П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 34

Але того ранку мавпи чомусь не завели пісні, бо їх не було чути, хоча їхній рев звичайно розноситься далеко навкруги. Хтозна-чому, але ні ревуни, ні стрибуни, ані інші мавпи не дали вранці свого звичайного концерту.

Така дивна поведінка мавп анітрохи не порадувала б лісових індіанців. І не тому, що вони полюбляють слухати цей вид хорового співу, а через те, що вони залюбки полюють на мавп, бо м'ясо цих тварин, а надто копчене, дуже смачне.

Дік Сенд і його супутники, звісно, не мали й гадки про звички ревунів, бо теж були б неабияк здивовані, їх не почувши. Вони попрокидались один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку поновили їхні сили.

Малий Джек прокинувся одним із перших. Насамперед він спитав, чи Геркулес із'їв уночі вовка. Та йому сказали, що жоден вовк не з'являвся, і Геркулес, мовляв, дуже голодний.

Решта мандрівників також зголодніли, тож Нен відразу заходилась готувати сніданок.

Меню було те саме, що й учора ввечері, однак свіже ранкове повітря збудило апетит, і ніхто не перебирав харчами. Треба було набратися сил на цілий день переходу, і весь загін дружно снідав. Можливо, вперше кузен Бенедікт зрозумів, що їда — не байдужий і не безкорисний процес у житті. Він тільки заявив, що «прибув до цієї країни зовсім не для того, щоб гуляти, сунувши руки в кишені». Якщо Геркулес і далі заважатиме йому полювати на кокуйпо та інших комах, то хай нарікає сам на себе! Погроза, здавалось, не дуже злякала велета-негра. І все ж місіс Уелдон, відвівши Геркулеса вбік, сказала йому, що хай собі кузен Бенедікт трохи погасає; не треба тільки губити його з очей. Адже шукати й ловити комах — найбільша втіха для нього…

О сьомій годині ранку маленький загін знову вирушив на схід, додержуючись порядку, встановленого напередодні.

Ішли все так само лісом. Зрозуміло, що на цій незайманій землі, де стільки сонця й вологи, красувалося буйне рослинне царство. Це плоскогір'я розташоване майже в тропічних широтах; улітку сонце тут досягає зеніту, і його проміння падає на землю майже прямовисно. У грунті нагромаджуються величезні запаси тепла, а підґрунтя — завжди вологе. Не дивно, що тут ріс такий пишний ліс.

Однак Дік Сенд не поминув своєю увагою однієї невідповідності. За словами Гарріса, вони перебували в пампі. А слово «пампа» мовою індіанців племені квішна означає «рівнина». Отож якщо Діка не зраджувала пам'ять, пампа — це безводна рівнина, де немає ні дерев, ні каміння, а в дощову пору все густо заростає будяками, які з настанням спеки перетворюються в густі непрохідні чагарі. Зрідка трапляються карликові деревця та колючі кущі. Пампа має вигляд сумної пустелі.

А ця місцевість була зовсім інша і не змінювалася, відколи, мандрівники вирушили в путь. Густий непрохідний ліс простягався аж до обрію. Ні, Дік уявляв собі пампу зовсім не такою! Мабуть, і справді, як казав Гарріс, примхлива природа створила на Атакамському плоскогір'ї своєрідний куточок… Адже Дік нічого про Атакаму не знав, крім того, що це одна з найбільших пустель Південної Америки, яка розкинулась від Тихого океану до підніжжя Анд.

Юнак поставив Гаррісові кілька запитань з цього приводу, сказавши, що його дуже дивує незвичайний вигляд пампасів.

Але американець швидко розвіяв його сумніви. Він докладно розповів про цю частину Болівії. Певно, він чудово знав країну.

— Ви маєте рацію, мій юний друже, — говорив Гарріс. — Справжня пампа дійсно така, як описано в читаних вами книжках; це безводна рівнина, де мандрувати часом бував вкрай важко. Вона трохи нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани майже скрізь заболочені. Саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але ця місцевість мене дивує. Щоправда, я вперше йду плоскогір'ям навпростець — щоб дістатися до асьєнди. Однак хоч я ще не бував тут, а все ж чув: цей край зовсім не схожий на пампу. Годі шукати справжньої пампи по цей бік Анд — для цього треба перейти через гірський хребет. Пампа займає всю східну частину материка аж до Атлантичного океану.

