П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 37
Дік Сенд пильно роздивлявся навколо. Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля?
Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили… Отже, припущення, що це сліди слонів, — зовсім неймовірне.
У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б.
Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться.
Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен — більше, ніж будь-коли досі! — зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедікта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він мав робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько — він відчував.
Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знов мусив брати на себе обов'язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.
Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.
«Гіпопотами! Гіпопотами!» — мало не вихопилося в нього.
Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.
Гіпопотами в Америці?!
Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі…
Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались, її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов'язку додавало йому снаги.
Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою.
Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.
— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.
— Атож, — відповів Гарріс. — Проте…
— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.
— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості…
— Ви заблудилися?
— Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік…
— Можливо, — відповів Дік Сенд.
— Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.
— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.
— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.
— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи.
— Про мене, — повторив Гарріс.
Раптом Дінго люто загавкав.
— Назад, Дінго, назад! — закричав Дік Сенд. — Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.
Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.
Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.
Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:
— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!
— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.
— Там… там… — белькотав Том. — Під отими деревами… кров! А на землі… відрубані руки…
Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:
— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!
На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.
Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.
Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.
Дікові насилу вдалося відігнати собаку.
Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:
— Я вже бачив… бачив… Ці колодки… Ці ланцюги… Коли був малим… Я вже бачив…
У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати… Ось-ось він заговорить…
— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!
І мерщій відвів убік старого негра.
Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.
Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.
Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.
На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.
Том також не спав.
Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади.
Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.
Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття.
Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.
Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:
— Лев! Лев!
Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.
— Лев! — повторив він.
Діка Сенда мов уразило громом.
Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.
Та Гарріса не було.
Зник і його кінь.
Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!
«Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки!
Острів, за яким Дік Сенд визначав їхнє місцеперебування, — не острів Пасхи, а якийсь інший острів, що лежить на захід до цього континенту, куди вони потрапили, так само, як і острів Пасхи лежить на захід од Америки!
Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного!
Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж стала майже вдвічі більша внаслідок сили вітру, який був просто шаленим.
Тим-то на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край — не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси!
Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт, — справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми — то все знаряддя работорговців! Відрубані руки — руки чорних невільників…