Зона покриття - Кінг Стівен. Страница 26

Аліса розвернулася і поспішила до кухонних дверей.

— Тільки не показуйся їм на очі! — тихо гукнув Том стривоженим голосом і пішов за нею.

— Будь певен, — озвалася вона.

Хвилюючись за усіх, Клай рушив слідом.

Дверей їдальні вони дісталися саме тоді, коли жінка у забрудненому брючному костюмі та Джордж у ще більш закаляному комбінезоні промайнули за вікном їдальні. Опущені, але не закриті жалюзі розбивали їхні тіла на сегменти. Ніхто з них навіть не глянув у бік будинку. Зараз Джордж ішов позаду жінки так близько, що міг би вкусити її за потилицю. Аліса (у супроводі Тома та Клая) перейшла по коридору до маленького кабінету Тома. Тут жалюзі були закриті, проте Клай побачив дві тіні, що швидко промайнули повз них. Аліса рушила по коридору далі, прямуючи до розчинених дверей на криту веранду. Ковдра лежала наполовину на підлозі, наполовину на кушетці, як її залишив Клай. Яскраве ранкове сонце заливало ґанок світлом і палахкотіло на дошках.

— Алісо, обережно! — гукнув Клай. — Будь...

Але вона спинилася. Вона просто дивилася. Том стояв поруч. Вони були майже одного зросту. Сторонній погляд міг би легко прийняти їх за брата й сестру. І жодне не завдало собі клопоту уникнути сторонніх поглядів.

— Трясця його матері, — вилаявся Том. Його голос звучав так, наче з нього вибили дух. Аліса поряд із ним розплакалася. Це скидалося на скигління знесиленої дитини, яка так довго заливалася слізьми, що їй вже важко дихати. Дитини, що звикла до покарань.

Наблизився Клай. Жінка у брючному костюмі саме перетинала газон перед Томовим будинком. Ззаду під стать їй в ногу крокував Джордж. Вони йшли майже як солдати на марші. Розміреність їхньої ходи була трохи порушена на узбіччі тротуару, коли Джордж перестав сидіти у неї на хвості і перемістився на лівий фланг.

Салем-стрит кишіла божевільними.

На перший погляд Клаю здалося, що їх тисяча чи більше. Але потім озвався його внутрішній спостерігач — холодний погляд художника, — і він збагнув, що це величезне перебільшення, спричинене здивуванням від того, що хтось взагалі був на вулиці, яку він очікував побачити порожньою, і шоком від усвідомлення того, що всі ці люди — вони. Ці обличчя-маски без виразу, безтямні очі, що дивилися на все, але нічого не бачили, брудний, закривавлений, пошматований одяг (на деяких його взагалі не було), періодичні крики, що віщують біду, і безглузді жести ні з чим не можна було сплутати. Там був чоловік, одягнений лише у сімейні труси й спортивну сорочку, що робив такі жести руками, наче постійно віддавав комусь честь; приземкувата жінка, нижня губа якої була розірвана навпіл і звисала двома шматками м'яса, оголюючи весь нижній ряд зубів; високий хлопець-підліток у джинсових шортах, що підійшов до центру Салем-стрит, тримаючи в руці річ, схожу на закривавлену монтувалку; джентльмен із Індії чи Пакистану, який пройшов повз Томів будинок, вихиляючи щелепу з боку в бік і одночасно цокаючи зубами; хлопчик — Господи, віку Джонні — який не виявляв жодних ознак болю, хоча одна його рука, немов батіг, звисала з вивихнутого плеча; гарненька молода жінка у короткій спідниці та топіку, що, певно, вгризалася зубами в закривавлений живіт ворони. Дехто стогнав, дехто вимовляв шумні звуки, що колись могли бути словами, і всі вони рухалися на схід. Клай не знав, що їх привабило: звук сигналізації чи запах їжі, — але всі вони йшли у напрямку центру Молдена.

— Господи, це ж рай для зомбі, — сказав Том.

Клай не завдав собі клопоту відповісти. Люди на вулиці були не зовсім зомбовані, проте Том не так вже й далеко від істини. Якщо хтось із них подивиться сюди, побачить нас і вирішить напасти, нам кінець. Хай йому грець, у нас не буде жодного шансу на порятунок, навіть якщо ми забарикадуємось у підвалі. А щодо того, аби дістати зброю в будинку навпроти, то про це взагалі можна забути.

