Із медом полин - Куява Жанна. Страница 32
До цього Сашко ніколи не заводив мови про дітей. Жили собі, та й годі. Удень робили таку-сяку роботу, навіть порося купили на сало-м’ясо, а вночі все впивалися коханням: спершу ховалися у веранді, а бувало, й надвір утікали – в клуні на жмутку сіна злягалися. А згодом уподобали ранки для цього діла, коли всі хатні то на кухні товклися, то двором-городами вешталися.
– Мабуть, не вроджу я тобі сина, Сашку, – на диво спокійно відказала дружина.
Сашкові наче хто кілка в груди встромив.
– Ах ти суко проклята! – засичав. – Нащо ж тоді женила мене з собою, проститутко чортова! – роз’ярілий чоловік щосили вдарив Ритку в обличчя. Над жінчиною бровою за мить просочилася червона пляма крові.
Ритка схопилася з ліжка й помчала на кухню, щоб охолодити болючу рану. Але запобігти появі синця, що згодом таки розплився на півщоки, вона не змогла. Молодому розперезаному чоловікові двадцятидворічна, побита ще одним рідним кулаком жіночка нічого не сказала. Мабуть, розуміла, що недарма вдарив.
Ритка і справді не годна була мати дітей. Про це їй сказала гінеколог у райлікарні ще чотири роки тому, коли дівчина зустрічалася з Віктором. Тоді вони теж до жодних контрацептивів не вдавалися, вільно собі вдовольнялися, а коли Рита відчула різкі болі внизу живота, надумала перевіритися в лікарні.
– Вітаю, скоро станеш мамою! – приголомшила юнку докторка.
– Ні, треба, щоб цього не сталося! – категорично відрізала Ритка, бо вже знала тоді, що Віктор стане татком, але не її, а Світланиної дитинки.
– То що, записувати на аборт? – не задумуючись, видала фатальне лікарка.
– Так, і якнайхутчіше…
Згодом лікарка дивувалася:
– Нічого не розумію, як ти завагітніла? У тебе ж загин матки! Ну… теперечка потерпи місяців зо три, а там кохайся скільки заманеться! Після першого аборту та ще і з такою серединою дітей не матимеш!
– Що ж робитимемо, Марго? – за три місяці Сашко знову заговорив на цю тему. – Нема дітей, нема сім’ї, хіба не так? – видав, ніби штрикнув голкою.
– Угу, – кинула Рита, відпираючи завожені комірці чоловікових робочих сорочок.
– Поїду я в суд, повезу заяву, – далі вів Сашко. – Рито, бляха-муха, я ж молодий пацан, чого сидітиму в цій дірі, в задимленій «шевченківській» мазанці на курячих лапах, що валиться на очах?! Мені треба жінка, яка б не тільки до того діла завзята була, а й хазяйство по-людськи вела, дітей родила! Що то за мужик без спадкоємця?! Ніякий то не мужик! – викрикнув і подався на кухню. Там налив собі чарчину, до дна вихилив її й уклався спати.
Назавтра поїхав до району, написав заяву на розлучення. За місяць пара розпрощалася. Риту, яка не відмовилася від чоловікового прізвища Гарварук, люди й далі звали Крадунихою. І лише зрідка – Чикунихою.
Цього вечора Рита ревіла до кольок у грудях, захлинаючись власними слізьми навпереміш із давким тютюновим димом. Закурювала третю сигарету поспіль, але ніяк не могла вгамувати надривних ридань, що болюче фонтанували зсередини. Давно такого з нею не траплялося. До сліз Маргарита вдавалася вкрай рідко: Андрон дав добру науку. Вона змалку завважила: що тільки мати в сварці починала розпускати нюні, то в чоловіка хтозна-звідки з’являлася дужість, і тоді він неодмінно брав гору над жінкою в їхніх бійках. А от коли мати не показувала слабості, не викликала до себе жалю, а навпаки, підкорялася злості, тоді саме вона гамселила кволого невдаху Андрона.
Отаке воно правило сліз: на людях шкодять, а на самоті виручають.
Добре затямила те Рита.
Вона давилася розпачем, бо не знала, як зарадити печалі, що нагло, спорадично накочувалася на її голову, як у приказці сніг. Хлипала, примостившись між улюблених беріз, які височіли за хлівом і городом.
