Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 40

Ще Аделя справила Феліксові костюмчик матроса, купила білу батистову та бавовняну тканини — і ми з нею багато ночей провели, сліпаючи при свічках (бо якраз розбилась нова гасова лампа, а стара давала зовсім малий вогник), шиючи панталони й нічні сорочки з усією можливою старанністю: шви назовні, шовкові стрічки й мереживо, ґудзики, обтягнуті тканиною.

Якось ми прогулювались парком і натрапили на босого діда зі сплутаною бородою, торгівця байґелями [59]. Аделя перехопила погляд Фелікса і відкупила у чоловіка весь кошик завбільшки з дитячу колиску.

Думаєте він їв ті байґелі? Ая. Так і заскорузли, довелось винести їх псам.

Аделя невдовзі втратила терпіння, трохи поплакала, що ніяк не виходить їй із тими дітьми, трохи покричала на мене, що я їй на голову вилізла і не хочу нічого робити в хаті і що їжу мою неможливо останнім часом їсти, що я все пересолюю, ніби за кимось сохну, що зупи мої занадто густі, м’ясо — перчене, а тісто — зажирне і що вдома мене взагалі не буває, і помочі від мене не жди, а вона зі мною, як із рідною, отак завжди буває: казали їй люди, що надто вона м’яка, надто делікатна, надто мало зважає на себе, а завжди тільки на інших. І що татко її покійний, якби знав, яку гадюку він пригрів на грудях і як я тепер п’ю з неї кров, то в могилі б перевернувся.

Бо я вдаю із себе великомученицю, яка днями й ночами тяжко гарує і світу Божого не бачить, і терпить страшні муки та знущання, а з неї я роблю якусь розніжену пані, еґоїстичну й недалеку, примхливу і капризну, як яєчна пінка.

«Що, хіба не так?»

Цього разу Аделя нічим у мене не шпурляла, не кидалась ридати на підлогу, не бігла до свого покою, гепаючи дверима так, що аж будила лиликів на горищі.

У самому шлафроці, скинувши показово пантофлі, вона босоніж метнулась до вхідних дверей і вирвалась назовні, у незатишну осінню мжичку. Петро кинувся слідом, а я спокійно повернулася до звичних справ, знаючи достеменно, що моя пані тепер виправлятиме, як розтраскуватиме калюжі, втікатиме від Петра, незважаючи на погляди цікавських сусідів. Петро намагатиметься її заспокоїти, наздоганятиме — але вона видиратиметься від нього. Буде визвірятись: мовляв, а ти чого, чоловіче добрий, за неї заступаєшся? Які твої мотиви? Вона смачно тебе годує? Чи м’яко ліжко стелить?

Петро це прийняв терпляче, як то він уміє. Не встигла я замісити тісто, як він приволік її на руках. З обох текла брудна вода. Їм іграшки, а мені знову вимивати підлоги.

Спершу Петро стримував Аделю в обіймах, хоч вона виривалась і навіть намагалась вдарити його в лице, тож бідолашка зовсім швидко втихомирилась, розм’якла і ще бурхливіше розридалась у нього на грудях. А він її гладив по волоссі і шиї своїми грубими руками і говорив, як із малою дитиною. Від мене навчився — і добре йому виходило.

А я тим часом накрапала настоянки на грудку цукру і принесла м’ятну олію, щоб натерти Аделі скроні. Вона покірно дала мені це зробити, безсило розпластавшись у фотелі.

Де був Фелікс тоді, не знаю — певне, обіймав кам’яну пані, яка ніколи не галасувала.

Після того Аделя до нього якось збайдужіла — перестала ніжно шепотіти на вушко (поки він сидів, напружений, втупившись поглядом поперед себе), приносити ласощі, дарунки. Вдавала, що його не існує. Тільки демонстративно ховала свої коштовності, зачиняла кімнату на ключ.

«Петре, цей замок можна легко розколупати шпилькою». — «Але хто б таке робив, ластівко». — «Ніби сам не знаєш. Не грай дурня».

Якось пізнього вечора Аделя підняла страшний крик на всю околицю. То був один із перших днів, коли Фелікс несподівано ліг спати на канапі, де йому від найпершого дня було постелено, тож я навіть дихнути боялась і довго не могла повірити власним очам.

І раптом вона злітає сходами зі свого покою, волосся від люті аж стовбурчиться навколо її голови. Підбігає до дитини, зриває з неї перину і починає верещати щось про поліцію, зраду і повний дім задрипанців, які роблять із нею, що самі собі хочуть.

