Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 21

Щойно де-не-де починали відчинятись крамнички. Та й то ненадовго: лише до 10-ї. З початку місяця станиславівські купці-католики запровадили в неділю вихідний, беручи приклад із великих міст. Це було дивно, це вселяло неспокій, бо доводилось у суботу думати наперед, чи всього вдома вистачає. Скажімо, чи не виникне нагальної потреби у карлсбадській порцеляні.

Коли проїжджала повз будівлю міського казино, мене смішив уже інший спогад: кажуть, у коридорах тутешньої ресторації стоїть нестерпний сморід. Це тому, що там же, у сусідньому приміщенні, годують свиней, а ще поруч завжди відкритий канал та вбиральні. Я уявила, як за столиками із гнутими елеґантними ніжками сидять пишно вбрані пані й панове, напомаджені, напахчені, розімлілі від розкошів, як їм подають цілого фазана по-мазепинськи чи ґуляш із серни — ну райський же ж рай! І вся ця пікантерія — в обрамленні смороду від нечистот людських та свинячих.

На вулицях уже можна було помітити натяки на підготовку до святкування уродин Найяснішого Цісаря: на деревах і будівлях — кольорові ґірлянди й декор, фани, прапори, квіти і портрети іменинника.

У моєї Аделі вже з місяць голова болить: яку сукню одягати на святкування? Може, тільки прихід отця Йосифа та їмості трохи змінив хід її думок, бо після того вона ніби посумнішала й затихла. Навіть Петро те помітив і занепокоївся, чи дружина його, бува, не занедужала.

Перестрашив мене: нечутно підкрався ззаду, коли я перебирала гречку, і шепнув на саме вухо, дряпнувши своєю жорсткою щокою.

«Ні, - відповідаю, — якби щось було, я б знала найперша. Ще раніше від неї самої».

«Не був би я такий певний», — з упертості буркнув Петро, але заспокоївся.

Не могла ж я сказати йому, що Аделю мучать докори сумління, бо колись познущалась над молодим закоханим хлопцем і знищила його шанс на щастя — нехай навіть той шанс був мізерним і майже неіснуючим.

Не втрималась — поділилась зі мною тим, що її мордувало: «Як гадаєш, Стефо, — він висвятився через ту давню історію?»

Я мовчки знизала плечима, продовжуючи товкти волову зразівку. Чим я можу тепер їй допомогти? Чи мушу брехати, щоб зняти з неї тягар?

«Ні, Аделю, то не з любові до мене, якій ти не дала здійснитись, Йосиф поставив хрест на своєму житті»?

Таки справді — поставив хрест.

Ратуша теж частково була вже прикрашена святковою ілюмінацією.

За нею знову тяглися ті вузенькі сліпі вулички, де завжди по коліна смердючого темного лою, де нестерпно разить чимось квасним і розкладеним, зацвілим і перебродженим, де в колодязях внутрішніх дворів усе біле від голубиного посліду, віялами розходяться змахи крил птахів і лиликів, сплутані ґалереї обліплюють будинки, мов ластів’ячі гнізда, й у несвіжих випарах цих гнилозубих дворів вічно сохнуть — чи гниють — разки дрантивого шмаття.

Але навіть тут погойдувались на несміливому вітрі портрети Цісаря, і двоголовий коронований орел з мечем та скіпетром у лапах, і старанно виведені урочисті написи «Indivisibiliter Ас Inseparabiliter» та «Felix Austria» [37].

Десь пронизливо верещало немовля. Гриміли баняки. Кричала, мов звар’ювавши, захрипла жінка — чи то лаялась, чи кляла, чи зізнавалась, що немає їй без когось життя на цім світі.

Мені відкрилась несподівано моторошна картина: серед розкиданої гори мотлоху двоє собацюр із настовбурченою на хребті шерстю та випнутими гострими ребрами шкірили лихі морди до велетенського щура — але не нападали. Видно, той щур уже показав їм, що може за себе постояти. Зернятка очей поблискували серед ранкової сірості. Тварина всім тілом налягала на щось, намагаючись заховати під собою.

