Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 42

«Не сплю».

«Що робиш?»

«Думаю, де наша мезуза [63]».

«Ми її зняли».

«Це я зрозумів. Але навіщо?»

«Ти ж п’ять хвилин тому розмовляв із Іциком, він поніс мезузу до сойфера [64]».

«Навіщо?»

«Там стерлась літера, тату».

«Ой, горе, горе!»

«А ти й так кашляєш!»

Цієї ж миті старий зайшовся кашлем, а Цофія, втомлено махнувши в його бік рукою, запросила нас досередини.

«Фрумо! Фрумо! — закричала жінка. — Іди-но сюди, дідові треба дати ліки від кашлю».

Кімната, до якої ми зайшли, служила Баумелям за крамничку. Тут вони продавали тканини і готовий одяг, який пошив батько родини, Мордехай-Лейба Баумель, а ще — мереживо, «шпаніше арбайт», яке плели всі сестри (а їх було семеро) та мати.

Фрума й Авіґаїль, найстарші сестри, змалку були моїми подругами. Ми часто приходили до Баумелів із доктором Анґером, бо свій одяг він доручав шити тільки Мордехаєві. Шив Мордехай і для нас із Аделею, але відколи вона подорослішала, то воліла або замовляти готове Жалодку, який возить товар з Англії та Франції, або шити у кравчині-німкені, пані Шатце з кривими зубами.

А потім, коли вже Аделя вийшла заміж за Петра, коли помер доктор Анґер і Петро почав будувати будинок, він приходив до Баумелів вивчати стелю на їхній веранді, зроблену з розсувних люків: на час свята Суккот ця веранда слугувала родині суккою [65].

Пам’ятаю, пан Баумель схвалив тоді Петрову ідею.

«Людина мусить пам’ятати про зорі», — суворо сказав він.

Батько родини, Мордехай, несучи поперед себе круглий живіт, виходить нас привітати. Він дуже радий мене бачити, запитує, як здоров’я і коли я вже нарешті вийду заміж. Такі у нього жарти. Я шаріюсь, але не ображаюсь: я знаю, що пан Баумель — один із найдобріших чоловіків на всьому світі. Можливо, навіть майже такий, яким був доктор Анґер.

На Фелікса Мордехай дивиться з певною осторогою. Всі ці чутки про крадені у храмах реліквії досі пов’язують у місті із Торном та його трупою.

«Що, справді цей хлопець пролазить у будь-які щілини?» — примружує очі пан Баумель і розгладжує долонею свою опасисту бороду.

«Ну що ви, пане Баумель, — сміюсь я, — подивіться, який він здоровецький! Куди він там пролізе…» — і показово щипаю Фелікса за щоку.

«Страшне лихо, — в очах пана Баумеля розпач і біль. — Такі коштовні, такі дорогі речі! І рімоніми, й торашилди [66], і яади… А в Житомирі з бет-кнесету [67] вкрали корону Тори! Яке лихо! Який поганий знак! Це для вас, християни, Біблія — просто священна книга. Для нас Тора — жива книга. Ти не можеш просто брати і красти одяг Бога!»

«Та до чого тут дитина! Дай хлопцеві спокій», — кричить на нього пані Баумель і вручає Феліксові велике жовте яблуко.

Пан Баумель похнюплюється і замовкає, а тоді починає вивчати тканину, яку я принесла, і заходиться нестерпним буркотінням. Я знала, що так буде.

«Вей-вей-вей, — хитає головою він, — горе-горе, навіщо купувати таку погану тканину, навіщо платити такі великі гроші за таку погану тканину!»

Врешті, засопівши, він виймає метр і починає обміряти хлопчика. Дім наповнений теплими солодкими пахощами.

«Печете леках [68], пані Баумель? — запитую я.

Пані Баумель посміхається.

«Коли ж ви мені відкриєте його таємницю? Хоч як я вже намагалась: терла цедру не так дрібно, борошно пересипала крізь сито рівно сім разів — а все так не виходить, як у вас…» Пані Баумель розчулена:

«Мої дівчата не такі охочі до готування, як ти, Стефцю. А таки відкрию тобі колись таємницю, вір мені, дитино!»

