Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 28

Риба аніскілечки не боїться нашого апарата, наближається до нього впритул, антенами торкається металевого корпусу. І знову неквапно відпливає, спрямовуючи антени врізнобіч, ніби до чогось прислухається та щось нечутне вловлює в цьому безмовному океані.

Час від часу Кім бере пеленг — орієнтується по підводних акустичних маяках, один з яких на дні долини і два на схилах розверзлих вулканічних кратерів. Місцезнаходження наше уточнюють і на «Садку», передаючи потім координати на батискаф. А все ж (на великих глибинах теж струмують течії) нас зносить убік, на південний схід від наміченої цілі. І тому пілот загальмовує спуск. Батискаф рухається по горизонталі, аж поки знову не опиняється над потрібною ділянкою дна.

Пункт, куди ми повинні прийти, — широке, майже квадратне — два кілометри в довжину і стільки ж ушир — плато. Лежить воно на глибині трьох тисяч метрів.

Що ми про нього знаємо? По-перше, це рифтова долина з крутими, прямовисними схилами, які ведуть у глибоченну прірву. Плато, розтинаючи навпіл гірський підводний кряж, який на сотні кілометрів тягнеться з півдня на північ, оточене «вогненним кільцем» діючих вулканів.

Умовно його назвали палубою «Садка», бо формою воно справді схоже на палубу — таке ж, як і наша Дерібасівська, нешироке, затиснуте обіруч бортами скель.

Ось, власне, і все про землю, з якою намагаємось стрітися віч-на-віч. Портрет її — на планшеті в кожного з нас.

Перед тим як батискаф пішов у глибини, і «Садко» й «Кашалот» вивчали рельєф плато. Гори-вулкани, долини, по яких, мов шрами, глибокі щілини. Гідролокатор та ехолот чіткіше й чіткіше вимальовують тепер риси цього загадкового, вилицюватого «обличчя».

Я вдивляюся в освітлену прожектором доріжку, але нічого не бачу: течії зникли, вода спокійна й прозора.

— Глибина дві тисячі метрів, — доповідає Данило, зиркнувши на стрічку ехолота, по якій вістря самописця креслить безперервні зубчаті лінії.

— А що показує гідролокатор?

Кім глянув на екран. Схожий на секундну стрілку промінець квапливо обводив коло за колом.

— Ніби все гаразд, — озвався командир. — Місце посадки — скеляста приступка на зовнішньому боці вулкана, ліворуч від маяка № 3 — під нами.

До зустрічі з дном лишалося менше години.

Мені не терпілося швидше побачити таємничу землю. Я хвилювався. Раз у раз зиркав в ілюмінатор, де, крім розпанаханої лезом прожектора водяної ночі, не було нічого; підходив до Данила, цікавився, чи скоро прибудемо на місце.

Така нетерплячка охоплює і на землі, коли наближаємось до довгожданної станції та намагаємось прискорити плин часу, який, ніби навмисне, — і довгі зупинки, й поїзд стишує хід — загальмовується й уповільнюється.

А ще зараз серце моє переповнювалось радістю: спливуть лічені хвилини, і ми першими побачимо покрите багатокілометровою товщею води обличчя Землі. Першими, бо тут ще ніхто ніколи не спускався на таку глибину.

Людина здавна, подумав я, прагнула підкорити океанську пучину. Мені розповідали Юрко Ступа й Альфред Заєць, та я й сам читав, що навіть великий завойовник Александр Македонський — ой, коли це було! — у дивовижній скляній кулі опускався на дно Середземного моря.

Геніальний мислитель Леонардо да Вінчі теж виношував думку проникнути в морські глибини: з тієї далекої пори до нас дійшли накреслені його рукою ескізи ластів і трубок для дихання під водою.

