Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 22

Бичок за заплотом недовірливо хитнув головою.

— Нащо ти здався королеві, Аріку?

Вона пхнула його в плече.

— Сиди тихо!

Йорен обмацав стрічку наказу з печаткою золотого воску.

— Гарнесенько.

І сплюнув на землю.

— Тілько тутечки таке діло. Хлопець тепер у Нічній Варті. А Варті насцяти, що він там накоїв у місті.

— Королева тебе не спиталася, діду, і я не питатиму, — мовив очільник. — А хлопця заберу.

Ар’я поміркувала про втечу, та зрозуміла, що на віслюку від коней золотокирейників далеко не втечеш. Та й стомилася вона тікати. Тікала, коли по неї прийшов пан Мерин, і знову тікала, коли вбили батька. Якби вона була справжньою водотанцівницею, то вийшла б з Голкою, перерізала геть усіх, і тікати більше б не довелося.

— Нікого ви не заберете, — вперто проказав Йорен. — Про те є закон.

Золотокирейник лінькувато витяг з піхв тесака.

— Ось тобі закон.

Йорен байдуже глипнув на зброю.

— То не закон, то ножик. Осьо і в мене є не гірший.

Очільник вишкірився.

— Старий дурень. Та в мене тут п’ятеро вояків.

Йорен сплюнув.

— А в мене осьо тридцять.

Один золотокирейник зареготав.

— Оцей набрід? — спитав мугиряка з перебитим носом. — Хто на мене перший? — заволав він, оголюючи клинка.

Торба висмикнув вила з копиці сіна і відповів:

— Я перший.

— Ні, я! — гукнув Різан, повновидий каменяр, витягаючи молотка з кишені шкіряного фартуха, якого завжди носив на собі.

— Я теж хочу. — З землі підвівся Курц, стискаючи в руці патрального ножа.

— А хоч би й ми, ось із ним удвох. — Кос миттю напнув тятиву на довгого лука.

— Та всі разом, — докінчив Рейзен, здіймаючи важку й довгу дорожню ковіньку з міцного дерева.

Дубар вийшов голий з лазні, тримаючи одяг у оберемку, побачив, що робиться, і впустив усе додолу, залишивши тільки кинджал у руці.

— Що, бійка? — запитав він.

— Та напевне, — відповів Мантулик, нишпорячи рачки у пошуках великої, зручної для кидання каменюки. Ар’я не вірила очам своїм. Адже вона ненавиділа Мантулика! Чого б це він ставав за неї до смертельного бою?

Стражникові зі зламаним носом все це досі здавалося кумедним.

— Ви, дівчатка, повикидайте камінці та дрючки, поки вас не відшмагали. Спершу треба знати, з якого кінця за меча братися, а тоді вже в бійку лізти.

— Я знаю! — Ар’я не дозволить їм помирати за неї так, як Сиріо. Не дозволить! Пропхавшись через запліт з Голкою в руці, вона стала у стійку водотанцівниці.

Зламаний Ніс вибухнув реготом. Очільник роздивився її згори донизу.

— Прибери залізо, дівчисько, тебе ніхто не чіпає.

— Я не дівчисько! — люто заверещала вона. Як це розуміти? Вони стільки за нею гналися, аби тепер, коли нарешті перестріли, шкірити зуби? — Ви ж приїхали по мене!

— Ми по нього. — Очільник тицьнув тесаком в бік Бичка, який вийшов і став поруч із нею, тримаючи в руці поганенького Праедового меча.

Але не слідкувати за Йореном бодай мить — то була велика помилка. За миг ока клинок чорного братчика з’явився коло очільникового борлака.

— А не візьмеш жодного, як не хочеш другої усмішки собі на шию. У тій корчмі сидить ще з півтора десятки братів, як тобі оцих замало. На твоєму місці я б кинув ту дурну сікачку, поклав дупу на свого жирного мерина і хутенько чвалав до міста.

Він сплюнув і дужче тицьнув кінцем меча.

— Чого став? Не барися.

Очільник випростав пальці. Його тесак упав у пилюку.

— А оце ми собі заберемо, — мовив Йорен. — Добра криця на Стіні стане у пригоді.

— Гаразд. Нехай так. Варта! — Золотокирейники вклали зброю в піхви і сіли в сідла. — Ти б, старий, тікав на свою Стіну прожогом. Бо наступного разу на додачу до байстрюкової голови я заберу ще й твою.

— Кращі за тебе вже пробували.

Йорен ляснув площиною меча по крупі коня очільника, і той ринув геть королівським гостинцем. Слідом рушила решта міських вартових.

Коли стражники зникли, Мантулик почав тюгукати, але Йорен розгнівався ще більше, ніж зазвичай.

