Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 70

— Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським чинником. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або Ідуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому виявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів привабить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода — ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів… Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецькому, — казав однорічник, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдат, дурний і жорстокий. До війська він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав уявлення, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».

— Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами…

— Муляри врятувалися, — втрутився Швейк, — бо вони грілися від запаленої люльки.

— Не всі, — промовив однорічник, — з двома трапилося нещастя, вони забули затягнутись, і люльки погасли, їх довелося закопати в кризі. Але кінець кінцем усе ж таки там збудували школу з крижаної цегли та залізобетону, воно вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраних на дрова вмерзлих у кригу торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилася в море. Почувся лише голос представника влади. Бувши вже по шию у воді, він ревнув: «Gott, strafe England!» Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть капостити приручені білі ведмеді.

— Ще нам тільки цього бракувало, — надзвичайно мудро сказав капрал. — І без цього вже по саме нікуди маємо тих воєнних винаходів. Ось узяти б, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову, і ти вже отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.

— Вони вам тільки страху напускають, — зауважив Швейк, — жодний солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто в бою впав навіть до сортирної ями, то підвівся б, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то для нас вони звичні ще з казарм після солдатського хліба та гороху з перловкою. Але тепер, кажуть, росіяни винайшли щось проти унтер-офіцерів.

— Здається, якісь особливі електричні струми, — доповнив однорічник. — Притягувані целулоїдними зірочками на петлицях унтер-офіцера, вони викликатимуть вибух. Одне слово, як то кажуть, від біди не втекти.

Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, усе ж таки нарешті второпав, що з нього глузують, і перейшов наперед конвою.

Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовичани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.

Цікавість і увага Швейкова зосередилися на шпалерах громадян. І, як це звичайно буває, зразкові солдати лишилися позаду, а наперед вийшли ті, що були під багнетами. Зразкових солдатів пізніше мали, як оселедців, напхати до телятників, а Швейка з однорічником везти в спеціальному арештантському вагоні, який завжди чіпляли до військових поїздів зразу ж за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні місця — хоч конем грай.

Швейк не міг утриматися, щоб не вигукнути в бік шпалер «Слава!» і не замахати шапкою. Це так подіяло, що юрба підхопила привітання, і «Слава!» летіло далі, «Слава!» гриміло перед вокзалом. Там, далеко попереду, люди почали говорити: «Вже йдуть».

Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, щоб той заткнув собі пельку, але оклики ширились, як лавина. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «Слава!» та вимахувала шапками й капелюхами.

Це була грандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками й кричали: «Heil!» До вигуків «Слава!» приєднувалося «Heil!», а якогось ентузіаста, що використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben!» — збили в штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.

Як електрична іскра, мчало далі: «Вже йдуть».

І вони йшли. Швейк під багнетами приязно махав рукою до юрби, а однорічник поважно козиряв.

Так увійшли у вокзал, і, коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Боже, цісаря храни нам». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат сьомої кавалерійської дивізії отець Лаціна і почав наводити порядок.

Його історія була дуже проста. Він, цей пострах усіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовиць і нібито випадково взяв участь у невеличкому бенкеті офіцерів полку, який від’їздив на фронт. Їв, пив за десятьох і трохи напідпитку бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Ковтав цілі миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня браги, аж почав ригати, а потім знову повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж очманів. У цьому він мав багатий досвід, і в сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. Вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалер і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього в канцелярії начальника станції.

Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Боже, цісаря храни нам».

— Halt! — вигукнув. — Ще ні, я сам подам знак! Поки стійте вільно, а я скоро прийду.

Він пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм криком «Halt!».

— Куди? — суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.

Замість нього добродушно відповів Швейк:

— Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане оберфельдкурате, можете їхати з нами.

— Таки поїду, — заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: — Хто каже, що я не можу їхати? Vorwarts! Marsch! [113]

Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинелю й поклав її отцю Лаціні під голову, а однорічник сказав пошепки переляканому капралові: «Обер-фельдкуратам треба догоджати!».

Отець Лаціна, зручно вмостившись на лаві, почав розводитись:

— Рагу з грибами, панове, тим краще, чим більше грибів. Але грибки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже додавати лавровий лист і цибулю.

— Та цибулю ви вже зволили додати раніше, — озвався однорічник, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив у отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.

Становище капрала було справді розпачливе.

— Так, — докинув Швейк, — пан обер-фельдкурат правду кажуть. Чим більше цибулі, тим краще. В Пакомержицях був один бровар, так той додавав цибулю й до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок…

Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив півголосом, наче крізь сон:

— Все залежить від прянощів, які прянощі й скільки їх класти. Не можна й перечорноперчити, ні перечервоноперчити.

Чимдалі він говорив усе повільніше й тихше:

— Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитри-нити, пере-корі-нити, перемуска-ти…

Не договорив і заснув. Коли йому набридало хропли, він свистів носом.

Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.