Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 23

Джон хотів підбадьорити хлопця, та мабуть, обрав невдалий спосіб. Останнє, чого Сем зараз бажав — це нагадування про завтрашній початок походу. Він розпачливо посовав сувої навколо себе.

— Тут є ще мапи. Якби ж мати час на пошуки… такий безлад навколо. Але я міг би дати тут ради, напевне міг би, якби мав час… та по правді кажучи, на це пішло б кілька років.

— Мормонт хотів мапи трохи скоріше. — Джон висмикнув сувій з одного кошика, здмухнув шар пилу. Поки він розгортав сувоя, з того викришився кут.

— Диви, цей вже розсипається, — зазначив Джон, насупивши брови над вицвілим письмом.

— То поводься з ним обережніше. — Сем обійшов стола і взяв сувій з Джонових рук так ніжно, наче то була поранена тварина. — Важливі книжки зазвичай переписували наново, коли мали в них потребу. Деякі найстаріші поновлювали, мабуть, з півсотні разів.

— Ну, цю поновлювати не турбуйся. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глеків риб’ячого жиру, барило солі…

— То господарські списки, — зазначив Сем, — чи може, купчі папери.

— Кому яке діло, скільки солоної риби тут з’їли шість століть тому? — здивувався Джон.

— Мені є діло. — Сем обережно повернув сувій до кошика, з якого Джон його висмикнув. — З господарських записів і книг обліку можна багато дізнатися, справді-справді! Скільки братів тоді служило у Нічній Варті, що вони їли…

— Вони їли їжу, — сказав Джон, — і жили так само, як ми.

— Ти здивуєшся. Цей льох — справжня скарбниця, Джоне.

— Як скажеш. — Джон мав сумнів. Скарбниці зберігають золото, срібло, коштовне каміння, а не пилюку, павуків і гнилу шкіру.

— От і скажу! — рішуче вигукнув товстун. Він був старший роками за Джона, вже дорослий чоловік за законами держави, але Джон не міг сприймати його інакше як однолітка. — Я знайшов малюнки облич на деревах, книжку про мову дітей лісу… такі праці, яких немає і в Цитаделі, сувої зі старої Валірії, звіти про зміну літа і зими від маестрів, померлих тисячоліття тому…

— Книжки нікуди не втечуть до нашого повернення.

— Якщо ми взагалі повернемося…

— Старий Ведмідь бере з собою дві сотні досвідчених братів, три чверті з яких — розвідники. Кворин Піврукий приведе з Тіньової Вежі ще сотню. Ти почуватимешся безпечніше, ніж у батечковому замку в Рогошпилі.

Семвел Тарлі спромігся на жалюгідну посмішку.

— У батечковому замку я ніколи не почувався безпечно.

«Боги схильні до злих жартів», подумав Джон. Пип та Ропух, які зі шкури пнулися, щоб виїхати на велику розвідку, мали залишитися у замку Чорному. Натомість долати шлях страхолюдною пущею випаде Семвелові Тарлі — сором’язливому товстунові, який сам себе оголосив боягузом, а на коні сидів не набагато краще, ніж володів мечем. Старий Ведмідь віз із собою дві клітки круків, щоб надсилати до замку звістки. Маестер Аемон був сліпий і занадто немічний, аби їхати з загоном, тому його мусив замінити особистий шафар.

— Ти нам потрібен задля круків, Сем. А ще ж мені треба якось втримати Гренів ніс, щоб не надто задирався. Сам я не впораюся.

Семові підборіддя затремтіли.

— Про круків міг би подбати або ти, або Грен, або хтось інший, — мовив він з дещицею відчаю в голосі. — Я б показав, як це робиться. Ти ж письменний, можеш написати листи Мормонта незгірш мене.

— Я служу при Старому Ведмедеві. Я дбатиму про його зброю та коней, ставитиму його намет, а на пташок мені часу не лишиться. А ти, Семе, проказав обітниці. Тепер ти — братчик Нічної Варти.

— Братчик Нічної Варти не мав би так лякатися.

— Ми всі налякані. Якби не лякалися, то були б йолопи.

Протягом останніх двох років зникло надто багато розвідників — навіть Джонів дядько Бенджен Старк. В лісі знайшлося двоє мертвих братчиків з дядькового загону, але в мороці ночі вони повстали з того світу. Джонові обпечені пальці здригалися від самої згадки про них. Він і досі бачив уві сні того упиря — мертвого Отора з палаючими синіми очима і холодними чорними руками. Але Семові нагадувати про те було не варто.

— В страху немає нічого ганебного, казали мені батько. Важить тільки те, як ми зустрічаємо свій страх. Ходімо, допоможу тобі зібрати мапи.

