Грішниця - Печорна Олена. Страница 47

Я мовчала.

– Ларисо, ану завершуй базар, телефон потрібен. І теє, швидко пакуй речі, по мінімуму, бо за три дні назад. Квитки вже взяли, назад – два. Чого застигла? Рухайся давай, доки не передумали. І без самодіяльності, сама розумієш, що знайдемо й під землею, не тебе, так рідних. Ну? Давай-давай.

Немов зомбована, я таки поїхала назустріч своєму триденному щастю. Цікаво, хто змішує його з мукою й навіщо? Щоб відчувалося гостріше? – лезом по артеріям, і дихати боляче, страшно й не дихати. Пам’ятаю, як навшпиньки зайшла до лікарняної палати й застигла на порозі. Переді мною мирно спав найкрасивіший хлопчик у Всесвіті, просто іншого в моєму Всесвіті бути не могло. Як же він виріс. Смішні завиточки лоскотали щічки, бровенята супились уві сні, кирпатий носик натхненно сопів про щось ласкаво-хороше, а ротеня привідкрилось, щоб спіймати невидимі для інших солодкі скарби. І це була моя дитина, мій син. Я не втрималася й кинулася його цілувати, міцно притисла до себе, міцно-міцно, як тільки могла, аби не зробити боляче. Сльози лились і лились, мій маленький схопив пальчиками мої пальці, як робив це завжди, і продовжував спати. Іншого щастя бути не могло, сильнішої любові – теж, решта – дрібниці, великі й малі дріб-ни-ці.

– Ма-ма! Он, – він відкрив оченята й здивовано показав то на мене справжню, то на портрет на стіні.

Я розридалась. Так. Ма-ма.

Якщо смерть – це зупинка часу, то я воліла б померти, застигнути в одній миті, або помножити кожну секунду тих трьох днів на безкінечність. Час – цінність, у якої немає ціни. Трохи дивно звучить, але так воно і є. Кожну мить із сином я проживала так, як останню, не могла відірватися від нього бодай на долю секунди, навіть уночі, притиснувши до себе, подовгу не спала, слухаючи його подих. Ми все робили разом: прокидались, їли, гралися, проходили процедури, малювали птахів і машинки, читали книжки, мріяли, сміялись, навіть встигли запустити в небо повітряного змія. Славко ніби теж відчув, що це раптове щастя недовге, бо весь час боявся випустити мою руку зі своїх. Діти прив’язуються до тих, хто поруч, хто їх любить, і я бачила, як він радів Тамарі Павлівні, однак мама для них – це щось набагато змістовніше, аніж просто догляд, мама – це мама, бо це частина тебе.

– Ого, а я й не думав, що подібні красуні живуть серед нас. Гадав, картина і все, а тут раптом оригінал. Слава, це хто?

Славчик посміхався лікарю й щебетав своє «ма-ма».

– Пощастило ж тобі, козаче. З такою мамою ніякі хвороби не страшні. Правда?

Маленький щасливо кивав головою, навіть не розуміючи, про що ми, однак хвороба таки відступала, неохоче, поволі, та все одно йшла. Неля Євгеніївна показувала знімки, зроблені вже після операції, на них пухлини не було.

– Ви просто щасливчики, правда. Я ще не спостерігала таких темпів одужання в подібних випадках. Молодці. Тепер би тільки, щоб Ви поруч були, сумує без мами маленький.

Я кивала й міцно стискала руки в кулаки, повинна бути поруч, і якомога скоріше.

Зранку Шавко допитливо вивчав кущ кульбаби, якому заманулося вилізти прямо з-під собачої будки. Він був ще зовсім маленький, та й важко назвати кущем два тоненьких пагінці, але це була перша зелень цієї весни, яка, до того ж, вмостилася прямо в нього під носом. Ще тижнів два, і чого доброго зацвіте жовтими кульками, ото вигляд він матиме – пес у кульбабі, тьху. Навіть Рудик, мале кошеня, і те засміє, а нічого не вдієш, бо весна. Рипнула хвіртка, пес нашорошив вуха й загавкав. Молода жінка пройшла до будинку, де її вже з порогу закидали питаннями.

– Ну, дочко, як він?

– Нічого, не гірше й не краще. Лікарі гарантувати одужання не беруться, кажуть, що вік, а батько все додому проситься, аби сад побачити свій у квіту. Як мала дитина, сад та сад, не переконати.

Марія Степанівна посміхнулась, впізнаючи свого сусіда.

– Сад той, донечко, для нього – що сім’я, дитина й друг. Ніби сам він той сад, бо весь, до останнього дерева, своїми руками саджав, підгодовував, поливав, щепив, сіяв, словом, жив ним. А як яблуньки його навесні зацвітають, краса неземна. От і сумує старий.

