П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 30

Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

— Містере, — мовив Дік Сенд, — судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

— О, Ліма справді далеко… ген там! На півночі! — відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання… Ви, здається, не болівієць?

— Я такий самий американець, як і ви, місіс…

— Місіс Уелдон.

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чілійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.

— Так, — відповів Гарріс. — Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

— І ви ідете сам-один? — спитала місіс Уелдон.

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці негри — ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

— У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон. — На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. — Бачачи, що вони служать у вас, я подумав…

— Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, — з притиском мовила місіс Уелдон.

— Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон, — озвався старий Том. — Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работорговці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім'ях вільних батьків.

— З чим вас і вітаю! — відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном. — Зрештою, Болівія — вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.

В цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек.

Побачивши матір, він підбіг до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.

— Який милий хлопчик! — мовив американець, підходячи до Джека.

— Це мій син, — відповіла місіс Уелдон.

— О місіс Уелдон, ви, мабуть, перестраждали більше за всіх під час цих страшних випробувань: адже ви страждали за себе і за сина. — Він і всі ми щасливо вирятувалися з цієї напасті, містере Гарріс.

— Дозвольте мені поцілувати це любе хлоп'я!

— Охоче, містере Гарріс.

Та містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик іще міцніше пригорнувся до матері.

— Оце так! — здивувався Гарріс. — Ти не хочеш, щоб я тебе поцілував? Невже я здаюсь тобі страшним?

— Вибачте його, містере, — квапливо мовила місіс Уелдон. — Він у мене дуже несміливий.

— Гаразд, згодом ми познайомимося краще! Ось дістанемося до асьєнди, і ти там покатаєшся на гарному поні; гадаю, він замовить за мене добре слівце.

Але навіть згадка про «гарного поні» не задобрила малого Джека, й він не став прихильнішим до містера Гарріса.

Місіс Уелдон поквапно змінила тему розмови. Вона боялася чимось образити чоловіка, який так люб'язно запропонував їм свої послуги.

Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було.

Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.

— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив'язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важкий, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив — уздовж звивистого берега цієї річки… Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

— Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення, — відповів Гарріс. — Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами.

— От і гаразд, місіс Уелдон! Все начебто складається якнайкраще. То вирушаймо!

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням.

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чом не побратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чілі. Отже перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентінської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чілі й Перу? — спитала місіс Уелдон.

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти…

— Тільки не подумайте, містере Гарріс, — урвала його, місіс Уелдон, — що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

— Та ні, місіс Уелдон! — вигукнув юнак. — Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

— Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте, — мовив Гарріс. — Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.