Сем кивнув, похнюпившись. Полиці стояли так тісно, що йти довелося один за одним. Льох виходив у одну з «жуковин», як їх кликали братчики; звивисті підземні ходи з’єднували унизу всі башти та будівлі замку Чорного. Влітку жуковинами мало хто ходив, не рахуючи пацюків та іншої гидоти, але взимку — то була інша справа. Коли сніги намітало у сорок чи п’ятдесят стоп заввишки, а з півночі вили крижані віхоли, тільки жуковини й тримали замок Чорний докупи.

«Скоро», подумав Джон, поки вони лізли догори. Він бачив провісника зміни пір, який прилетів до маестра Аемона зі звісткою про кінець літа — великого, білого і мовчазного, як Привид, крука Цитаделі. Він вже бачив зиму, коли був малий, але всі казали, що та зима була коротка і м’яка. Ця буде геть інша — Джон відчував кістками.

Поки вони дісталися поверхні крутими кам’яними сходами, Сем вже пихкав, наче ковальські міхи. Від вельми свіжого вітру Джонів кобеняк закрутився і засмикався. Привид витягся перед плетеною обмазаною стіною комори і спав, але при наближенні Джона прокинувся і затрусив до хлопців, задерши догори кудлатого білого хвоста.

Сем примружився на Стіну, що громадилася угорі — крижану скелю у сто сажнів заввишки. Інколи вона здавалася Джонові майже живою істотою з власним норовом. Колір льоду мінявся і переливався з кожною зміною світла, ставав то темно-блакитним, як замерзлі річки, то брудно-білим, як старий сніг, а коли на сонце наповзала хмара, то темнів до похмуро-сірого, наче будівельний камінь. Стіна простяглася на схід та захід, скільки бачило око — така велетенська, що поруч із нею палати з колод і кам’яні башти замку стояли ледве помітні. Стіна позначала край світу.

«А ми підемо аж за край».

Вранішнє небо було змережано ріденькими сірими хмарками, але за ними виднілася бліда червона риска. Чорні братчики прозвали мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом і казали (тільки напівжартома), що боги надіслали її, аби висвітлити Старому Ведмедю шлях крізь страхолюдну пущу.

— Комета вже така яскрава, що її видно при світлі дня, — мовив Сем, затіняючи очі книжкою в руці.

— Та начхати на ту комету. Старого Ведмедя цікавлять твої мапи.

Привид тим часом біг попереду. Двір зранку геть спорожнів — багацько розвідників подалися до бурдею в Кротовині, де шукали підземних скарбів і напивалися до нестями. З ними пішов і Грен — Пип з Гальдером та Ропухом запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відсвяткувати першу розвідку. Джона і Сема теж кликали, та Сем лякався повій чи не більше, ніж страхолюдної пущі, а Джон взагалі не бажав подібних розваг.

— Робіть, що хочете, — сказав він Ропухові, — а мене збавте. Я дав обітниці.

Проминаючи септ, Джон почув пісенні голоси. Хтось напередодні битви ішов до хвойд, а хтось — до богів. Джонові стало цікаво, хто потім почуватиметься краще. Септ спокушав його не більше, ніж бурдей; його власні боги мали храми у диких місцях, де оберіг-дерева розкидали навколо себе біле, мов кістка, гілля. «Седмиця за Стіною не має жодної сили», подумав він, «на мене там чекатимуть мої боги».

Коло зброярні пан Єндрей Тарф вправлявся з щойно прибулими новачками. Їх привіз минулого вечора Коновій — один з братів-гайворонів, відряджених мандрувати Семицарством у пошуках людей для Стіни. Новоприбулий загін складався зі старця, що спирався на ковіньку, двох білявих юнаків, на вид братів, молоденького жевжика у засмальцьованому єдвабі, неоковирного клишоногого сіромахи та бовдура, який радісно вишкірявся — мабуть, вважав себе за великого воїна. Пан Єндрей саме показував бовдурові, як той помиляється. Лицар був лагіднішим майстром-мечником, аніж пан Алісер Терен, але й від його навчання лишалися синці. Сем щулився від кожного удару, але Джон Сніговій спостерігав за боєм захоплено та уважно.

— Що скажеш про них, Сніговію? — У дверях зброярні стояв Донал Нойє в шкіряному фартуху на голих грудях, коли-не-коли показуючи світові неприкритого пенька своєї відрізаної лівиці. Нойє не міг похвалитися вродою, мав чимале черево, груди як барило, плаского носа і порослу чорною щетиною щелепу. Але бачити його — доброго друга і гідного брата Варти — завжди було приємно.