— Дурень! Гадаєш, він зовсім поїхав? Наступного разу він тут не басуватиме і не пхатиме до рук свою бісову стрічку. Виженіть усіх з лазні, час забиратися геть. Як їхатимемо всю ніч, то може, лишимо між нами кілька зайвих верст.

Він підхопив з землі тесака, якого впустив очільник.

— Кому оце?

— Мені! — верескнув Мантулик.

— Тільки на Аріка здуру не здіймай. — Йорен передав хлопцеві зброю руків’ям уперед і підійшов до Ар’ї, але заговорив з Бичком.

— Ти чомусь дуже потрібен королеві, малий.

Ар’я нічого не розуміла.

— Навіщо він королеві?

Бичок витріщився на неї, суплячи брови.

— А ти їй навіщо? Малий помийний щур, та й годі.

— А ти байстрюк, та й годі! — «А може, лише прикидається байстрюком.» — Як тебе насправді звуть?

— Гендрі, — відповів він, вагаючись, наче не знав достеменно.

— Хто їх розбере, нащо їм один чи другий, — мовив Йорен, — та не матимуть жодного. Сідайте на двох румаків. Як вдалині бодай майне золота кирея — щоб мені й оком не змигнули, а вже чвалом неслися до Стіни так, наче вам під хвіст дракон дише. На решту з нас вони чхати хотіли.

— Окрім вас, — заперечила Ар’я. — Той стражник сказав, що хоче стяти вам голову.

— Щодо моєї голови, — буркнув Йорен, — то хай пробує, хоч пупа надірве.

Джон I

— Семе? — неголосно покликав Джон.

У повітрі літав дух паперу, пилюки та незчисленних років. Просто перед ним у темряву тяглися високі дерев’яні полиці, закладені переплетеними у шкіру книжками та кошиками старовинних сувоїв. Крізь ряди та стоси книжок пробивалося слабке жовте сяйво прихованої десь світильні. Джон дмухнув на свічку, яку мав із собою, аби не піддавати небезпеці відкритого полум’я стільки старого сухого паперу, і рушив до світла вузькими проходами під склепінчастою стелею. Цілком вдягнений у чорне, він здавався тінню серед тіней — темноволосий, сіроокий, з довгим похмурим обличчям. Руки вкривали чорні замшові рукавиці, бо правиця була обпечена, а ліву Джон вдягнув, щоб не почуватися дурнувато у одній.

Семвел Тарлі згорбився над столом у заглибині, зробленій у кам’яній стіні. Світло падало від ліхтаря, що висів у нього над головою. Зачувши Джонові кроки, він підняв голову.

— Ти що, тут всеньку ніч просидів?

— Хіба? — здригнувся Сем.

— З нами ти не снідав, і в своєму ліжку вночі не спав.

Раст припустив був, що Сем втік з Варти, але Джон нізащо б не повірив. Щоб втекти, треба мати крихту своєрідної хоробрості, а Сем, схоже, не мав навіть її.

— То зараз уже ранок? А звідси й не скажеш.

— Семе, дурнику мій любий, — мовив Джон, — ой як ти сумуватимеш за своїм ліжком, коли спатимеш на твердій холодній землі. Можу тобі обіцяти.

Сем позіхнув.

— Мене сюди послав маестер Аемон — по мапи для князя-воєводи. Я й не гадав… Джоне, тут такі книжки, ти колись бачив подібні? Тут їх тисячі!

Джон роззирнувся.

— В бібліотеці Зимосічі теж є кількасот. То ти знайшов мапи?

— Так-так. — Сем майнув над столом рукою з тлустими пальцями, показуючи на купу книжок та сувоїв перед собою. — З тузінь чи більше.

Він розгорнув великий квадрат пергамену.

— Фарба тут вицвіла, але ще видно, де маляр показав розташування дичацьких селищ. Є одна книжка… де ж це вона? Я її щойно читав.

Він зіпхнув убік кілька сувоїв, оголивши велику запилену книгу, переплетену в підгнилу шкіру.

— Ось це, — мовив він з пошаною в голосі, — звіт про подорож від Тіньової Вежі аж до Самітного мису на Скрижанілому Березі. Написав його розвідник на ім’я Рожвин. Числа і року немає, але згадується Дорен Старк, король на Півночі. Тобто це сталося ще до Завоювання. Вони билися з велетнями, Джоне! Рожвин навіть чинив обмін з дітьми лісу, тут усе написано.

Надзвичайно обережно Сем перегорнув сторінку пальцем.

— Ось він і мапи накреслив, дивись…

— Може й ти, Семе, напишеш звіт про нашу розвідку.