Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 26

Ситуація склалася критична. І хоч ми були знесилені й стомлені, бо цілу ніч працювали коло батискафа в трюмі, але на поклик Юрка Ступи, що першим помітив обірваний кінець, прожогом кинулися з кают — матроси, машиністи, навіть Стецько Мегерович.

Під пронизливим вітром, який збивав з ніг, небезпеку відвернули, дарма що в багатьох на тілі залишились і синці й рани, а Куксу черконуло ще й по щоці — Моніка женишка свого не впізнає.

Ось така невеличка сценка. Подібних випадків безліч трапляється в плаванні. І завжди ми готові стати на прю з океаном.

Батискаф — тіснувата оселя. Кабіна з пультом управління, як і житловий відсік, од підлоги до стелі заставлена радіоелектронною вимірювальною апаратурою — ледве можна повернутися. Втім, у «спальні», видовженій кормовій рубці, таки вмістилося ліжко і два крісла.

Щоб почуватися як вдома, Заєць на перетинці житлового відсіку прикріпив етюд з верболозом та схилами Дніпра, а я — присланий родичами фотознімок: мати стоїть на порозі і з сита годує курчат.

Данило — городянин, якому не так, як нам, степовикам, близька знада села, осудливо поставився до цієї картинної галереї, дошкульно охрестив її курячо-заячою забавою.

— Не підводний апарат — курятник. Зняти негайно!

Та командир, Кім, лише посміхнувся.

— Не чіпай — нехай висить! Гагарін теж брав із собою речі, що нагадували йому про рідну землю.

Вмонтовані в корпус, виготовлені з надміцного акрилового пластика, конічні ілюмінатори — по одному з боків і центральний в носовій частині — відкривали перед очима широкий підводний кругозір: можна все бачити й за всім спостерігати.

Не знаю, що там збирається малювати на своєму полотні Антрекот Антрекотович. Та якби ви зараз зазирнули в наш підводний дім, неодмінно вигукнули б: космонавти! Бо ми зовні — та й не тільки зовні! — схожі на розвідників космосу.

На нас — якщо раптом десь у складній електромережі батискафа трапиться коротке замикання і від іскри спалахне пожежа та підвищиться температура, — вогнестійкий, цитринового кольору азбестовий костюм. Перед кожним на відкидному столі планшетка з великомасштабною картою тамтешнього придонного рельєфу — його остаточно, ще раз уточнили перед нашим зануренням… Глибиномір, компаси, підзорні труби — монокуляри. Та, власне, все, що потрібно для мандрівки в океанські глибини.

Екран гідролокатора, до якого зараз прикипів наш командир, окреслив стрімкі підводні урвища, громаддя скель, долини між ними. Він — ніби жива карта, і доповнює ту, складену раніше, великомасштабну.

— «Садко», «Садко»! — гукнув у мікрофон Кім. — Уточніть наше місцезнаходження.

Від судна нас відділяє товща води, та зв'язку з ним не втрачено. Він підтримується з допомогою радіо- та гідроакустичної апаратури.

На океанському дні поставлено буї-маяки, по яких звірятимемо маршрут. Точніше: буї висять на скляних кулях за кілька десятків метрів від дна.

Не встиг Кім передати просьбу, як із «Садка» відповіли:

— Вас зносить на схід. Від маяка № 1, по пеленгу дев'яносто п'ять градусів, ви перебуваєте за тисячу сто метрів і майже на такій відстані від маяка № 2.

— Тихше хід! — наказав Кім. — І ляж на курс 75°.

Данило простяг руку до стінного щитка з пультом управління гвинтами бокового, вертикального й горизонтального ходу. Злегка натиснув на важіль, і батискаф почав повертати ліворуч.

Я звик, що корабельне стерно, біля якого мені довелося стояти на «Буревіснику» та на «Садку», перекладається без оглядки, замашисто (п'ять-шість градусів ліворуч чи праворуч ролі не грали). А тут, бач, яка точність — враховується кожен градус.

Руки пілота нагадують руки годинникового майстра або ж хірурга, що вдумливо орудує скальпелем: щонайменша невправність — недопустима. Наші лапища, товаришу Куксо, для такої артистичної роботи, на жаль, не годяться!

Під водою, як я зрозумів, у швидкостей і відстаней не земні — інші виміри. Трикілометрову дорогу в пучину, куди ми опускаємось, зможемо подолати не скоро: не зважаючи на те, що наш путь згори — вниз, рухаємось не більше тридцяти метрів на хвилину.