Від самої лише думки про те, що його дружина та син, можливо, будуть змушені зустрітися з такими істотами... і, певно, що вже зустрілися... його охопив жах. Але це не комікс, а він не герой: він безпорадний. У будинку їм трьом могло бути безпечно, але найближчим часом вийти з нього разом з Томом та Алісою, схоже, не вдасться.

— Вони як птахи, — витерши сльози з щік тильним боком рук, сказала Аліса. — Зграя птахів.

Клай одразу ж зрозумів, що вона має на увазі, й імпульсивно обійняв її. Вона звернула увагу на те, що вперше вразило його, коли він дивився на механіка Джорджа, який пішов за жінкою замість того, щоб убити її, як того старого. В обох явно з'їхав дах, але рухи були такими злагодженими, наче вони уклали між собою якусь таємну угоду.

— Нічого не розумію, — сказав Том.

— Мабуть, ти не дивився «Марш пінгвінів» [24], — пояснила Аліса.

— Так, — погодився Том. — Коли я хочу побачити піжона у смокінгу, то йду до французького ресторану.

— Але хіба ти не помічав, як поводяться птахи, особливо навесні та восени? — запитав Клай. — Напевне, помічав. Вони обсідають одне дерево або один телефонний дріт...

— Часом їх так багато, що дріт провисає, — додала Аліса. — А тоді раптом всі вони здіймаються у повітря й летять. Мій тато каже, що у них мусить бути вожак, але пан Салліван на уроках природознавства — це було ще в четвертому класі — розповідав, що вони керуються стадним інстинктом, як мурахи в одному мурашнику чи бджоли у вулику.

— Зграя повертає праворуч або ліворуч, усі птахи одночасно, але жоден з них не стикається з іншим, — сказав Клай. — Часом небо стає чорним від них, а од вереску здуріти можна. — Він замовк. — Принаймні у сільській місцевості, де я живу. — Він знову зробив паузу. — Томе, ти... ти впізнаєш когось із цих людей?

— Кількох. Он пан Потовамі з пекарні, — відповів Том, показуючи на індійця, що совав щелепою туди-сюди і клацав зубами. — Та гарненька молода жіночка... здається, вона працює у банку. А пам'ятаєш, я тобі розповідав про Скоттоні? Мого сусіда з того боку кварталу?

Клай кивнув.

Дуже блідий, Том показав на жінку, вагітність якої уже впадала в око, одягнену тільки в заляпану їжею сорочку, що доходила їй лише до пупка. Світле волосся звисало на прищаві щоки, а в носі блищала сережка.

— То його невістка, — сказав Том. — Джуді. Вона з усієї сили намагалася бути до мене доброю. Моє серце крається, — сухим буденним тоном додав він.

Десь у напрямку центру міста струсив повітря гучний постріл. Аліса скрикнула, але цього разу Томові не довелося затуляти їй рота: вона зробила це сама. Проте ніхто з людей на вулиці все одно не озирнувся. Відлуння — Клай думав, що це був дробовик, — теж, схоже, не потурбувало їх. Вони просто йшли, не прискорюючи і не вповільнюючи кроку. Клай чекав на другий постріл, але замість нього почув крик, що пролунав і стих.

Їхня трійця стояла у тіні за порогом веранди і мовчки спостерігала далі. Усі перехожі прямували на схід, і хоча навряд чи можна було назвати це переміщення строєм, вони вочевидь дотримувалися певного порядку. На думку Клая, це найкраще проявлялося не тоді, коли він споглядав самих мобілоїдів, які часто кульгали, а часом ледве тягнули ноги, верзли нісенітниці і робили дивні жести, а в мовчазному впорядкованому русі їхніх тіней на бруківці. Вони нагадали йому фільм-хроніку про Другу світову війну, який він колись бачив. У ньому по небу шерега за шерегою пролітали бомбардувальники. Він почав лічити мобілоїдів — нарахував двісті п'ятдесят і облишив цю спробу. Чоловіки, жінки, підлітки. Ще кілька дітей віку Джонні. Значно більше дітей, ніж старих людей, хоча він побачив тільки кількох дітлахів молодше десяти років. Він волів не думати про те, що сталося з маленькими хлопчиками та дівчатками, про яких нікому було подбати у той час, коли пройшов Імпульс.

...або з маленькими хлопчиками та дівчатками, що були з людьми, які мали мобільні телефони.