Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 17

Василь Петрович, керівник оркестру, підійшов до неї, чемненько вклонився. Мадам відповіла зверхнім кивком, презирливо оглянула нас і показала рукою на двері.

Ми, схожі на пінгвінів у своїх фраках та білих манишках, чемно увійшли до прохолодного приміщення.

— Прошу до мого кабінету, — сказала Мадам і повела нас на другий поверх мармуровими сходами, вкритими зеленим килимом.

Ми йшли і пошепки піджартовували з побаченого.

Усе довкола дійсно виглядало досить кумедно, немов ми потрапили в декорації якогось кіно. Все було, як сказав Барс, «пА-бАгатаму»: картини в позолочених рамах, довгі коридори з рядами пронумерованих дубових дверей та написами «Танцзал», «Гаптувальня», «Музклас», «Кулінарна», «Кінооглядова», «Червоний куточок», «Галерейна».

— Побачити хоча б одну ціпу… — шепнув мені Барс.

— Мабуть, їх тут бережуть від стресу бачити таких лабухів, як ми… — посміхнувся я.

— Ага! Або вони вагітніють від одного лише погляду… — додав Барс.

— «Нові жінки нового тисячоліття!» — процитував я рекламний слоган, вичитаний в газеті.

— Певно, будемо лабати із зав’язаними очима! — пожартував Барс.

— Кочумай [1]! — сказав я.

— Стеж за базаром, — попередив Барс, киваючи очима на Петровича, котрий терпіти не міг, коли ми, поважні працівники культури, говорили на музичному сленгу.

А Василь Петрович дріботів за поважною пані, мов заєць за морквою.

Хіба що не кланявся дорогою, і це було цілком зрозуміло — гроші обіцяно не слабі.

Нарешті Мадам завела нас до кімнати, яка, певно, була її кабінетом.

Попрямувала до розкішного широченного столу і всілася у високе крісло, на спинці якого красувався герб закладу: якийсь текст в обрамленні пшеничних колосків.

Ми, мов стадо баранів, збилися докупи і лишилися стояти перед нею на червоному килимі.

Мені здалося, що зараз до кімнати увійдуть такі самі дами в чорному з різками і відшмагають нас всіх по черзі, як школярів, що запізнилися на вечірню молитву.

— Отже, панове, — суворим голосом промовила Мадам, — ви знаходитесь в навчальному закладі з бездоганною репутацією! І тому попрошу залишити всі ваші гиготіння та коментарі при собі.

Мабуть, вона чула наші перемовини.

Ми зніяковіли.

А Мадам продовжувала, мов дрова рубала:

— Уведу вас до курсу справ. І прошу запам’ятати все, що не збираюся повторювати двічі. Отже, сьогодні ви гратимете на балу. Перша частина виступу — коли гості з’їжджатимуться, друга — коли танцюватимуть. У перерві вас погодують в альтанці. Після другої частини ви всі отримаєте оплату і вас відвезуть назад. Але перед тим я мушу поговорити з кожним окремо.

— Навіщо? — вирвалось у мене, і я миттєво отримав струмінь крижаного азоту з очей суворої Мадам.

— Щоб запобігти ексцесам! — сказала вона.

Я посміхнувся.

Цікаво, яких таких «ексцесів» вона чекала від дванадцяти лабухів зі скрипками та тромбонами?

Мадам, показуючи на мене, кивнула:

— Почнімо з вас. Решту прошу вийти.

Вмить двері відчинилися, в них впливли дві пані і плавними, але наполегливими рухами зігнали моїх товаришів з килима, показуючи на вихід.

— Там кімната очікування, — пояснила Мадам. — Я викликатиму вас поодинці.

— Ну ти, блін, попав… — прошепотів Барс. — В разі чого — кричи!

Я лишився стояти на килимі перед столом, що нагадував півстадіону.

Мадам прискіпливо оглядала мене, гортаючи анкету.

Я відчув, що почав огидно пітніти.

— Що у вас з рукою? — запитала вона.

— Собака вкусила, — сказав я.

— Вулична чи домашня?

«Стрітівська», хотів відповісти я, але вчасно схаменувся — не варто нариватися.

— Домашня, домашня, — улесливо сказав я. — Вальпургієвої породи за вісім тисяч доларів. За кожну лапу.

Очі Мадам гнівно зблиснули.

Вона поставила ще парочку безглуздих запитань щодо моєї освіти, сексуальної орієнтації та походження батьків.