Вона проводить мене анфіладою кімнат до кухні. Я все тут у них знаю: і світлі лляні завіси на вікнах, і ханукії, і красивий мізрах [69] з оленями, зорями й квітами на стіні. Дівчата на кухні перебирають крупи.

«Ви чого так пишно вдягнуті?» — запитую в рум’яних Фруми й Авіґаїль.

«Ну бо, — каже Фрума, — зараз має прийти наречений Авіґаїль. Тому мама пече пляцок».

«Та він мені не наречений, — ще більше червоніє Ава. — Він усім дівчатам подобається. До того ж, кажуть, його мати вибрала вусату Сіді».

«Але він не схоче жити з її батьками!» — заперечує Фрумка.

«Замовкніть ви обидві, — суворо каже пані Баумель. — Я би й не хотіла мати такого зятя. Надто він приглядається до того нового темплю [70]. Кажуть, бував там кілька разів! А всі думали, з нього мав би вийти такий хороший меламед [71]. Ніхто не знає, що у нього на думці».

«Ви про Велвеле?» — зацікавилась я.

«Так, продавця риби, — відповіла Фрумка. — Про красеня Велвеле, за якого хоче вийти кожна єврейська дівчина нашого міста».

«Неправда, Фрумко, не кожна! — каже Ава. — Я вийду тільки за того чоловіка, який буде дотримуватись всіх законів, як наш батько, носитиме пейси і бороду і не зрадить талес і тфілін [72]».

«Ой-ой, сестрице, — зареготала Фрума. — Твої слова йдуть від голови, та аж ніяк не від серця».

Я й сама пригадала того Велвеле і свою дивну пригоду, з ним пов’язану. Що зі мною тоді сталось, так і не зрозуміло — якесь запаморочення, викликане, мабуть, розташуванням зірок, втомою, погодою, сваркою з Аделею.

Якою збентеженою я була увесь день після того випадку. Тільки про те й думала. Здавалось, все моє існування збіглося в одній точці. Тепер же я посміхнулась в душі: що за чудовий урок! Адже вже наступного дня у моєму житті з’явився отець Йосиф і розкрив навколо мене цей світ — так, як фокусник Торн розкриває перед глядачами картини з диму, світла і тіні. Тільки світ, який розкрив отець Йосиф, — справжній, він не розвіється, не зникне і не втече, хоч його не так просто назвати. Але як солодко знати, що можеш служити йому.

Тим часом сестри все не заспокоювались і продовжували обговорювати гостя, якого вже не могли дочекатись. Сім’я Велвеле завжди посідала в синагозі місце рівно посередині між західною та східною стінами. Батько теж був продавцем риби. Велвеле з матір’ю ще досі читали по ньому каддіш [73].

У його матері вдача не найсолодша, щиро визнали мої подруги. Але Велвеле до неї все одно не справедливий. Вона стільки зробила для нього, єдиного сина: коли Велвеле мали брати до війська, не давала проводити богослужінь: переривала читання Тори своїми плачами і криками, аж поки рабе та члени кагалу не витримали і таки допомогли відкупити хлопця. А він сказав їй недавно, що хоче пливти за океан, до Нового світу. Що тут йому тісно і темно. Він хоче побачити опуклості Землі. Хоче долати великі відстані.

Звісно, заспокоювали одна одну Ава з Фрумкою, нікуди він не попливе. Це ж треба таке вигадати. Все тільки, щоб довести до сказу мамусю. Хоч мав би слухати її й берегти, і потішити онуками. Однак нема де правди подіти — вона крикуха і скупердяйка, і звикла, щоб усе було тільки так, як їй хочеться.

З Велвеле ми перетнулись на ґанку Баумелів. Чоловік ніс на плечі кошик із рибою. Його блискучі очі дивились на мене з надзвичайною серйозністю.

«Я чув про вас, — сказав він, поклавши кошика на сходи. — Казали, що ви готували обід для архикнязя Отто, коли він повертався з надвірнянських лісів із полювання».

Я засміялась.

«Справді? Таж архикнязь, як розповідають, навіть із потяга не вийшов».

«Все так, — погодився Велвеле. — Кажуть, йому занесли обід, який ви приготували на прохання ресторатора пана Севі, просто до його особистого вагона-салону. Трапезу архикнязь буцімто розділив із директором колії паном Фестенбурґом».