Швейк і Макс були вже найкращими друзями.

Поглядаючи на Макса, Швейк філософськи думав: «Коли добре поміркувати, то й кожен солдат теж украдений із свого дому».

Надпоручник Лукаш був дуже приємно вражений, побачивши Макса. А той у свою чергу виявив велику радість, що знову бачить людину з шаблею.

На запитання, звідки Швейк дістав собаку, скільки коштує, Швейк спокійнісінько відповів, що цього песика йому подарував один приятель, якого щойно взяли до війська.

— Чудово, Швейку, — сказав надпоручник, граючись із Максом, — першого дістанете від мене п’ятдесят крон за пса.

— Не можу їх прийняти, пане обер-лейтенанте.

— Швейку! — суворо сказав надпоручник. — Коли ви ставали на службу до мене, я вам пояснив, що ви повинні беззаперечно слухатись. Якщо я вам кажу, що дістанете п’ятдесят крон, то ви їх мусите взяти й пропити. Що ви зробите, Швейку, з тими п’ятдесятьма кронами?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я їх проп’ю згідно з наказом.