Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 22
”з€ла vвинтовку досада; напавсь на б?долашну кн€гиню. ј кн€гин€, не с?даючи за ст?л, усе ходила сл?дом за д?вчатами, що подавали до столу страви. ?одна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на л€дський лад приправлено. ?авай коренити л€х?в ? вс? њх звичањ.
ј б?дна кн€гин€, бачучи, €к в?н розлютовавсь, аж тремтить ус€, що та билина од в?тру. ѕор€дкуЇ ? сама не знаЇ, що куди ? до чого; дал? €кось зачепила рукавом ср?бну коновку, повну вишн?вки, да й розлила по вс?й скатерт?.
ј vвинтовц?, мабуть, аби найти приключку.
Ч „ортова кров! Ч крикне так, що аж в?кна затремт?ли, да й пхнув од стола кн€гиню. Ѕ?дна так ? бр€знулась об землю.
Ч vей! „ерт?! Ч крикне vвинтовка на своњ слуги. Ч ¬?зьм?ть ?к б?сов?й матер? сю л€дську погань!
¬иб?гли д?вчата з к?мнати, п?дн€ли да й повели з св?тлиц? свою пан?ю.
„еревань погл€дував на Ўрама, що то в?н тепер скаже; а Ўрам сидить понурий, буц?м н?чого й не бачить. Ќе сказав н?чого й „еревань, ? вс? мовчки ск?нчили вечерю.
Ўрам по вечер? сказав т?лько господарев?, що завтра рано на зор? поњде в Ѕатурин, а ѕетра оставл€Ї, €ко недугуючого, одпочивати у його хутор?. « тим ? порозходились на спочинок.
XI
”ставши вранц?, п?шов ѕетро у станю, а на стан? вже панотцевого кон€ й немаЇ: ще до св?ту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не вз€в.
“€жко було на серц? моЇму ѕетров?. ќдна думка усюди його проводжала: жалковав на своЇ нещасливе коханн€. ќсь бо спершу нудив св?том, що горда д?вчина на його байдуже; дал? ск?льки-то перегор?ло у його в серц? огню од того несказаного жалю, що ?нший перед його очима вз€в да й веде њњ до в?нц€; а тепер ще нове горе: знаЇ, що вона його любить щиро, да треба роз?знатись нав?ки. ј боже м?й милий! як би то й назвати теЇ щаст€, щоб жити з нею в пар?, €к голуб ?з голубкою!
“ак-то вже тому б?дному козаков? любощ? оч? затуманили, що, здавалось, т?лько там, де вона, ? сонце с?€Ї, ? божий мир красен; а без нењ усюди тьма ? пустин€.
?нший то, може б, не вважив, що панотець не благословить ? що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дик? степи, на ’орольськ? хутори, да й насм?€всь би над лихою долею. ј ѕетров? й думку таку було страшно допустити у голову. ¬?н добрий був син ? щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, н?ж панотц€ нав?к преогорчити ? золоту свою славу гр€ззю закал€ти. ” його ?нша була думка: умислив соб?, п?сл€ панотцевоњ смерт?, ?ти на «апорожжЇ да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецьк? городи плюндровати ? жизнь свою по-лицарськи, на пол? чи на мор?, за христи€нську в?ру положити. ј поки що уложив соб? од Ћес? €комога одб?гати ? на самот? перемогати т?њ нещасн? любощ?. “им-то й тепер, походивши, посумовавши по стан?, не схот?в вертатись у будинок, щоб не зустр?тись ?з своЇю несудженою дружиною, а п?шов своњм звичаЇм блукати по пущ?, чи не розжене свого смутку.
¬з€вши на л?ву руку од дороги, п?шов узенькою стежечкою, ? €к не звертав своњ думки то на панотц€, де то в?н обертаЇтьс€, то на тривогу по ¬крањн?, а серце знай своЇ шепче. ¬же час немалий ?де в?н пущею, коли ж виходить на лощину, гл€не Ч к?нець лощини ?з-за дерева димок. —онце вже п?дн€лось геть-то, так дим унизу пом?ж деревом син?й, а вгор? наче золотий серпанок. ?ивитьс€ ѕетро, аж ? огорожа, ? хатка мр?Ї оддалеки. ¬же в?н хот?в звернути наб?к, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гл€не Ч ?де супротив нього од хати середнього в?ку чолов?к, у козацьк?й жупанин?, а його п?д руку веде молода, чорн€ва д?вка. ј чолов?ков? тому, мабуть, ? не треба чужоњ п?дмоги; одн?маЇ од нењ руку да й каже:
Ч “а ну, Ќастусю, к нечист?й матер?! ўо ти мене ведеш, мов п’€ницю з шинку? я сьогодн? хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. vеть, кажу, оступись!
як же здивовавсь ѕетро, п?знавши ирила “ура (бо се в?н самий ? був). ?, дивне д?ло! “ак йому зрад?в, наче р?дному братов?; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
? ирило “ур зрадовавсь; прив?тавсь так, €к ?з давн?м при€телем.
Ч ѕоздоровл€ю, Ч каже, Ч по л?ках! Ќу, не думав €, щоб п?сл€ такоњ руки ще ти дививсь на божий мир. “а й сам € Ч мовити правду Ч не хот?в би б?льш п?д?йматись на ноги. Ѕог знаЇ, чи трапитьс€ вдруге так гарно вкластись спати.
Ч Ќе знать що ви говорите, братику! Ч каже йому д?вчина, дивл€чись люб’€зненько йому в в?ч? ? ще таки держачи його за руку.
