П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 40

Але це була страшна Ангола, до того ж не та частина узбережжя, куди вряди-годи навідуються португальські колоніальні власті, а глухий її закутень, де під свист нагаїв наглядачів тяглися каравани чорних бранців.

Що знав Дік Сенд про цю країну, куди його закинула зрада Негоду? Небагато. Він читав записки місіонерів XVI–XVII сторіч та книжки про подорожі португальських купців із Сан-Паулу-ді-Луанда по Заїру. Читав він і звіт доктора Лівінгстона про мандрівку 1853 року. Цього було досить, щоб нагнати страху на людину, не таку мужню, як Дік Сенд. Їхнє становище було справді жахливе.

Розділ II

ГАРРІС І НЕГОРУ

Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.

Це були Гарріс і Негору.

Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.

Гарріс і Негору посідали під величезною смоковницею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.

Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще…

— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!

— Де вже їм утекти! — сказав Гарріс, здвигнувши плечима. — Проте я ледве встиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах «мого юного друга» бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт.

— Еге ж! — кивнув головою Негору. — І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом…

— Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею, — адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забаглося побачити «гумові дерева» й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що «мій юний друг» чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці — це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.

— Розумію, — відповів Негору. — І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!

— Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка — Дінго. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?

— Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.

— Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» — влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду — він славний хлопчина!

— Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість, — відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.

— Впізнаю тебе! — мовив Гарріс. — Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.

Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:

— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

— Не журися, Негору: колись та повісять.

— Дякую!

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

— Атож.

— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До того, як ти здав товар, чи після того?

— Після… — трохи повагавшися, відповів Негору. — Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі — коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли…

— І засудили?..

— На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

— Еге, із шибениці не втечеш, — відповів Негору, — а з тюрми…

— То тобі пощастило втекти?

— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто ⁹³.

— І без квитка! — сміючись вигукнув Гарріс. — Тобі не соромно, чоловіче? Їхати безплатно та ще й на чужих харчах!

— Так, — зітхнув Негору, — до того ж тридцять днів у темному трюмі!

— Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти — знов у трюмі?

— Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.

— Еге ж, ми любимо своє ремесло… бо звикли до нього.

— Так-от. Півтора року…

Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.

— Гаррісе, — мовив він пошепки, — там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.

— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.

Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.

— Нікого немає, — мовив Гарріс трохи згодом. — Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.

Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.

— Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?

— Довелось, Гаррісе.

— Бідолаха!

— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».