Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 88

Він зітхнув.

— Чого ти надимаєшся, Швейку? На фронті тобі одразу відпаде охота битися з якимись гонведами. Слідство над вами обома припиняється, і кожен піде до своєї частини, де буде покараний на рапорті. А тоді підете з маршовою ротою на фронт. Лише попадіться мені знов у руки, мерзотники, то я вас прикручу, аж язики повивалюєте. Ось вам довідка про звільнення, і поводьтеся по-людському. Проведіть їх до канцелярії номер два.

— Насмілюсь доповісти, пане аудиторе, — сказав Швейк, — ми обидва візьмемо ваші слова до серця і стократ дякуємо за вашу доброту. Коли б це було в цивільному житті, я насмілився б сказати, що ви золота людина. Отож ми обидва мусимо просити у вас пробачення за те, що ви з нами стільки часу втратили. Ми насправді цього не заслуговуємо.

— Забирайтеся вже під сто чортів! — загорлав слідчий на Швейка. — Пан полковник Шредер просив за вас. Коли б не він, не знаю, як би це вам обійшлося.

Водічка відчув себе знову давнім Водічкою тільки аж у коридорі, коли патруль вів їх до канцелярії номер два.

Солдат боявся запізнитися на обід і тому сказав:

— Та швидше, швидше, хлопці, сунетесь, як ті воші. Тоді Водічка попросив його не дуже розпускати губу.

— Щастя твоє, що ти чех. Коли б ти був мадяр, я б тебе роздер, як оселедця.

Військові писарі з канцелярії пішли на обід, і солдат, що супроводив Швейка і Водічку, мусив поки що привести їх знову до в’язниці дивізійного суду, і це не обійшлося без прокльонів на адресу ненависної породи військових писарів.

— Хлопці там знову зберуть увесь жир з юшки, — нарікав він трагічно, — а замість м’яса залишать мені жили. Я вчора також конвоював двох до табору, і хтось у мене за той час ізжер півхлібини, яку вони одержали за мене.

— Ви, як видно, тут у дивізійному суді тільки й думаєте, як би нажертись, — сказав Водічка, який знову піднісся духом.

Коли вони розповіли однорічниковї, як закінчилась справа, той вигукнув:

— Отже, маршова рота, друзі! «Попутного вітру!» — як люблять писати в журналі чеських туристів. Готування до променаду скінчене. Наше славне військове управління про все подбало і все виконало. Вас також запросили взяти участь у екскурсії до Галичини. «Ясна думка і серце веселе, хай вам щастя дорогу встеле». Вирушайте ж у далеку дорогу. Щиро полюбіть ті краї, де вас познайомлять із траншеями. Там же так гарно і надзвичайно цікаво. У далекій чужині будете почувати себе, як у своїй хаті, як на братній землі, а може, навіть і як у милій вітчизні. З високими почуттями вирушайте в дорогу до країн, про які ще старий Гумбольдт ^{147} казав: «У цілому світі я не бачив нічого розкішнішого за ту дурну Галичину». Багатий і рідкісний досвід, якого набула наша славна армія під час відступу з Галичини в дні першого походу, буде для наших нових воєнних походів, певно, бажаним дороговказом при накресленні програми другої подорожі. Лише простуйте прямісінько до Росії і з радощів повистрілюйте в повітря всі патрони.

По обіді, перед відходом Швейка і Водічки до канцелярії, до них підійшов бідолашний учитель, автор поезії про вошей, і, відвівши обох набік, таємниче сказав:

— Не забудьте, коли вже будете на російському боці, зараз же сказати росіянам: «Здравствуйте, русские братья, мы братья чехи, мы не австрийцы».

Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що його тюрма не зламала й не похитнула його переконань, несподівано наступив на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і загорлав на нього:

— Взуйся, лобуряко!

— Я ж чекав, що він обізветься, — невдоволено казав потім сапер Водічка до Швейка, — бодай би хоч раз гавкнув, тоді б я йому роздер від вуха до вуха його мадярську пащеку. А він, дурний телепень, мовчить і дозволяє топтати себе по ногах. Грім би їх, Швейку, всіх побив. Мене чорти беруть, що мене не засудили. Таж це так, немовби нас на глум хотіли підняти, ніби наша бійка з мадярами й згадки не варта. А ми ж таки билися, як леви. Це ти винен, що нас не засудили й дали таке свідоцтво, буцімто ми не вміємо добре битися. Що ж вони, власне, про нас думають? Таж це був конфлікт високої марки!

