Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 13

Добряче помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, охарактеризує як «the smallest backpack ever» [28].

Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались взяти таксі і рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалося, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені врешті-решт вдалось переконати її, що це увесь мій вантаж, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-качалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».

Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пожаліти її психіку і сказав, що мій рюкзак — це результат останніх досягнень українських вчених у галузі нанотехнологій, тож туди можна запхати речі завбільшки з рояль.

Усе необхідне я купив в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.

Ось перелік усіх тих речей, які я збирався взяти за океан, включаючи ті, які вдягав на себе:

три пари майок;

троє шортів;

три пари шкарпеток;

три комплекти спідньої білизни і одні купальні плавки;

одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);

друга, тобто додаткова, пара кросівок (в першій я збирався їхати);

гігієнічні причандали (зубна щітка, паста, маленький шампунь);

аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля і ще три-чотири мініатюрних упаковки з таблетками, призначення яких я не знав, бо мені їх силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів у Швецію);

цифровий фотоапарат з комплектом акумуляторів;

іспансько-український та україно-іспанський словник на 40000 слів;

п’ять українських прапорців 9х15 см (роздавати на місці аборигенам);

мобільний телефон та mp3-плеєр;

паспорт, кредитки, трохи готівки;

і нарешті, крутий ковбойський капелюх з крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного.

Разом це заважило менше п’яти кілограм (найважчими снарядами виявились кросівки та словник), і то було усе, чим мені доведеться обходитись цілий місяць за океаном.

Мені жаль шанованих читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою у Мексику ще лишалась слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, і яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав необхідним, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад у Стокгольм, готовий підняти вітрила і спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії.

IV. Вперед, на Мексику!

«Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам один. Лишилось менше двох годин до початку Мрії.

Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про усі місця, так звані a must see [29]. Вчора у Стокгольмі весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюсь погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко — дощ і навіть грози… Але то таке, не цукровий, не розтану.

Вирішив брати з собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті.

Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, радше зібраний і зосереджений. Попереду 29 годин дороги і 12-годинний переліт через Атлантику.

Закінчую пакувати наплічника і вперед, на Мексику!

Ciao!»

Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольму. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою і взяв курс на T-Centralen — ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходились докупи усі гілки метро, маршрути автобусів та лінії приміських потягів.

До Мілану я мав дістатися на крилах ірландського low-cost [30] «Ryanair», такої собі темної і непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників.

Одного разу я уже літав з «Ryanair». У Венецію. Пригадую, тоді протягом перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопору. Усі інші, включаючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана і бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто блискуче. Це був перший раз, коли на моїх очах весь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки бив у долоні зі сльозами на очах, наче в театрі після виступу Паваротті.

Я не плескав. Мені чомусь кортіло піти і набити пілотові морду.

Тож на T-Centralen я запакував себе в сірий слимак-автобус, що курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт таївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nykoping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки як «Ryanair». Ось які особливості у всіх low-cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки, як правило, ще достобіса добиратися, аби втрапити до дійсного пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма і зовсім не в Мілан, а з хирлявого Нічопіня в Бергамо. Бергамо — це ще одне місто-сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.

Видно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я добрався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче сів у масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар.

Попри пізній час у столиці Ломбардії парувало і муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до терміналу, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоби встигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось сильно нагадала мені рідну Україну; обидві країни жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тому, що автобуси між утлим аеропортом у Бергамо та Milano Centrale [31] ходять від 7-ої ранку до 2-ої ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7-ій ранку наступного дня я летів до Парижа, лише від 9-ої ранку до 9-ої вечора. Якби я затримався хвилин на п’ять, то уже не поспів би на останній автобус до Мілана, котрим я ще міг встигнути на центральну станцію до відправки звідти останнього автобуса в Лінате.

Але я встиг. Захеканий, змоклий і липкий прискакав на посадкову площадку і увірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor» [32]. Якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось з них у схожій ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти у багажне відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилось, що сумки просто зникли. Крім ноутбука, у моєму рюкзаку нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічник і запхати його у багажний відсік внизу автобуса. «Якось буде, — майнуло в голові. — Кому той ноутбук треба?»

Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає і грубшає, ніби погрожуючи задушити усе живе своїми липкими щупальцями. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.