Чому знову до її рук трапила газета, в якій вичитала таку близьку до свого болю історію? Чому тоді, коли вона намагається не думати про свою гірку неміч, хтось ніби навмисне жбурляє в неї розповідями про такі самі проблеми й гризоти? А вона ж іще серця не згубила! Нехай чоловіки її кидають, та її душі вони не годні взяти з собою! І вона болить… та душа… Надто за дітьми. І то здебільшого за ненародженими. Такими, за яких думають дорослі. Жорстокі або безпорадні…
Безоглядно позбувшись несподіваної тритижневої вагітності, Маргарита силкувалася викинути скоєне з голови. Вважала: все мине, все владнається й забудеться. А там і кавалери один по одному занадилися до неї, розвіюючи нудьгу… І заміж вийшла… Гадала: з ким, з ким, а з Сашком має все вийти, бо ж молоді обоє! Та не так усе сталося…
І от сидить вона тепер поміж беріз сама й дає волю сльозам. Вони ж бо приховані. Може, якби з кимось поділилася своїм болем, то полегшало б. Але навіщо він комусь? У кожного й свого задосить.
Глибоко затяглася куривом, черкнула сірником, засвітила тьмяне світло над районкою і ще раз прочитала:
Не вбивай мене, мамо!
Сорокарічний Владислав дуже зрадів, коли довідався про вагітність дружини-ровесниці. Друзі теж вітали подружжя з важливим кроком, тиснули руку їхній дванадцятирічній донечці Марині: нарешті вона матиме братика чи сестричку. Єдині, хто не поділяв цієї радісної новини, а навпаки, засуджував та підсміхався з нерозважливої пари, були сусіди – Вадим із дружиною Орисею. Потомства в них не було.
«Поставити на ноги двох дітей у наш час! Та це ж скільки треба заробляти!? – переповідали їхні плітки Владиславові та Ніні знайомі. – Тут і двох нестатки діймають. А вони… Хіба то життя: від зарплати до зарплати?! Одну дитину так-сяк одягти-нагоду-вати спроможні, самі доношують речі десятирічної давнини, в гуманітарці вдягаються… Дивні якісь, нерозумні люди…»
Ніна, бувало, й задумувалася над переказаним, бо справді ледь перебивалися вони з чоловіком.
– Але ні, – заспокоювала себе. – Хай там що кажуть, а діти – найвища нагорода матері.
На хрестини з’їхалася рідня, прийшли друзі, сусіди. Усі старалися зазирнути в стареньке ліжко, з якого визирали очі маленької людини. А коли святкування скінчилося й усі порозходилися, то сусідка Орися чомусь не поспішала прощатися. Вона хазяйнувала на кухні: збирала брудний посуд, мила, витирала.
– Незручно мені, я й сама справилася б, – мовила Ніна до помічниці й помітила, що сусідчині очі в сльозах. – Що з тобою, Орисю? – розхвилювалася господиня дому.
А за мить почула несподівану відповідь:
– Щаслива ти, Ніно! У тебе діти…
Вона ж, коли побралася з Вадимом, через місяць теж дізналася, що вагітна. Але чоловік був проти народження дитини. Не роздумуючи, сказав: «Дитину заводити рано». І вже за кілька днів умовився в лікарні про аборт. Орися корилася чоловікові, тож мусила вчинити так, як велів. Бо тоді лише він приносив додому гроші.
Але вранці, збираючись до лікарні, жінка вельми знервувалася.
– Невже так боїшся? – здивувався Вадим. – Та мине час, і забудеш про те, що зробила!
– Не в тому річ, – тихо мовила Орися. – Мені сон наснився. Дівчинка… Вона просила: «Не вбивай мене, мамо!»
– Думаєш про це, от і ввижається, – сухо прокоментував дружинину оповідь Вадим. – Будуть у нас діти, не бійся.
Ніна, втираючи сльозу, почула, що заплакала її донечка.
– Іду, моє сонечко! – метнулася в сусідню кімнату.
Орися ж тихо зачинила за собою вхідні двері…
На цім історія з районки скінчилася.
«Звичайна розповідь, така звичайна розповідь», – шаруділа думка в Ритиних скронях.
Раніше Крадуниха навіть не прочитала б її, не те що задумалася б над нею чи пройнялася б… А нині ллє сльози… Бо звичайною ця розповідь видасться хіба тим, кого оминули такі сльози…
Ритка досмалила, мабуть, шосту сигарету. Відчула, що нуд потроху відпускає, до того ж малася так, ніби виплакала все, що могла. Ще кілька хвилин роздивлялася на зорі, дочекалася, поки одна таки зірвалася з неба й метнулася в інший бік. Зраділа Маргарита, що встигла загадати бажання.