Грішниця - Печорна Олена. Страница 45

– Ларисо, рада тебе бачити.

– Ви все-таки повернулись?

Вона знову подивилася в очі й кивнула:

– Не змогла не повернутися.

Я полегшено посміхнулась. Так і мало бути.

Перед кабінетом директора стояла довго, не дихаючи. За дверима чулися кроки, колишні, знайомі, кроки нашого татуся. Нарешті зважившись, я набрала повні груди повітря, видихнула й постукала.

– Заходьте.

Він також завмер, розгублено кліпаючи очима. Щось промайнуло в них, схоже на страх, але зникло так само швидко, як і з’явилось. Мене тут точно не чекали.

– Господи! Ларисо! Ти? От порадувала, заходь швидше, сідай. Ти розквітла. Невже можна стати ще вродливішою? Красуня, справжня красуня.

Я саркастично посміхнулась у відповідь:

– За тим і приїхала.

Олег Євгенійович знову насторожено забігав очима по кімнаті.

– Як це розуміти, хороша моя?

Я взяла зі столу ручку, написала на аркуші суму та простягнула йому.

– Ось, потрібно негайно і все одразу. У Вас залишилися колишні знайомства?

Він остаточно розгубився й довго стояв мовчки, потупившись у папірець, потім кивнув.

– Захотілося красивого життя?

Я видихнула:

– Хоча б просто життя.

Олег Євгенійович витер спітніле чоло білою хусточкою, і остаточно зрозумівши, що я налаштована серйозно, посміхнувся.

– Ну як не допомогти колишній вихованці? Допоможемо, за певний відсоток, звичайно. Тільки от, дівчинко моя, такі гроші тобі дадуть не просто так, і дуже серйозні люди. Відпрацьовувати доведеться довго й сумлінно. А якщо раптом що, то сама розумієш, вони жартувати не люблять.

Я байдуже кивнула:

– Згодна.

Уночі знову наснилася свіжа могила, і так само всю, до пальців на ногах, мене скував страх присмаку смерті. Цього разу я таки підвела очі до напису на хресті й полегшено видихнула – жодної літери там не було – поки що.

Весна вирувала на повну силу. Було навіть дивно, звідки її взялося так багато й одразу. Лариса частіше почала виходити з будинку, щоб подивитися на життя. Воно зараз ховалося в кожній тріщині, шпарині, гілочці, здавалось, що навіть зачаїлось у камінні. Очевидно, настав його час. Парадоксально, але це було зародження нового, що вже колись існувало під сонцем. Такий собі вічний кругообіг, один цикл змінюється іншим, усе помирає, аби колись народитися знову.

Хтось скрипнув хвірткою, розігнавши зграйку думок, а Шавко одразу нашорошив вуха. Симпатична жіночка дістала конверта з торбини й простягнула.

– Вам пошта.

– Спасибі.

– Передавайте вітання Марії Степанівні, дякуючи її травичці чоловік ось уже тиждень, як забув, де в нього спина. А то, повірите, розігнутися не міг, це в нього навесні завжди, загострення чи як там? А роботи в селі з кожним днем більшає, вже не знали, що й робити. Отож подякуйте рятівниці нашій, а я на днях забіжу сама в гості.

– Обов’язково.

– Бувайте.

– До побачення.

Жінка провела поглядом листоношу й почала роздивлятися конверт. Так, Крим, й одразу стало сонячно, це звістка від Ніни. Читала листа прямо на ґанку, а вітерець усе намагався підгледіти через плече й грайливо тріпотів аркушем.

– О, нам пошта прийшла?

– Так, молодята пишуть.

Марія Степанівна посміхнулась:

– Ну що, гоїть море рани?

Лариса кивнула:

– Пишуть небагато, однак тільки хороше, саме так, як і має бути в медовий місяць.

– Ну от, дякуючи Богу, ще й сім’я вийде хороша. Як старі люди кажуть? Життя прожити – не поле перейти. Всякого буває.

Уже пізно увечері під вікнами загавкав чужий пес. Марія Степанівна визирнула, побачила приблуду, якого пригрів дід Федір, і стурбовано запитала:

– І чого б це йому гавкати тут?

Шавко гарчав і гріб лапами землю під собою, однак пес не йшов і вперто гавкав, зазираючи у вікна.

– Дивно. Може, сталося що? Дочко, де там наш ліхтарик, треба сусіда провідати. Ото сердитиметься старий, якщо розбуджу.