«Адельцю, дитино, — сказала я, намагаючись відтягнути її від малого. — Що сталось?»

«Малий злодюжка знову поцупив мої коштовності».

«Що ти таке кажеш, навіщо це йому. Де б він їх тримав?»

«Стефо, не мели дурниць, — аж мало не пінилась моя пані, — тому що я скажу панові поліційному радникові, що ти спільниця злодія».

Фелікс — щойно ця розлючена фурія над ним нависла — шмигнув, як мишеня, під канапу, а потім звідтіля шаснув іще кудись. Знову доведеться кілька днів шукати дитину, знову він нічого не їстиме і залишаться самі кості — тільки я почала помічати, як щоки його трохи округлились і сорочка почала налізати на нього з труднощами.

На крик прибіг Петро.

«Які коштовності, серце?»

Вона закотила очі — мовляв, чого чіплятись до таких дурниць. Врешті процідила: «Зник мій гребінець для волосся з цикадою».

Я аж остовпіла.

«Аделю, хіба ти не пам’ятаєш, що віддала його мені?»

Аделя витріщилась на мене зі страшним здивуванням.

«Таж тоді, коли ми повертались від їмості! Коли отець Йосиф відпроваджував нас до фіакра…»

Аделя вдала, ніби щось починає пригадувати. Хоч я добре знала, що все це — її кривляння, що вона від самого початку прекрасно про все пам’ятала.

«Ох, та невже, — спроквола вицідила вона. — Я справді зовсім забула».

Петро зміряв її тяжким поглядом.

«Що знову за ігри, Адельцю? Дай отцеві спокій».

Аделя пхекнула:

«Та здався мені твій отець! І твій син! І твій…» — вона замовкла і пішла собі до покою.

Уже б не гнівила Бога.

Але то з нею завжди так, і я навіть не здивувалась. Фелікс таки знайшовся, і, хоч знову не йшов спати на канапі, все повернулось до звичного ритму. Аж доки вони обоє з Петром не здивували мене своїм раптовим зближенням.

Не встигла я й оком змигнути, як із малого циркового чудовиська з очима-мигдаликами (що породжували в мені сумніви, чи такою вже брехливою була розповідь Торна), чужого і дивного, почала робитись звичайна собі дитина. Він продовжував скручуватись вузлами і лякати мене, коли я знаходила його в баняках чи на горищі, де він звисав униз головою з бальоку [60], і продовжував малювати мапу міста (чого я більше не забороняла і навіть чекала з нетерпінням, коли йому заманеться дорисувати кілька нових пунктів) — але вранці чемно снідав разом із Петром булками і молоком чи налисниками з пшоняною або гречаною кашею. А тоді йшов за Петром у майстерню чи до саду, як на роботу — такий урочистий і серйозний, що мені хотілось вхопити його обома руками, притиснути до себе, зацілувати, трохи покусати і пощипати за щоки, і полоскотати під пахвами — але я знала, що якби бодай доторкнулась до нього, то малий би втік, як дике звірятко, і перестав би їсти. А цього мені не треба.

Якщо не брати до уваги того випадку, коли він так близько підійшов на даху, Фелікс дотримувався зі мною дистанції.

Петро зшив кілька старих шматків шкіри і зробив кулю, тісно набивши її старими шматами. Куля була велика — сягала Феліксові вище колін, але я бачила, як його очі блищали від збудження. Вони йшли надвір — на Липову чи аж до парку Ельжбети — і там кидали кулю одне одному, підгилювали її ногами, катулялись у втомленій осінній траві, вимащуючи одяг і отримуючи потім від мене гарячих прочуханів, бо як я маю прати те болото і сліди від соку трави і як я буду їх лікувати потім — земля ж уже холодна.

Одного разу під час такої забави хтось із них потрапив набитою кулею в голову старій графині з роду Потоцьких і збив їй капелюх разом із перукою. Нам коштувало нелюдських зусиль приховати скандал від Аделі, хоч стара вдова хотіла стерти Петра з Феліксом з лиця землі і навіть апелювала до бурмістра та пана президента окружного суду. Залагодити все Петрові вдалось лише тоді, коли він пообіцяв безкоштовно зробити для покійного графа новий гробівець, бо старий за минулі п’ятдесят років понищився від сонця і дощу.