Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 13

— А, він. Так, дуже прикро. Його вбив вепр.

— Так «люди кажуть», ваша милосте?

Джофрі спохмурнів. Санса відчула потребу докинути слово й від себе. Як там казала септа Мордана? «Обладунок шляхетної панни — її чемність», ось як. Отже вона вдягла свій обладунок і проказала:

— Я шкодую, пане мій, про те, що моя вельможна матінка захопили вас у полон.

— Про це вже шкодує чимало людей, — відповів Тиріон, — а я подбаю, щоб вони пошкодували ще гіркіше. Та все ж дякую за красні слова. Джофрі, де я можу знайти твою матір?

— Вони радяться, — відповів король. — Ваш брат Хайме надто вже призвичаївся програвати битви.

Він кинув на Сансу сердитий погляд, наче то вона була винувата.

— Його схопили Старки, ми втратили Водоплин, а тепер її дурнуватий брат ще й величає себе королем.

Карлик лукаво всміхнувся.

— В наші часи багато дурнів величають себе королями.

Джоф не знав, як це розуміти, тому дивився підозріливо і спантеличено.

— Так, так… Гаразд. Я радий, що вас не вбили, пане дядьку. Чи не привезли ви мені подарунка на іменини?

— Привіз. Свою розумну голову.

— Краще б голову Робба Старка, — відповів Джоф, кинувши підступний погляд у бік Санси. — Томене, Мирцело, ходімо.

Сандор Клеган затримався на мить.

— Ти б краще слідкував за язиком, курдупелю, — попередив він, а тоді закрокував за своїм паном.

Санса лишилася сама з карликом та його потворами і спробувала придумати, що б такого ще сказати.

— Бачу, вам поранено руку, — нарешті спромоглася вона.

— Один з ваших північан поцілив мене телепнем у битві на Зеленозубі. Аби уникнути смерті, я впав з коня. — Щойно Біс роздивився її обличчя, як його вишкір змінився м’якшою усмішкою. — Ви такі пригнічені, панно, бо сумуєте за батьком?

— Мій батько був зрадником, — негайно відказала Санса. О так, належні відповіді вона засвоїла швидко. — Брат і пані мати — теж зрадники. А я вірна моєму любому нареченому Джофрі.

— Та напевне ж. Вірна, як сарна, оточена вовками.

— Левами, — прошепотіла вона, не подумавши. А тоді озирнулася злякано, та поблизу ніхто не міг чути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку і підбадьорливо стиснув.

— Я зовсім невеличкий лев, дитино, і обіцяю не мордувати тебе. — Він вклонився і продовжив. — Але зараз мушу просити вибачення. Маю нагальні справи до королеви та ради.

Санса дивилася, як він крокує геть, важко розгойдуючись на кожному кроці, наче потвора з химерного вертепу. «Він розмовляє шляхетніше за Джофрі», подумала вона, «але ж королева теж розмовляла шляхетно». Все одно він — Ланістер. Як його брат, Джофрів дядько. А тому не друг їй. Колись вона кохала принца Джофрі усім серцем, довіряла його матері, захоплювалася нею як справжньою королевою. За любов і довіру їй відплатили головою батька. І Санса вирішила, що ніколи більше не зробить такої помилки.

Тиріон I

У сніжно-білому корзні Королегвардії пан Мандон Мур скидався на мерця у савані.

— Їхня милість наказали, щоб засідання ради ніхто не турбував.

— А я — турбота невеличка, добрий пане. — Тиріон вийняв з рукава сувій пергамену. — Я, бачте, привіз листа від мого батька, князя Тайвина Ланістера, Правиці Короля. Ось печатка його вельможності.

— Їхня милість наказали, щоб раду ніхто не турбував, — повільно повторив пан Мандон, мовби Тиріон був такий тупак, що з першого разу не втямив.

Колись Хайме казав братові, що Мур — найнебезпечніший з-поміж Королегвардії (не рахуючи, певна річ, його самого), бо він лицем ніколи не виказує, що може зробити наступної миті. А Тиріон вітав би зараз якоїсь підказки. Якби дійшло до зброї, то Брон з Тіметом майже напевне дали б панові Мандону ради. Але ж недоречно розпочинати життя й правління в стольному граді убивством одного з захисників Джофрі. З іншого боку, дозволиш прогнати себе з-під дверей — і який тоді з тебе можновладець?

Тиріон примусив себе всміхнутися.

