Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 35

— Ван Гог! — розсміявся Данило.

— Художник-передвижник, — докинув я.

— Не чіпайте його, — заступився Кім, — Нехай малює.

Та ми його, хоч би й хотіли, не могли зачепити: нас від Антрекота відмежовувала неприступна перепона — надміцний корпус барокамери й така ж міцна шибка ілюмінатора.

Отже, барокамера та чого ми в ній опинилися.

Звичайно, ви знаєте, що останнім часом океанські глибини штурмують як ніколи. Батискафи, пірнаючі блюдця, озброєні металевими легенями — аквалангом — підводні нирці. З'явилися навіть будинки — цілі підводні оселі! — в яких живуть і працюють люди.

Нібито Жан-Ів Кусто писав, що незабаром в океані народиться перша підводна людина.

— Я теж хотів би стати людиною-амфібією.

— А чого ж — вислухавши мене, відповів Заєць. — Із штучними зябрами можна жити під водою. Он американці провели оригінальний експеримент: на голови собакам наділи маски, замість повітря в легені пустили насичений киснем фізіологічний розчин і кинули четвероногих у басейн.

— Ну, і як?

— А так, що десятеро собак віддало богові душу, а двох навічно паралізувало.

— Гм… нічого не скажеш — оригінальний експеримент!

— Це ще, Васько, не оригінальний, — заперечив Альфред, — Ті ж таки заокеанські штукарі-експериментатори, повідомляли газети, якомусь чоловікові в праву легеню упхали шланг, через який подавали збагачену киснем морську воду. Як мовиться: півбока луплена — одна легеня дихала звичайним атмосферним повітрям, друга — водою. А то ще — це вже англійці придумали — сіамському котові в аорту щохвилини вливали перекис водню. Кіт нявчав, кусався (легені його стали бездіяльними), а дітися нікуди — все-таки цивілізована країна, колишня володарка морів, — і він, бідолаха, змушений був дихати штучною газовою сумішшю. Дихав, поки й здох.

— Ти, Заєць, хоч би тут, у барокамері, не розповідав таких страхіть!

Компресіювання триває не менше доби, принаймні наше. День і ніч сидіти відгородженим од світу, самі розумієте, не дуже приємно.

Кім Михайлович та й Данило, досвідчені акванавти, розповідали багато цікавого. Про підводні апарати і штурм ними океанських глибин. Тоді-то я й довідався докладно про барокамеру і водолазний дзвін-ліфт.

Ось що воно таке.

Мандрівка в батискафі — добре. Людина сама спостерігає за підводним світом, на власні очі бачить покрите товщею води дно. Але вийти з батискафа під водою неможливо. Аквалангісти, ті не сковані, почувають себе, як риба у воді. Бо якоюсь мірою вони і є людино-риба, іхтіандри, що дихають завдяки металевим легеням — аквалангу.

Водолази працюють під водою теж, різниця лише та, що вони «прив'язані» до судна, з якого в скафандр по шлангах подається повітря.

Усе б складалося якнайкраще, якби і тим і другим не треба було зважати на гніт води, що в десятки й сотні разів перевищує звичайний атмосферний тиск. Високий тиск людський організм здатний переносити, а от його різкі перепади — ні.

Коли підводників швидко і без зупинок піднімають з глибин, їм не так загрожують акули, як кесонка.

Так зветься глибинна хвороба. Азот, що з повітрям, яким дихав водолаз, потрапив у організм і не встиг зникнути, утворює в крові маленькі бульбашки, які й порушують її циркуляцію. Настає параліч, нерідко — смерть.

Запобігти лихові можна, якщо тиск поступово знижувати. Це й робиться в барокамері, так звана декомпресія. Але в ній людину можна і компресіювати, тобто довести тиск до того рівня, який на тій чи іншій глибині, куди збирається підводник.

Тепер ви зрозуміли, для чого на «Садку» гіпербаричний комплекс. Ну, а чого в ньому ми, скажу: нас компресіюють, з житлового відсіку перейдемо у водолазний дзвін-ліфт. Відстикований від гіпербаричного комплексу, цей підводний апарат, дзвін, опустять в океан, і з нього нам можна буде виходити у воду і знову вертатися назад.

— Обстежите, колеги, західні відроги Заячої гори, — сказав Гліб Семенович, — і, мабуть, будемо збиратися додому.

Всю ніч і ще півдня, поки ми й перебували в барокамері, «Садко» йшов. Та ось нарешті і Заяча гора.

Зупинилися.

Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат, а в ньому нашу четвірку, за борт судна.

— Майна! — пролунав наказ.

Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко так сів на зморшкувату поверхню океану.

ГОМО АКВАТІКУС — ПІДВОДНІ ЛЮДИ

— Заяча гора, Заяча гора… Нічого в тобі лагідно-заячого, клята, немає! Краще б тебе було назвати Вовчою — тоді б ти, може, виправдала своє ймення! — лупцюючи кулаками перетинку підводного будинку та похитуючи головою, журно примовляв Данило.

Але бідкався він і проклинав гору потім. Зараз ми поринали без перешкод.

Вода була прозора, аж синя. Присмерки глибин починалися нижче. Підводний апарат урізувався в них, як леміш у переліг чорнозему.

Компресіювали нас для півкілометрової глибини, тобто ми могли, не потерпаючи за життя, опуститися на п'ятсот — не більше! — метрів; розгерметизувавши дзвін, вийти з нього.

Заяча гора, її шпиляста, роздвоєна вершина стрімко зводилась над океанською прірвою. Якихось чотири сотні метрів відділяли її від поверхні океану.

— Зверніть увагу — тут вам доведеться працювати, — напередодні говорив начальник експедиції, розгорнувши по столу великомасштабну карту. — Це ось абіссаль, — обвів він олівцем океанське ложе. — А це гірські кряжі. На одному з них і височить Заяча гора, частина серединно-океанійського хребта з базальтовою основою, високою сейсмічністю та магнітними аномаліями.

Я глянув на карту й побачив, як по рівному ложу океану, ніби спарені фортечні стіни, майже паралельно один до одного, простяглися гірські хребти. Між ними, вужчаючи внизу, лежала глибоководна западина.

Гора, з невеликим діаметром вершини, була не що інше, як підводний, розчахнутий навпіл вулкан, західна частина якого на кількасот метрів вища від східної.

Таких вулканів в океані безліч. І хоч складено рельєфні карти дна, земля під водою лишається загадкою. До пуття не вивчений навіть континентальний шельф — наймілкіша частина дна, яка починається від берега, є підводним продовженням материків і тягнеться, приміром, до двохсотметрової глибини. Що вже казати про абіссаль, ложе океану, та глибоководні жолоби й западини! Вони взагалі таємничі. Ось чому кожен крок до них — мов нова, перегорнута сторінка у великій книзі, назва якої — Океан.

— Зараз, хлопці, будемо виходити, — порушив мовчанку Кім.

Вирішили так: Данило залишиться у дзвоні, а ми втрьох вийдемо з нього назовні. Обстежимо схил гори й повернемось назад. На «Садку» у гіпербаричному комплексі нас декомпресують — і все буде гаразд.

Гаразд… Аби-то так було, як гадалось. Бо легко сказати: вийдемо у глибини й повернемось назад. Хоч ми віднині й ставали підводними людьми, гомо акватікус, проте нас ніщо не захищало від океану. Ми були віч-на-віч із ним, його частиною.

Людино-риба, поетична легенда про Іхтіандра… А потім чомусь згадалися (про них мені розповідав Заєць) подохлі під час підводного експерименту собаки й сіамський кіт.

Брр! По шкірі пішов мороз.

Коза, правда, вижила, — заспокоїв я себе.

— Ну, що, готові?

— Та готові…

Люк у днищі дзвона відкрився, і ми, немов горошини з переспілого стручка, висипались у воду.

Мій любий дідусю, моя бідна мамо! Ви б, звичайно, жахнулися, побачивши мене нині. Схожий я і на рибу, й на жабу.

На мені, як і на Кімові та Альфреді, морквяного кольору гідрокостюм. Рукава закінчуються «жаб'ячими» трипалими «лапками» — рукавичками; а тісні штани з герметичними панчохами (ось коли слід би, про всяк випадок, зодягнути просторе галіфе!) — ластами. Голову вінчає капюшон із вмонтованою в нього — окуляри для очей — маскою та ніпелем з гайкою, за допомогою якої пригвинчується апарат для дихання.

Гумові ремінці щільно притискують маску до мого обличчя. В корпус ніпеля, до речі, вмонтовано для мікрофона пружину, є в шоломі-капюшоні телефонні й мікрофонні гнізда. Кабель від них через виступ у гідрокомбінезоні веде назовні… Магнітний компас, наручний годинник; для вимірювання тиску повітря в балонах — робочий і контрольний манометри. Від акул, мурен та іншої водяної нечисті два ножі — один на поясі, другий прив'язаний до ноги.