— Жак-Ів Кусто з інженером Емілем Ганьяном уже в наш час, точніше — тисяча дев'ятсот сорок третього року винайшли акваланг, що відкрив людині підводний світ. З'явилися глибоководні батискафи, пірнаючі блюдця, навіть підводні будинки, в яких тривалий час можна жити і працювати. Але якщо кинути погляд у минуле, — сказав Юрко, — то й тоді, давно були спроби проникнути під воду. До речі, твої, Гайовий, земляки — запорізькі козаки, — додав він, — відбивали напад турецьких галер із підводних човнів, які, занурившись, таким чином могли долати великі відстані.

— Справді?

— Дивак, він не вірить! — і Юрій, тицьнувши пальцем у підкреслені рядки, наказав: — Читай!

Я взяв книжку і прочитав.

Французький філософ Фурн'є, в кінці шістнадцятого століття відвідавши Константинополь, писав: «Тут мені оповіли надзвичайні історії про те, як билися північні слов'яни коло турецьких міст і фортець, — вони виникали несподівано, підводилися просто з морського дна і сіяли паніку серед турецьких вояків. Мені й раніше розповідали, буцімто слов'янські воїни перепливають море під водою, та я вважав ті оповіді вигадкою. А тепер я особисто говорив з тими людьми, хто був свідком підводних походів слов'ян…»

Отже, ми, степовики, не такі вже, як дехто вважає, сухопутні люди. На це, до речі, звернув мою увагу і Федір Предтеча — автор легендарної матроської пісні…

Я з нетерпінням тепер очікував, коли батискаф сяде на грунт. Раптом пілот вигукнув:

— Командире, нашого п'ятачка-тераси для посадки не видно. Маяк номер два сигналів не подає.

— Яка глибина? — запитав Кім.

— Дві тисячі сімсот.

— Та-ак… — обираючи якесь рішення, мовив командир.

Він узяв мікрофон, передав на «Садко»:

— Ми загубили місце посадки.

— Слухайте уважно! — почулось у відповідь. — Між вами і маяком вулкан. Він відбиває акустичні хвилі, і тому вони до вас не доходять. Ляжте на курс сто вісімдесят градусів, пройдіть по горизонту, аж поки відкриється маяк.

Пілот натиснув на важіль, рух униз припинився. Потім ми відчули легкий поштовх у борт. То запрацював гвинт горизонтального ходу. І апарат поплив направо.

Щоб ви зрозуміли, як ми рухаємось, скажу: в корпус батискафа вмонтовано електродвигуни, які приводять у дію гвинти бокового упору, вертикального підйому й горизонтального ходу. Ці гвинти — ноги батискафа. Ними він крокує в потрібному для нас напрямку. Найпрудкіші, мабуть, «ноги», які ведуть батискаф у глибину. Та коли вони стають надто прудкі і щоб апарат полегшав і стрімголов не падав у прірву, з його борту скидають баласт — чавунний дріб. Поки що баласту не чіпали — він нам допомагав.

Нарешті вийшли за вулкан. Його широкі плечі уже не заступали сигналів маяка, і пілот узяв пеленг; зорієнтувався на місцевості, визначив наші координати — місцеперебування щодо «Садка» та решти донних акустичних маяків.

— А тепер підемо не по вертикалі, а навкіс — під кутом сорок п'ять градусів. Скільки там залишилось до дна? — запитав Кім. І, поки Данило виводив батискаф на новий курс, сам глянув на шкалу глибиноміра.

— Скинути баласт!

Данило виконав наказ. Він натиснув на кнопку — роз'єднав автоматичне реле, і дріб, що його утримували електромагнітні кишені, посипався вниз, а хід батискафа вповільнився. Апарат, як птах, нерухомо повис у воді.

До дна було якихось дві сотні метрів.

Високий полудень стояв над світом. Сонячна повінь, перехлюпнувши через вінця, залила все довкруг, і океан іскрився — вигравав, ніби освітлений зсередини.

Так було там, угорі, над хвилями, де в мареві далини ледь видніли силуети «Садка» й «Кашалота». Тут же панувала вічна ніч.