Зараз ми перебуваємо на півкілометровій глибині. Прощальний погляд сонячного світла, та й то ледь вловимий, помітили ще до чотирьохсотметрової позначки.

Спочатку сонячна повінь під водою владарювала неподільно. Світло лилося звідусюди, то приглушене, то яскраве. На мить втрачалося почуття реальності, здавалось, сонце не одне — їх кілька: вгорі, внизу, обабіч.

Чим глибше опускалися, відчутніше мінялося довколишнє забарвлення: вода, риба, мікроорганізми. Неподалік від поверхні моря всі барви в підводнім світі були однакові. Поступово світло видозмінювалось, різні ділянки його спектра приглушувались по-своєму і неодноразово. Спочатку око помітило, як зникли червоні барви, потім оранжеві, далі — зелені, нарешті останніми померкли сині промені.

І ось на глибині, без червоного світла, водорослини, що насправді коричнюваті, здалися зеленими; риба — теж зелена. Зеленим багатозір'ям замерехтіли довкруг мікроорганізми, які ще недавно фосфорично сяяли.

Пробиваючись крізь це зеленозоряне «небо», ми перетнули межу, за якою починалась цілковита темрява — вічна водяна ніч.

Моє завдання, молодшого акванавта, «жабеняти», як каже Кім, стежити за довколишнім середовищем, все, що потрапить у поле зору, занотовувати в зошит.

Неначе й небагато пройшли — якихось п'ятсот з гаком метрів, — а я вже списав кільканадцять сторінок.

Якби так сталося, що цей щоденник потрапив до рук мого колишнього приятеля — Чекуна, з яким я працював у друкарні і який потім нібито став журналістом, він би неодмінно використав його в газеті. Ще й зазначив би: «Із спостережень мого друга, акванавта Василя Гайового».

Я — не марнославний. У кого до чого хист, той те й повинен робити. Мене ж бо, як я вже згадував, хотіли зробити хронікером, а отже, ждала слава, статті з моїм прізвищем у газеті… Були, були мої репортажі! Про циганські ансамблі та про кролів. Аякже — новоявлений Гі де Мопассан! Та моя писанина — нецікава, нудна…

— Не вийде з тебе, Небабо, діяча преси, — казали в редакції. — Хватка не та.

Я й сам відчував це і, правду кажучи, не старався оволодіти таємницями репортерства. Море покликало, і я пішов.

Що мене жде, не знаю. Принаймні теперішня робота підводника, як і на палубі «Садка», подобається.

— Гайовий, зверни увагу!

То голос Зайця — Альфред припав обличчям до сусіднього ілюмінатора.

Я глянув за борт. У світлі прожектора, якраз перед центральним ілюмінатором, майнула багаторука, примарна тінь. Вона ніби підскакувала, як перекотиполе, гнане вітром. Слід, залишений цим видивом у залитій електросвітлом воді, клубочився, мов туман — молочно-білий, густий.

Батискаф рухався вниз, долаючи метр за метром свого незвіданого шляху. А «перекотиполе» не відставало, з'являлося то з одного, то з другого боку.

Раптом ми відчули, як корпус батискафа здригнувся. Поштовх, другий.

Вода довкруг кипіла, і в тій молочній каламуті металися тіні, тепер уже від безлічі «перекотиполь».

То був зловіщий, відьомський танок. Тіні перепліталися, рухались. На зміну одній напливала інша. Ще і ще! І ось: перед батискафом у смугу світла, ніби з темної гущавини джунглів, простяглися довжелезні хоботи.

Кім увімкнув додатковий прожектор — і ми жахнулися: підводний апарат обплутали щупальці восьминогів.

Спрути діяли підступно й хитро — напали ззаду і з тіньової сторони, так що в ілюмінаторах було видно лише кінчики їхніх щупальців із присосками, схожими на розплескані голівки шиферних цвяхів.

— Товаришу командире, бокові гвинти не діють! — доповів Данило, схилившись над пультом управління.

— Дай повний вертикальний! — наказав Кім.

Пілот заходився виконувати наказ, але апарат не слухався стерна. Наступної хвилини він зовсім втратив рівновагу, скособочився, і ми, ніби у стані невагомості, разом із кріслами повисли в повітрі.

В ілюмінатор зазирали чиїсь допитливі, глибоко посаджені очі — очі самої безодні… Спрут дивився невідривно, його погляд пронизував холодом до кісток, і на якусь мить мене пойняв жах.