Лариса вирішила пройтися з Марією Степанівною, та відмовляла, однак жінка вирішила, що це буде корисно перед сном. Коли обидві підійшли до знайомого двору, наштовхнулися на відчинену хвіртку, що якось жалібно скрипіла, хитаючись від вітру. Вхідні двері теж були не замкнені, у будинку горіло світло, однак стояла моторошна тиша. Пусті кімнати мовчки кричали, що щось сталося, і тільки в спальні жінки таки побачили господаря. Він лежав на ліжку, неприродно закинувши голову догори, ніби побачив на старій стелі щось життєво важливе, так і застиг, роздивляючись.

– Господи! – сплеснула в долоні Марія Степанівна й кинулася перевіряти, чи бідолашний дихає. Лариса вийшла до кухні і, знайшовши відро з водою, зачерпнула кухлем. Приблудний пес жалібно скавучав у порозі. Повернувшись назад, спитала:

– Ну як він?

– Живий, – полегшено відповіла баба Марія.

Дід Федір ледь-ледь посміхнувся:

– Бачиш, ось помирати надумав навесні.

Частина ІV

Впасти у політ

Я померла навесні в місті, де виросла й де лишалася чужою. Виявляється, можна померти, продовжуючи жити. Це ніби роздвоєння. Світ звужується до рамок фізичного тіла, що дихає й рухається, а решта тебе припиняє існувати. Я не зобов’я-за на була мати душу, та і яка душа в товару? Віднині я була саме ним.

Погано пам’ятаю перші дні, тижні, навіть місяці свого нового існування, не пам’ятаю першого клієнта, другого чи десятого, вони всі були без облич, самі голі інстинкти, навіть не знаю, чи відчувала бодай щось, немов хтось ластиком начисто витер все зі свідомості. Очевидно, це зробила сама, намагаючись таким способом врятуватися, зберегти хоча б якусь частинку минулого й себе поза тілом. Отямилася одного дощового дня, вірніше, остаточно зрозуміла, що померла для решти нормального світу, бо в цих стінах він був свій власний.

Так, це не просто дорослі ігри, купівля та продаж, це окремий вимір реальності, частина життя суспільства, яка може на перший погляд здаватися чимось прихованим, тінню, однак перший погляд – всього-на-всього перший, і вже з другої спроби розумієш: все складніше, аніж здається. Проституція має свою чітку структуру, ієрархію, закони та правила, вироблені не за один день, рік, десятиліття, навіть століття. Це живий організм, він розвивається, змінюється, вдосконалюється відповідно до умов, що диктує сучасність, і кожна з нас – тимчасова деталь гігантського механізму, що рухатиметься стільки, скільки існуватиме попит на любов, звідси, напевно, вічно.

Нас було п’ятеро. Ми жили на другому поверсі, в одній із двох квартир, хоча обидві однаково були борделем. Очевидно, так було простіше: нема сусідів по майданчику менше сторонніх очей. У принципі, жильці здогадувались, дехто навіть знав, що відбувається за вхідними дверима, однак усе було схоплено, скарги й заяви до правоохоронних органів лягали рівним стосиком, аби припадати пилом. Кожен щось мав із цього бізнесу, всі, але найменше – самі жриці кохання. Я починала не на самому дні, однак десь зовсім поруч, правда, даний аспект аніскілечки не хвилював. Яка різниця, де себе ховати? Дехто з дівчат думав так само, деякі мріяли видертися вище, хтось не боявся впасти нижче, однак усі однаково вимагали твердої руки та жорсткого контролю, принаймні, в останньому були впевнені ті, хто намагався усім цим керувати.

Роман ненавидів, коли його називали сутенером, таточком, начальником чи якось ще. Він ненавидів, коли його називали просто Ромкою, ненавидів нас і все жіноцтво разом узяте, однак обійтися не міг, тому ненавидів і себе включно. Ненависть була невід’ємною частиною чоловіка, який посміхався, немов маленький хлопчик. Узагалі він був загадкою, напевно, найперше для себе самого. Ми боялися його, як бояться речей, які неможливо спрогнозувати. Роман міг бути ніжним та лагідним, а вже за десять хвилин перетворював жіноче тіло на відбивну. Видужувати доводилося тижнів два, а то й більше, працювати ти не могла, зате відшкодовувала простій із власної кишені. Тому ми намагалися виконувати всі вказівки й зайвий раз не провокувати пробудження вулкана.