— Навіщо вам все це? — якомога ніжнішим голосом запитав я. — Я не збираюсь залишатися тут довше, ніж вам потрібно.

— Сподіваюсь, — гмикнула вона. — Але в разі чого ми мусимо знати, де вас знайти.

— А в разі чого таке може статися? — Я вдав крайню ступінь глупства — і в очах, і в голосі.

Вона вдала, ніби не чує, поставила в моїй анкеті якусь «галочку» і кивком дозволила вийти.

— Операція пройшла успішно, — встиг шепнути я Барсу перед тим, як він у свою чергу переступив поріг того гестапо.

Стоячи в коридорі під наглядом двох пань, ми тихо перемовлялися про те, що варто б було дати нам хоча б попити.

Адже до початку так званого їхнього «балу» лишалося кілька годин.

— Чи можемо ми трохи прогулятися вашою гарною територією? — запитав в однієї з пань Василь Петрович. — Хлопці втомилися стояти. Треба налаштуватися на концерт…

— Ні, - майже в один голос сказали обидві. — Для вас приготовлена загальна кімната — там і відпочинете. Ходити нашою територією стороннім заборонено — ви можете збентежити ліцеїсток!

Отже, наступні три години ми провели в гадючнику, схожому на клітку очікування в провінційному аеропорту.

Я б не здивувався, якби зараз зі стелі на нас, мов на тарганів, полився дезінфекційний душ. Мабуть, ми потрапили в цей тригодинний «моральний карантин» задля того, аби з нас вийшли всі грішні думки.

Так воно і сталося.

Коли нарешті двері відчинилися і жінка в чорному покликала оркестр на вихід, ми вже нагадували зомбі, котрим хотілося одного: потрапити на концертний майданчик і віддатися музиці, наплювавши на все, що відбувається довкола.

Тому мої враження були досить мляві, мов уві сні.

Нас під конвоєм працівниць ліцею — жінок із суворими, непроникними обличчями, повели крізь запашні лабіринти гарно підстрижених газонів з безліччю квітів, повз дерева з бездоганно побіленими «ніжками», повз альтанки, басейни та патіо, оздоблені цнотливими мармуровими скульптурами. Ми йшли охайною, встеленою дрібним гравієм стежкою, мов якась біблійна юрма в очікуванні на благу звістку. І нарешті вийшли до «святая святих» — білої будівлі, схожої на мушлю.

Довкола «мушлі» панувала святкова атмосфера. На деревах горіли різнобарвні гірлянди, колони були оповиті живими квітами, сходи встелені червоними килимами. Нашу процесію зупинили біля альтанки і попросили почекати.

Всім нам кортіло швидше побачити ліцеїсток, про яких добряче вже нажартувалися в «гадючнику».

Але поки що побачили ось що.

Широка червона доріжка вела від лівої брами (яку я одразу не помітив, адже вона була замаскована живоплотом) до самого входу в бальну залу. З обох боків доріжки виструнчилися працівниці ліцею — виховательки, вчительки, наглядачки. Сама мадам Директорка з кількома жінками стояла на вході до зали, зустрічаючи гостей.

А гості, скажу вам, були ще ті!

Тобто ті, яких я бачив за склом лексусів та майбахів або в залах, де йшли презентації нових марок авто, чи по телевізору в «світських хроніках». А якщо коротше — просто бачив… як то кажуть, «в труні і білих капцях» і бажано десь подалі від себе.

Одне слово, публіка збиралася неабияка. Це було зрозуміло ще й з відблисків їхніх перснів і годинників та штучної білизни зубів, котрій міг позаздрити сам Джонні Депп.

Здебільшого то були люди молодого чи середнього віку.

У фраках і смокінгах, з хвилястими, мов у жінок, зачісками, з плавною розслабленою ходою трішки втомлених славою господарів життя. Багатьох супроводжували охоронці, котрі, ступивши за браму разом із своїми господарями, залишалися стояти обабіч червоної доріжки.

Спостерігаючи за цією вервечкою марнославства, ми тихо перешіптувалися.

— Хто вони такі?

— А хрін його знає…

— Якісь цабе…

— Золота молодь…

— Камеді-клаб в дії…

— Зрозуміло одне: їхні фраки не взяті напрокат… — посміхнувся я.

— Цить! — просичав Василь Петрович, показуючи очима на супроводжувачок, котрі прикривали нас від поважних молодиків своїми чорними спинами.