— Знаєш, брате, — добродушно сказав Швейк, — я тебе добре не розумію. Дивізійний суд офіційно визнав нас цілком порядними людьми, яким ніхто нічого не може закинути, а тебе це не радує. Правда, я на допиті викручувався як міг, але там треба так говорити. Наш обов’язок брехати, як каже адвокат Бас своїм клієнтам. Коли мене пан аудитор спитав, з якої речі ми вдерлися в квартиру цього пана Каконі, то я йому відрубав: «Я думав, що ми з паном Каконі найкраще познайомимося, якщо будемо бігати до нього в гості». Пан аудитор потім мене вже ні про що не розпитував, цього було з нього досить. Запам’ятай собі на все життя, — вів далі Швейк свої сентенції, — перед військовими судами ніколи не смій признаватися. Тоді, як я сидів у гарнізонній тюрмі, один солдат із сусідньої камери признався, і коли інші про це довідалися, то накинули йому ковдру на голову і віддубасили, та ще й наказали йому відмовитись від своїх зізнань.

— Коли б я зробив щось нечесне, то, ясно, я б не признався, — сказав сапер Водічка, — але коли мене той тип аудитор прямо спитав: «Ви бились?» — я сказав: «Так, бився». — «А ви побили когось?» — «Певне, пане авдиторе». — «І когось поранили?» — «Звичайно, пане авдиторе». Хай знає, з ким має справу. Та тепер від сорому не знаєш, як іти: чи плечима, чи очима. Скидається, немовби він не повірив, що я на тих мадярських шкурах порвав свій ремінь, і то вже були не люди, а локшина, синці та гулі. Ти ж був при тому, як на мене раптом насіли три мадярські бики, і за хвилину всі вони валялися на землі, а я їх топтав і гуцав по них. І після всього якийсь шмаркач, якийсь авдиторський пришийкобиліхвіст припиняє над нами слідство. Це так, якби він мені сказав: «Кожний шмаркач лізе битися! Теж мені ще». Як тільки війна скінчиться і я піду додому, я його, роззяву, десь спопаду і тоді покажу, вмію я битися чи ні. Потім ще приїду сюди до Кіраль-Гіди й учиню тут таку бійку, якої ще світ не бачив: люди ховатимуться до пивниць, коли дізнаються, що я прийшов поглянути на тих кіральгідських драбуг, на тих негідників, на тих мерзотників.

В канцелярії все скінчилося дуже швидко. Якийсь фельдфебель із масними після обіду губами, з дуже поважною міною, подаючи Швейкові й Водічці папери, не проминув нагоди, щоб не виголосити до обох промови. Апелюючи до їхнього військового духу, цей «васерполяк» [160] пересипав свою мову різними слівцями зі свого діалекту, як, наприклад: «marekvium», «glupi rolmopsie», «kraijcova sedmina», «svina porypana» i «dum vam bane na mjesjnuckovy vasi gzichty» [161].

Кожного відправляли до його частини. Швейк, прощаючись з Водічкою, сказав:

— Тільки-но війна скінчиться, приходь мене провідати. Мене можеш знайти щовечора від шостої години на Боїшті в пивниці «Під чашею».

— Звісно, прийду, — відповів Водічка. — А катавасія там якась буде?

— Там кожного дня щось трапляється, — запевнив Швейк. — А якби там і було тихо, то ми вже щось улаштуємо.

Друзі розійшлися, і коли вже були досить далеко один від одного, старий сапер Водічка гукнув услід Швейкові:

— Так ти ж гляди, коли я прийду, не забудь улаштувати там якусь вечірку з танцями.

А Швейк на це відгукнувся:

— Конче приходь, як уже та війна скінчиться.

Розійшлися ще далі, і знову за якусь хвилину з-за рогу другого барака почувся голос Водічки:

— Швейку, гей, Швейку, а яке пиво в тій пивниці?

І, як відгомін, покотилася Швейкова відповідь:

— Великопоповицьке!

— А я думав, що сміховське! — кричав здалеку сапер Водічка.

— У них там є й дівчата! — кричав Швейк.

— Отже, по війні о шостій годині вечора! — горлав знизу Водічка.