– Та я й сама вже зрозуміла, що треба, треба його забирати з лікарні сюди. Тут – дім, тут проживе довше, і як… якщо…

Старенька закивала головою:

– Якщо помиратиме, то легше.

– З понеділка й привезу, візьму відпустку й сюди.

– Та ти, дитино, не турбуйся, ми придивимося за старим, можеш і відпустки не брати. Він нам за стільки років – рідний вже.

Жінка вдячно посміхнулась:

– Та й мені не чужий. Чекайте в гості.

Лариса не впізнавала своєї копанки. Хтось забрав дзеркало велетня, або воно змінило своє наповнення. Біля ніг хлюпала весняна вода. Так-так, саме весняна, у неї голос інакший, такого дзвінкого в іншу пору не знайдеш. Ось ніби сміється, радіє, що прокинулась і скинула нарешті крижану ковдру.

– Ларисо! Дочко! А ходи-но до хати. Гості в нас.

Біля будинку підстрибувала на одній нозі Ніна. Її було не впізнати, очевидно, у цьому винна теж весняна вода. Цікаво, невже море теж буває весняним? Жінки на радощах обійнялись, а потім допитливо подивились одна в одну.

– Ну, як ти?

Ніна посміхалась, на вже засмаглій шкірі обличчя зацвіло ластовиння.

– Скучила за всіма вами страшно, зате відпочила, відійшла.

– Де ж Сергій?

– Помчав порядок у холостяцькому гнізді наводити, а мене сюди закинув, щоб речі зібрала, я ж до вас першим ділом. Дивись, що привезла.

Жінка дістала з кишені красиву мушлю дивовижної форми – закручену у загадкових вигинах. Лариса притулила до вуха – шумить, шумить море.

– Красива.

– Рідкісна, кажуть, унікальна у своєму роді, та я думаю, що вони всі такі, хоча можуть здаватися однаковими, а придивишся та прислухаєшся – різні й шумлять по-різному.

– Ти в дім заходь, зараз домашньої їжі скуштуєш, а то в дорозі, мабуть, самі бутерброди. Забирай, Ларисо, німфу нашу морську, ходімте.

Увечері Рудя заліз на підвіконня, де відтепер лежала дивна гостя, довго обнюхував її, боячись торкнутися лапкою, а коли наважився прислухатися, почув шум, розгублено труснув мордочкою і ще раз прислухався. Такого коти в тутешніх краях ще не чули, та й не дивно, адже це голос моря.

Вони були всі однакові, ми – теж, клієнти та жриці кохання, навіть товар, який купувався, був один. Але ні. Це як із мушлями, у кожній шумить своє море, хоча всі вони з однієї води. Я поверталась назад не сама й поверталась іншою. Уже не боялася багатоокого звіра з нулями замість очей, навпаки – збиралася його приручити, просто надто багатьох людей він у мене вкрав. Сина, від якого я відірвалась, немов по-живому: Слава довго не відпускав, відчайдушно хапав за руки, кликав «ма-ма», але мама знову вмістилась у звичайний портрет на стіні. Ще була Лєра. Моя сміхунка Лєра, яка повільно помирала на очах, поступаючись місцем іншій – цинічній і зневіреній жінці. Вона припинила дивитись у дзеркало взагалі, намагаючись викреслити з пам’яті, як виглядає її тіло, огида до себе тілесної зводила з розуму. Після одного з клієнтів її довго трусило, навіть довелося вводити заспокійливе.

– Як ти… як ти витримуєш це? Їх тіла, задоволені пики володарів світу, ці потворні бажання. Ненавиджу. Як же я їх ненавиджу!

Я закутала її щільніше в ковдру.

– Відключаюсь: свідомість окремо, тіло окремо. Мене нема, залишається машина, яка виконує все, що від неї вимагають, тільки натисни клавішу тут, там, хочеш – вимкни, все одно.

Так було раніше, до тих трьох днів щастя, тепер же я повинна була втримати свідомість у тілі. Страшно, раптом зірвусь, впаду туди, звідки не злетіти, та й не буде кому розправляти крила, бо я припиню існувати. Але іншого шляху з цього раю не було. Уже першого разу знудило прямо на ліжко, мене товкли обличчям у це місиво, а я знову і знову вивертала себе зсередини. Другого разу було простіше, третього – ще, за десятим я вже змогла спостерігати осмислено. Хочете мистецтва, шановні? Ви його отримаєте, і кожен – своє власне, як з отими мушлями, коли в кожній шумить своє море. Я зачаїлась, завмерла, розчинилась. У природі здобич здатна перетворитися на мисливця, рідко, однак таке може статися. Потрібно тільки вивчити його, пропустити крізь себе, зрозуміти, відчути, знайти місце, де він найуразливіший, найслабкіший, щоб тиснути, тиснути, тиснути, доки мисливець не стане здобиччю. Я оголосила про відкриття полювання, потрібно тільки знайти зброю.