Я хотіла вже розвертати ровер — ну їх до бісової матері. Але далі все сталося блискавично: пси, вищиривши ікла, рвонули вперед (мабуть, під’юджені моєю появою), заклацали зубами, щуряка стрибнув їм назустріч і заметався між обома, а потім я вже не могла нічого розрізнити у цій купі шерсті, що скавуліла й ревіла, і катулялась мало не під моїми ногами. Натомість погляд мій упав на те місце, яке щур так ревно оберігав, і мені все прояснилось: то було гніздо, яке розкопали пси, у старій шматі ворушились дрібні тільця, схожі на личинки великої комахи.

Жодна думка мене не пронизала. Я просто різко натиснула на педалі і з найбільшою силою, на яку була здатна, кинулась на тварин. При цьому я ще й верещала — аж мало голос не зірвався. Пси кинулись урозтіч. Щуриця, відлетівши вбік і впавши на спину, спритно зіп’ялась на лапки і стрімголов понеслася до свого кубла.

Я аж тепер зрозуміла, як перелякалась. У мене самої, здавалось, на карку настовбурчилась шерсть. Шкіра була мокра від холодного поту. У горлі пекло. Серце билося. З одного з вікон, з-за портрета Найяснішого Цісаря верхи на скакуні, на мене раптом полились страшні прокльони:

«Ґот зол аф дір онікшн а нар! А фаєр зухт діх! А ґезунте холере дір ні бойх!» [38] — мене мов вітром здуло: я вже виїздила на Тринітарську площу.

Там, серед розмитого й сонного повітря, як на зображеннях у фотопластикумі, рухались торговці в ятках, розкладаючи крам. Знову я подумала про Велвеле — десь він, може, тут, гладить великою долонею сірі риб’ячі боки.

Я під’їхала до двоповерхової будівлі в’язниці й зупинилась під муром. Та хто мене туди впустить, навіщо припхалась. Стало соромно. Здалося, що ці невиразні тіні, які проходять поруч у світанковій імлі, бачать мене наскрізь і подумки насміхаються.

Я втислася в стіну. Колись на місці в’язниці стояв костел отців-тринітаріїв. І як закономірно тепер було те, що Йосиф правив у місцевій каплиці! Саме з давнього костелу походив той чудотворний образ Найсвятішої Діви Марії, який так вабив раніше талановитого студента-медика і який тепер прикрашав головну наву вірменського костелу.

Поруч щось неприємно заскреготіло, аж продерши гострими зубцями звуків по моїх і без того напружених нервах — це відчинялись малі ковані дверцята, напівкруглі, мало не наполовину втоплені в землю. Звідти вийшов згорблений дідуган у чорному кафтані аж до колін, оперезаному мотузкою: з його лискучої чашки стирчало кілька пучків сивого волосся, беззубий рот зяяв вузькою щілиною. Поморщений, обдертий і сухий, він однак дуже спритно заходився піднімати навколо себе пилюку на хіднику, розмахуючи мітлою. Кавальці сухого болота так і летіли навсібіч.

Старий шамкотів собі під носа, голосно плямкаючи — врешті я зрозуміла: він співав давню пісню — «Народний гімн за гаразди Короля». Голос його тремтів, а в легенях щось підсвистувало.

«Дідусю», — промовила я несміливо, не наважуючись наблизитись, щоб не отримати по крижах мітлою. Він не чув.

«Діду!» — гукнула вже голосніше, відчувши в собі іскру роздратованості.

Старий замовк, обперся всім тілом на свій інструмент і повернув голову в мій бік.

«Га?»

«Дідусю, — почала я, намагаючись надати голосу якнайбільше м’якості та покори. — Отець Йосиф просив, аби я до нього прийшла».

«Куди це?» — дід роззявився і дивився на мене порожнім поглядом.

«До каплиці, прошу пана», — я скромно опустила голову і перехрестилась.

«До в’язниці? — перепитав дід так само незворушно. — Нема права».

З-за рогу, гримаючи шаблями, вимарширувало двійко вояків у кепі крапового кольору: перший — рудий, другий — опецькуватий. Вони зупинились поруч, обмацуючи мене своїми масними поглядами. Їхні обличчя послухали від нічної пиятики, білки очей були налиті кров’ю, до того ж разило від хлопів ще, може, страшніше, ніж у ресторані міського казино.