Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 23

Сліз більше не було, тепер із мене лилися слова, я продовжувала розповідь, розмірено погойдуючись у колисці священикових обіймів. З мене витікала образа.

Я знову стояла посеред світлого приміщення нової жіночої школи імені Королеви Ядвіґи на вулиці Третього травня — доктор Анґер ласкаво поклопотався, щоб я ходила туди разом з Аделею. Він міг цього не робити, адже я була ніким. Я і так завдячувала йому всім, що мала. Він порятував мені життя, надав притулок, годував і одягав. Кого обходило, чи вмітиме сирота руських бідняків читати, чи навчиться писати своє ім’я. Він не мусив цього робити, але зробив.

Інша річ, що я воліла б залишатися вдома, бути поруч, коли він працював у своєму кабінеті, приносити йому каву зі сметанкою, обережно переливати чорнило в незручний кришталевий каламар із вузьким горлечком. Мені зовсім нецікаво було серед цих панянок з тонкими русявими кісками, заплетеними навколо делікатних голівок, вбраних, як лялечки на бал.

Замість молитов у моїй голові крутилися пісеньки, які ми з Аделею наспівували під час спільних ігор. Сестра Аполінарія суворо дивилась на мене з-під густих наїжачених брів. Я намагалась її не боятись, хоч вона вміла боляче штурхнути.

Wierze w jednego Boga, Ojca Wszechmogacego, Stworzyciela nieba i ziemi, wszystkich rzeczy widzialnych i niewidzialnych. I w jednego Pana Jezusa Chrystusa, Syna Bozego Jednorodzonego, ktory z Ojca jest zrodzony przed wszystkimi wiekami. Bog z Boga, Swiatlosc ze Swiatlosci, Bog prawdziwy z Boga prawdziwego. Zrodzony a nie stworzony, wspolistotny Ojcu, a przez Niego wszystko sie stalo…

У кишеньці на моїх грудях заховано щось гаряче і ясне. Ребрами складених до молитви долонь я торкаюсь до твердої поверхні. Моя таємниця важка і солідна, справжнісінька.

Bog z Boga, Swiatlosc ze Swiatlosci, Bog prawdziwy z Boga prawdziwego…

Мені тепло-тепло і добре-добре.

Swiatlosc ze Swiatlosci, Bog prawdziwy z Boga prawdziwego…

Сестра Аполінарія вже поруч, її важкі руки хапають мене за плечі і струшують так, що все йде обертом — десяток світлих голівок із кісками-коронами, образ Діви Марії з Ісусиком, зображення вусатого улана в чорній шапці з жовтою обшивкою, пельцуланці [41] і з оголеною кавалерійською шаблею.

Серце моє вистрибує з грудей і, виблискуючи в сонячному промінні, підлітає мало не до самої стелі. «Ааххх!» — видихають маленькі римо-католицькі панянки, їхні прозорі льочки [42] електризуються від зачудування. Диво Господнє! Аве Марія!

Я почуваюсь так, ніби от-от вознесусь. Я стала янголом. Моє серце випурхнуло з грудей. Всередині у мене мертва тиша.

Годинник лунко падає на підлогу, об нього милозвучно дзенькає маленька клітка з пташкою. Ланцюжок живописно обвивається навколо.

«Вона вкрала це у мого батька», — каже маленька дівчинка — одна з русявих голівок. Тон її, холодний і владний, контрастує з м’яким дитячим голосом.

Потім сестра Аполінарія веде нас додому. Її права рука постійно смикає мене, мов козу на шворці, хоч я іду в тому ж темпі, що й Аделя. Аделя на мене не дивиться. Її погляд спрямований тільки вперед. Її профіль тонкий і гордий, вона сповнена почуття власної гідності. Я захоплююсь нею навіть тепер, хоч у мене більше немає серця. Я відчуваю втому і нудьгу, мені хочеться заплющити очі й запасти в темряву. Добре було б проспати кілька місяців поспіль і ніколи більше не прокинутись.