— Даруйте, пане Мандоне, ви ж досі не знайомі з моїми супутниками. Оце Тімет, син Тімета, «червона рука» Смалених. А це Брон. Я вам зараз трохи розкажу про Брона. Може, ви пригадаєте лицаря Вардіса Егена? Він свого часу був сотником особистої варти князя Арина.

— Так, я його знаю. — Очі в пана Мандона були блідо-сірі, дивно порожні та мертві.

— Знали, — виправив Брон зі слабкою усмішкою. — Але останнім його знав я.

Пан Мандон на зухвале зауваження сердюка навіть оком не змигнув.

— Ось такий він у нас, Брон. Та балачки балачками, мій любий пане, — вів далі Тиріон невимушено, — а справи не терплять. Мушу побачити сестру й віддати їй листа. Отже, чи не будете ви такі ласкаві прочинити нам ці двері?

Білий лицар не відповів нічого. Тиріон вже хотів наказати прориватися силоміць, як раптом пан Мандон рвучко ступив убік.

— Ви можете увійти. А вони хай чекають.

«Невелика перемога», подумав Тиріон, «але доречна». Перше випробування він витримав. Тиріон Ланістер штовхнув двері й рушив досередини, почуваючись так, наче трохи підріс. П’ятеро членів малої ради короля раптово припинили обговорення справ.

— Ти ба! — мовила його сестра Серсея наполовину недовірливо, наполовину гидливо. — Це ти!

— Ось де, виявляється, Джофрі вчився чемних звичаїв. — Тиріон зупинився, аби роздивитися двійко валірійських сфінксів, що сторожили двері, а тим часом намагався напустити на себе вигляд недбалої упевненості, бо Серсея вміла відчувати чужу слабкість, як собака — острах.

— Що ти тут робиш? — Чарівні зелені очі уп’ялися в нього без жодної крихти тепла і сестринської прихильності.

— Привіз листа від пана батька. — Він прошкутильгав до столу і поклав між ними щільно згорнутого сувоя.

Євнух Варис узяв листа і покрутив у м’яких напудрованих руках.

— Яка ласка нам від князя Тайвина. Його віск для печаток — такого розкішного золотого відтінку. — Варис уважно вивчив воскове кружальце на листі. — Печатка несе на собі всі ознаки справжності.

— Ясна річ, вона справжня! — Серсея вихопила сувій в нього з рук, зламала віск і розгорнула листа.

Тиріон спостерігав, як вона читає. Сестра сама зайняла королівське крісло у раді, звідки він вивів, що Джофрі не часто вшановує засідання своєю присутністю — певно, не частіше, ніж свого часу Роберт. Тиріон вирішив, що в такому разі йому доречно буде зайняти крісло Правиці, й видерся у нього, не чекаючи запрошень.

— Якесь безглуздя, — мовила нарешті королева. — Наш ясновельможний батько прислали мого брата сидіти за себе у раді. Вони прохають нас прийняти Тиріона як Правицю Короля за своєї відсутності, доки не зможуть прибути особисто.

Великий маестер Пицель попестив свою хвилясту білу бороду і поважно кивнув.

— Тоді, певно, ми маємо висловити належні вітання нашому новому Правиці.

— Воістину. — Товстопикий, майже лисий Янос Слинт скидався на жабу — пихату ропуху, що стрибнула набагато вище від себе. — Маємо в вас, пане мій, нагальну потребу. В країні вирує бунт, посеред неба висить похмуре знамення, на вулицях неспокійно…

— Цікаво, чия в тому вина, пане Яносе?! — визвірилася Серсея. — Адже нікому іншому, як вашим золотокирейникам, доручено зберігати порядок у місті. Що ж до тебе, Тиріоне, то ти б краще прислужився короні на полі бою!

У відповідь він засміявся.

— Ні, дякую, на полі бою мене більше не побачать. В кріслі мені сидиться зручніше, ніж на коні, а з келихом вина легше впоратися, ніж з бойовою сокирою. То хай у лицарських романах пишуть всякі дурниці: як довбиші гримлять у литаври, як сонце блищить на обладунках, як баскі румаки б’ють копитами і стають дибки. А в мене від литавр болить голова, від сонця я запікаюся в обладунку, наче гусак до свята врожаю, а баскі румаки всюди кладуть купи лайна. Втім, не те щоб я дуже жалівся. Згадуючи гостинність, яку виявила до мене Долина Арин, я радий був плакати від щастя, забачивши литаври, мух та кінське лайно в батьковому таборі.

Мізинець зареготав.