Ч ћовчи, бабо! Ч сказав ирило “ур. Ч ¬аш брат у сьому не т€мить сили. ¬ам жизнь ?здаЇтьс€ казнаЇ-чим. ’ата, п?ч, подушки Ч ото вам ? все щаст€. ј козаков? поле не поле, море не море, щоб ?знайти долю. озацька дол€ в бога на кол?нах. “уди ? рветьс€ наша душа, коли хочеш знати… “а чи з тобою ж про с? реч? вести розмову? я вже, братику, Ч обернувсь ирило “ур ?знов до ѕетра, Ч покидав зовс?м сей св?т, набитий бабами та вс€кими химерами, уже був ? ногу поставив на пор?г, щоб ?ти в далеку дорогу, так що ж? ”чепились за мене добр? люде ? таки вернули назад. ?умають, куди €ке добре д?ло зробили, що не дали вмерти! ѓм здаЇтьс€, що й нема вже в бога н?чого кращого над оцю м?зерну жизнь; а от, у кого товку Ї хоть за шел€г, то вс€кому скаже, що вона не стоњть н?€ког?с?нького жалю!
Ч —кажи ж мен?, Ч перебив його м?зкованнЇ ѕетро, Ч €к отеЇ ти опинивсь на с?м боц??
Ч ј так, Ч каже, Ч що вз€ли добр? люде та й давай н€ньчити, сповивати, купати, наповати ус€кими з?лл€ми, а дал? й сюди з собою завезли. ?уже тут мене треба! ? куди ж утрапили? якраз у хату до моЇњ матер?! “ут уже баби €к попали мене в своњ лапи, то от, €к бач, н?€ким побитом не одкараскаюсь. ѕритьмом кажуть, що € нездужаю; а € так нездужаю, що ведмед€ б за ухо вдержав. оли б не божий чолов?к, то довелось би з нудьги пропасти м?ж плаксивим бабством. “ой, спасиб? йому, розважить таки ?нколи душу козацькою п?снею та й на божий мир дивитьс€ по-людськи.
Ч ј побратим же тв?й де? Ч спитав ѕетро.
Ч ѕобратимов?, Ч каже, Ч моЇму тепер довол? д?ла. ’очемо задати перцю городов?й старшин?, так шатаЇтьс€ тепер по вс?х усюдах, наче ткацький човник по основ?. Ќап’€ли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що н? руками, н? ногами не повернете.
Ч —лухай, брате, Ч каже ѕетро, Ч коли казати, то кажи €сно, а не загадками.
Ч ажи йому €сно! Ч засм?€вшись, мовив запорожець. Ч який тепер чорт скаже тоб? що-небудь €сно, коли зв?дусюди нахмарило? ¬и€снитьс€ вам х?ба тод?, €к заторохтить гр?м та заблискаЇ блискавиц€. ј вже до сього не далеко. азав побратим, що вже над ќстром, у –омановського ут?, наш? ? кош заложили. —ьогодн?, тривай, чи ? сам ?ван ћартинович не прибуде з отаманнЇм; а к завтрьому ?к ранку, щоб ? бо€ре царськ?њ не над’њхали. „орний люд збираЇтьс€ п?д Ќ?жень, €к сарана. ажуть, у Ќ?жен? п?д раду великий урожай на кармазини…
” ѕетра од таких речей аж мороз п?шов поза шкурою. ѕерш усього подумав в?н про свого панотц€. ? вже хот?в був б?гти до хутора, щоб його спов?стити, да згадав, що панотець у дороз?. ?руга його думка була про Ћесю: бо€всь, щоб €к-небудь ? њй у козацьких чварах не досталось, а ще б?льш бо€всь, щоб ирило “ур, п?д сей каламутний час, удруге не вкрав њњ, так €к у иЇв?. ўо ж тут чинити?.. Ђ«аведу про нењ р?ч ?з запорожцем!ї ?а й нат€кнув про Ћесю.
Ч vе-ге-ге! Ч каже, зареготавши, запорожець. Ч Ќевже ти ще й дос? не викинув з голови т?њ дурниц?? ћен? здавалось, досить пустити чолов?ков? з п?вв?дра кров?, щоб одумавсь, аж, мабуть, н?! ћабуть, вас н€ньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб ? з сивим волосом не перестав чолов?к липнути до баб!
Ч ј ти, вразький придиусе, Ч каже см?ючись ѕетро, Ч невже б то занедбав д?вчину, що бивсь за нењ, мов скажений?
Ч ѕху! Ч аж плюнув з серц€ запорожець. Ч —тав би € тепер думати про таку пакость! ќдин тому час, що чолов?к ?скрутитьс€. “епер давай мен? хоч копу таких д?вчат, то, њй-богу Ч от велике слово Ђњй-богуї Ч ус?х оддам за люльку тютюну!
ѕолегшало в козака на душ?.
Ч Ќу, куди ж, Ч каже, Ч отеЇ ти ?деш?
Ч “а от бач, божий чолов?к звел?в мен? проходжуватись по пущ?, а баби моњ… се сестра мо€, коли хоч знати, а там у хат? ще й мати Ї… так баби моњ не ймуть в?ри, що € одужав. “а вже € њм сьогодн? докажу, що пора њм од мене одчепитись: ос?длаю кон€ та проњду по полю так, щоб аж ворогам було т€жко, €к мовл€в „еревань. ј що пак „еревань?