Назустріч біжить Сапіжинська з усіма її крамничками і кімнатками, де подають дорогі сніданки, мені під ноги кидається маленький сивий пудель з кокардою на шиї, я зустрічаюсь із ним очима — і починаю ридати ридма, але сестра Аполінарія розлючено підносить мене в повітря за ліву руку і кільканадцять метрів проносить отак під смугастими маркізами закладів, оминаючи стрункі лапки ажурних ліхтарів, кілька разів боляче вдаривши мною об стовбур дерева й кований паркан. Я бачу своє відображення у напівкруглих височенних вікнах кам’яниці Германа Басса: я безвольна й безглузда, ніби напхана ганчір’ям лялька з очима-ґудзиками.

Коли доктор Анґер, у ковпаку, шлафроці й шовкових піжамних штанях, відчиняє нам двері, ми з Аделею одночасно починаємо плакати. Крізь пелену я все ж виловлюю переляканий погляд доктора: він всерйоз за нас хвилюється, він стурбований по-справжньому, опускається перед нами на коліна, бере кожну за руку. Так, ніби ми обидві його рідні доньки. Ніби ми з Аделею кровні сестри.

«Вона вкрала твого годинника!» — тоненьким голоском вигукує Аделя. Її загострене підборіддячко відвертається від мене.

Я рукавом витираю шмарклі.

Сестра Аполінарія простягає «тисота». Доктор Анґер здивований. Він приймає годинника, той звично лягає у надійне ложе докторової руки. Клац — і опукла кришечка легко відстрибує. Скло пошкоджене: навскіс розрізане тонкою, ледь помітною тріщинкою. Але механізм продовжує точно відмірювати час.

Доктор розгублено зіжмакує свій нічний ковпак і тре ним потилицю. Переводить погляд із мене на сестру Аполінарію, тоді — на Аделю, і знову зупиняється на мені. Я тільки на секунду витримую його погляд. Рівно на секунду — я чую цокання «тисота».

Доктор Анґер лунко ляскає себе по лобі.

«Ну я старий розтелепа!» — ми всі троє здивовано витріщаємо на нього очі.

«Тепер я пригадую! Я ж сам уранці поклав годинник у кишеньку Стефиного фартушка. Він такого ж кольору, як моя камізелька, і висів ось тут, на гачечку поряд — ну погляньте, який я бовдур!»

І знову кожна з нас не вірить власним вухам. Здається, чутно, як у голові кожної сутужно крутяться коліщатка, намагаючись збігтися зубцями й западинками.

Чи підкочує до горла сестри Аполінарії почуття провини? Чи мучить сумління Аделю? І наскільки чиста у мене совість?

Отець Йосиф опускає голову і знаходить мій погляд у схованці під власним фелоном. Він запитує. Я повинна говорити далі. Але я вже не можу. Я виснажилась. У мене пересохло в горлі. Паморочиться в голові. Я майже нічого не бачу.

«Отче, я страшна грішниця. Я не можу розповісти вам усе за один раз».

Він мовчить. Крила опускаються. Мене знову обступає незручний світ.

«Прочитай сьогодні двадцять разів „Wyznanie wiary“», — каже священик.

«Чому ж не „Символ віри“, отче?» — дивуюсь я.

«Може, так тобі вдасться знайти спосіб, щоб пробачити свою сестру Аделю. І силу, щоб попросити у неї пробачення».

Його очі такі добрі й такі уважні до мене, що я не можу обурюватись через ці несправедливі слова.

«Може, ще в Аполінарії попросити?»

Він мовчки киває і посміхається.

«Я знаю, як тобі тяжко», — за мить каже він, ставши сумним і серйозним. Його обличчя дуже близько до мого. Він бачить мене наскрізь.

Маленькі чорні волосинки, що залишились непоміченими під час гоління — такі ж я часто зауважувала на щоках доктора Анґера.

«Мені теж нерідко буває так само. Знаю, як воно».

І я бачу по його обличчі, що це правда. Що він відчуває те ж саме, що і я. У нас однакові почуття. Одні почуття. Я не можу в це повірити. І не знаю, що сказати — бо щось треба сказати зараз, щось найважливіше, а я забула всі слова на світі, забула геть усе.