Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 86

— А потім дістанеш по пиці, — обізвався старий сапер Водічка. — Якої тільки всякої всячини цей дурило не навигадує. Тут людина має клопоти з дивізійним судом, а він, негідник, учора, коли нас вели на допит, усю дорогу товкмачив мені, що таке ієрихонська троянда.

— Та хіба ж це я вигадав? Про це розповідав одній старій бабі слуга художника Панушки Матей, коли та його питала, який вигляд має троянда з Ієрихона. Він їй сказав: «Візьміть сухий коров’ячий кізяк, покладіть його на тарілку, полийте водою, і воно вам гарненько позеленіє, оце і є троянда з Ієрихона», — захищався Швейк. — Я цих дурниць не вигадував. Треба ж було щось один одному оповідати, коли нас вели на допит. Я тебе, Водічко, хотів тільки розважити.

— Ти вже когось розважиш, — презирливо плюнув Водічка. — Тут голова обертом іде, як викрутитися з цієї халепи, вийти на волю і порахуватися з мадярськими негідниками, а він тебе потішає якимсь коров’ячим гівном. Як же я зможу повернути борг тим мадярським песиголовцям, коли мене замкнули? Та ше й доводиться прикидатися перед слідчим і божитися, буцімто я нічого проти мадярів не маю. Це, голубчику, собаче життя. Але якщо я колись такого сучого сина вловлю, то задушу, як цуценя. Я їм покажу «istem ald meg a maguart» [152]. Я їм такого всиплю, що піде про мене слава на весь світ.

— І якого дідька нам усім боятися? — сказав Швейк. — Якось воно буде, перед судом головне — не говорити правди. Хто дасть себе запаморочити і признається — тому завжди амінь. З признання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія. Один шахтар віддубасив віч-на-віч інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, що помагав йому брехати, безупинно торочив: хай він усе заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч суддя знай умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом’якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: в цей самий день, каже, був у Брно…

— Боже мій, — шарпнувся Водічка. — Тримайте мене, люди! Якого гаспида він усе це базікає, не розумію. Якраз учора на допиті був з нами такий самісінький. Коли його слідчий питав, ким він був у цивільному житті, він відповів: «Дмухав у Хреста». І так цілі півгодини, поки слідчий вияснив, що він роздмухує міх у коваля Хреста. А коли його потім спитали: «Отже, ви в цивільному житті допомічний робітник?» — він відповів: «Та де там понічний, нічний сторож то Франта Гибшів».

У коридорі почулися кроки й вигуки вартових: «Zuwachs!» [153].

— Знову нашого полку прибуває, — зрадів Швейк. — Може, десь затаїли якого недокурочка.

Двері відчинились, і всередину вштовхнули того самого однорічника, який сидів із Швейком у будейовицькій тюрмі й божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.

— Слава Ісусу Христу! — сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:

— Навіки слава, амінь!

— Однорічник задоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесену з собою ковдру, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, повиймав спритно заховані в складках сигарети, роздав їх, а потім добув із черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних навпіл.

Черкнув, обережно запалив сигарету, дав усім прикурити й байдуже сказав:

— Мене обвинувачують у бунті.

— Не таке наварювали та виїдали, — заспокійливо обізвався Швейк. — А це як раз плюнути.

— Звичайно, — сказав однорічний, — якщо ми таким способом з допомогою різних судів хочемо виграти війну. Коли їм уже так заманулося за всяку ціну зі мною судитись, хай судяться. Один мій процес анітрохи не змінює всієї ситуації.

— А як же ти збунтувався? — спитав сапер Водічка, з симпатією позираючи на однорічника.