— То нам доведеться переходити через Анди? — спитав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні, — усміхнувшись, відповів американець. — Я сказав «треба перейти», а не «ми перейдемо». Не турбуйтесь: ми не вийдемо за межі цього плоскогір'я, що його найвищі вершини сягають ста п'ятдесяти футів. Годі й думати переходити через Анди з нашими засобами пересування, і я ніколи не підбив би вас на таку ризиковану подорож.

— Справді, було б краще йти берегом.

— Так, у сто разів краще! Але асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Тож наш перехід ні тепер, ні згодом не буде важким.

— А ви не боїтеся заблудитися в цих лісах? — спитав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні, — відповів Гарріс. — Я усвідомлюю, що цей ліс — мов те безмежне море, ба швидше морське дно, де моряк не зміг би зорієнтуватися. Та я звик мандрувати лісами і вмію знаходити дорогу за розташуванням гілок на деревах, напрямком росту листя, рельєфом і складом грунту та ще багатьма дрібними ознаками, про які ви й гадки не маєте. Будьте певні — я приведу вас і ваших супутників куди треба.

Гарріс говорив спокійно й переконано. Дік Сенд ішов з ним на чолі загону. Вони часто обговорювали такі питання, і ніхто їм не заважав. Коли в юнака й були якісь сумніви, що їх американець не спромігся розвіяти, то він волів до пори до часу не виказувати їх уголос.

П'ять днів подорожі минули без будь-яких особливих пригод. За дванадцять годин переходили вісім-дев'ять миль. Решту часу забирали зупинки на перепочинок, їду та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Малому Джекові вже трохи набридла одноманітна подорож. До того ж, не було виконано жодної з даних йому обіцянок. Гумових дерев, пташок-мух хлопчик і досі не бачив. Йому також мали показати найгарніших у світі папуг. Але де вони — яскраво-оранжеві папуги з небесно-блакитними хвостами, які водяться в цих лісах? Де барвисті ара з голими щоками й довжелезними хвостами, які ніколи не сідають на землю? Де всі оті зелені папуги, які живуть у тропіках? Де дрібні барвисті папужки? Де всі оті балакучі птахи, які, за словами індіанців, розмовляють мовами давно вимерлих племен?

Із усіх папуг Джекові показали тільки попелястих жако з червоними хвостами, що ними аж кишіли крони дерев. Та він раніше вже бачив жако. Їх понавозили в усі частини світу. На обох континентах вони дратують людей своєю надокучливою балаканиною. Із усієї родини гладкоязичних папуг жако найлегше навчаються людської мови.

Що ж до кузена Бенедікта — він був незадоволений іще дужче. Правда, йому дозволили відходити вбік од загону. Але він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції. Навіть світляки, ніби змовившись, уперто не з'являлися поблизу. Природа, здавалось, знущалась з бідолахи-ентомолога, і він повсякчас був у дуже кепському настрої.

Наступні чотири дні загін так само йшов на північний схід. На 16 квітня подорожні, за їх підрахунками, віддалилися миль на сто від берега. Коли Гарріс не заблудився — а він твердо запевняв, що ні, — то асьєнда Сан-Фелісе миль за двадцять од місця, де стали на ночівлю того вечора. Ще дві доби — і маленький загін матиме надійне, зручне пристановище, де врешті відпочине від нелегкої дороги.

Та дарма, що вони майже перетнули плоскогір'я, — не зустріли в цьому неосяжному лісі жодного тубільця.

Дік Сенд не раз шкодував подумки, що «Пілігрим» розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше — місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка. Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин. Часом здалеку долинало жалібне виття. Гарріс сказав, що то лінивець, досить поширений у цих лісових районах.

Того ж таки дня під час зупинки на обід мандрівники почули свист. Місіс Уелдон він здався дивним.

— Що це? — занепокоєно спитала вона, підхоплюючись з місця.