— Я не хотів чистити нужників на гауптвахті, — відповів той, — і мене погнали аж до полковника. А той — відома свиня. Почав на мене кричати, мене, мовляв, посадили згідно з полковим рапортом, і я звичайний в’язень, і взагалі він дивується, як мене тільки земля носить і як вона обертається, коли в армії знайшлася така людина, однорічний доброволець, з правом на офіцерський чин, але яка своєю поведінкою може викликати лише огиду і презирство своїх начальників. Я йому відповів, що обертання землі не може припинитися через появу на ній такого однорічника, як я, що закони природи сильніші, ніж нашивки однорічника. Я краще хотів би знати, хто мене може примусити чистити якийсь там нужник, що його я не загиджував, хоч я на це й мав право після тієї гнилої капусти та вимоченої баранячої солонини зі свинської полкової кухні. Потім я сказав полковникові, що його запитання, чому мене земля носить, трохи дивне, бо невже ж таки через мене землетрус буде. Пан оберст [154] під час моєї промови нічого не казав, тільки зубами клацав, як стара кобила, коли їй від мерзлого буряка язик дубіє, а потім як заверещить: «То ви будете чистити нужник чи не будете?» — «Насмілюсь доповісти, я ніякого нужника чистити не буду». — «Ви будете чистити, джмелю ви однорічний». — «Насмілюсь доповісти, не буду». — «Стонадцять чортів туркові й його мамі, ви будете чистити, й не один, а сто нужників!» І так зарядили: «Будете чистити?» — «Не буду чистити».

Слово «нужник» літало сюди й туди, немовби це була якась дитяча примовка з книжки Павли Моудрої ^{144} , Полковник бігав по канцелярії як скажений, потім урешті сів і сказав: «Поміркуйте добре, а то я вас віддам до дивізійного суду за бунт. І не думайте, що ви будете перший однорічний доброволець, якого в цю війну розстріляли. В Сербії ми повісили двох однорічників з десятої роти, а одного з дев’ятої пристрелили, як ягнятко. А за що? За впертість. Ті двоє, яких ми повісили, відмовлялися під Шабачем проколоти багнетом жінку і сина одного чужака [155], а однорічник з дев’ятої роти був розстріляний за те, що не хотів іти вперед і всіляко викручувався: то йому опухли ноги, то він взагалі плоскостопий. Отже, будете чистити нужник чи не будете?» — «Насмілюсь доповісти, не буду». Полковник подивився на мене і спитав: «Ви часом не слов’янофіл?» — «Ні, анітрохи».

Потім мене забрали й повідомили, що мене обвинувачують у бунті.

— Найкраще зробиш, — порадив Швейк, — коли вдаватимеш тепер ідіота. Ото як я сидів у гарнізоні, був там з нами один дуже мудрий і освічений чоловік, викладач торговельної школи. Він дезертирував з фронту, і над ним хотіли влаштувати гучний показовий процес, щоб на пострах іншим засудити й повісити. Та він з цього дуже просто вислизнув: почав удавати хворого спадковою психічною хворобою, а коли штабний лікар його оглядів, він заявив: ніякий він не дезертир, а просто з юних років любить мандрувати, і його завжди кудись далеко тягне: одного разу він прокинувся в Гамбурзі, а іншим разом — у Лондоні, і сам не міг збагнути, як туди потрапив. Його батько був алкоголік і скінчив життя самогубством ще до його народження; мати була повією, пиячила й умерла від перепою; молодша сестра втопилася; старша — кинулася під поїзд; брат нібито стрибнув з залізничного мосту на Вишеграді. Дід убив свою жінку, облив себе гасом і запалив; друга бабуня волочилася з циганами і отруїлася в тюрмі сірниками. Одного двоюрідного брата судили декілька разів за підпал, і він у Картоузах ^{145} перерізав собі шматочком скла жили на шиї; двоюрідна сестра по батькові кинулась у Відні з сьомого поверху. А він сам у дитинстві був дуже занедбаний: його вихованням ніхто не цікавився, і він до десяти років не вмів говорити, бо, коли йому було шість місяців, ті, що його на столі сповивали, кудись відійшли, а кіт стяг його зі стола, і він дуже вдарився головою об підлогу. Часом у нього, казав, страшенно болить голова, і в такі хвилини він не знає, що робить. У такому, власне, стані він подався з фронту до Праги й опам’ятався лише тоді, коли його «У Флеків» ^{146} за пивом заарештувала військова поліція. Ви б тільки побачили, як радо його відпустили з армії, а п’ять вояків, які з ним сиділи в камері, на всяк випадок записали собі приблизно таке: