Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 15

— Vieni a fare belle foto [34]!

Навкружна пустельна тиша робила кожну наступну фразу подібною до пострілу мортири; повірте, там легше було вмерти, чим заснути. За всю ту незабутню ніч бісовий автомат запросив мене зробити «кумедні фото» 405 разів, не даючи ні на хвилину склепити очей! Я з останніх сил стримував себе, аби не рознести його на друзки.

Забігаючи наперед скажу: то був найкритичніший момент за всю подорож. Я був голодний, спати не міг, бо, заснувши, ризикував потрощити собі ребра об сталеві поручні на стільцях, а отой сатанинський апарат терзав мій мозок, як упир висмоктуючи відтіля залишки розсудливості. Коли пекельний гаспид всімдесяте прогудів «vieni a fare belle foto», мій настрій остаточно перейшов із зосередженого і зібраного у роздратований і злющий, а після 150-го повтору придуркуватий вислів незабутнім штампом відкарбувався у моїх генах, і тепер я достеменно знаю, що усі мої сини та онуки смикатимуться в страшних конвульсіях, щойно зачують поряд себе щебетливу італійську говірку.

Затим у голову полізли усілякі дурнуваті думки.

«Якого дідька ти тут сидиш? — думав я про себе. — Міг би зараз спокійно спати вдома у м’якому ліжку, кретин!»

— Vieni a fare belle foto!

«Що я взагалі тут роблю? Яка в біса Мексика? Що за дурнувата ідея пертися самому в таку далеч? Ненормальний!»

— Vieni a fare belle foto!

«Дванадцять тисяч кілометрів! Місяць! Цілий місяць! О, боги, де був мій розум, коли я приймав таке рішення?» — і далі в такому ж стилі…

Невідомість гнітила мене. Геройство і пафос, якими я так хвацько козиряв перед Дімоном та компанією, купуючи квитки і готуючи подорож, вивітрились, наче і не було їх ніколи, а той історичний момент, коли я мав ступити на мексиканську землю, відкрився для мене у зовсім іншому світлі. До мене нарешті у повній мірі дійшло, що я вступлю у країну, де жоден з сотні мільйона мешканців і пальцем об палець не вдарить задля мене, де всім буде байдуже, чи мене з’їдять крокодили чи порубають на шматки бандити в горах Оахаки, де не буде абсолютно нікого, кому можна буде хоча б подзвонити у випадку халепи.

Я не зумів заснути. Так і сидів, скоцюблений і самотній у залитому яскравим неоновим світлом аеропорту Лінате, ні разу за довгу ніч не склепивши очей.

Нарешті, коли моя попа стала пласка як ковадло, на сході зайнявся світанок, і я, з опухлим мозком та обвислими вухами, пішов реєструватись на рейс до Парижа. Після спаскуджених нічних думок на душі осів гіркий осад.

Але життя — то цікава штука: сьогодні — на дні, завтра на гребені. Я навіть не підозрював, що за якусь годину нагодиться трафунок, який стане моєю щасливою зіркою на всю мандрівку, і після котрого усе піде як по маслу.

…Сонце, мовби гігантський золотий перископ, спроквола підіймалось над обрієм. Вітру майже не було. Над міланським летовищем сонно кужелилися клубні рідкого туману, готові розчинитися у перших вранішніх променях. Пройшовши останню перевірку, я спустився в автобус, який мав доправити мене до літака. Водій позіхав за кермом і терпляче вичікував поки в салон запхається весь люд, що летить до Парижа, я теж позіхав, тупцяв біля вікна й отупіло кліпав почервонілими очиськами, встромивши у вуха навушники. У плеєрі завзято виспівували «In Flames» [35].

Пригадую, я саме готувався вимкнути музику (з електронікою в літак не можна), коли побачив, як в автобус заскочив невисокий рудий хлоп’яга з колоритною зачіскою і став до мене спиною. Я знічев’я глипнув на нього і байдуже зметикнув про себе: «Опа, а коси закручені ну геть як у Андерса Фрідена [36]». І тут же про нього забув.

За якусь мить з терміналу вигулькнув інший пасажир, поїжився від ранкової прохолоди і хутко заліз у автобус. Так само відчужено я обдивився і цього. «Хм… — крутнулась в голові думка. — А у цього татуювання на передпліччі геть як у Джеспера Стрьомблада [37]». А ще, думаю, це ж треба, блін, такий збіг: двоє людей схожі на музикантів з «In Flames»… І знову апатично втупився у вікно.

Аж тут слідом за тими двома заскакує ще один, і що ви собі думаєте? Звичайно, з борідкою, як у Бьйорна Джелотта [38]! Отут мою дрімоту знесло, наче гірською лавиною, від несподіванки я так роззявив рота, що нижня щелепа ледь не загриміла по підлозі автобуса. Я сильно-пресильно протер очі, аби пересвідчитися, що не марю. У цей час до салону протиснулись ще двійко, і я чітко розпізнав шведську говірку.

«О май ґад! Це ж „In Flames“! Йо-ма-йо! Це „In Flames“ власними персонами!!! — навушники від напруги зі свистом повилітали з вух, а я все ще не вірив своїм очам. — І вони летітимуть зі мною в одному літаку!»

Сонливість мов рукою зняло. Поки я хапав ротом повітря, автобус рушив, і за хвилину-півтори підкотив до літака — підстаркуватого McDonnell Douglas MD-82 з характерними для «Alitalia» зеленими смужками на мокрих від ранкової роси боках фюзеляжу. Реактивник сонно сопів, прогріваючи закіптявілі турбіни.

Зізнаюсь, від такої неочікуваної зустрічі я оторопів, і все, на що мене вистачило, — це почати розсилати з мобільного текстові повідомлення друзякам про те, що я летітиму в одному літаку з «In Flames». Телепень! Зі мною була фотокамера, але підійти до музикантів в автобусі мені не стало духу, а у літаку — не випало нагоди. Спершу зліт, затим стюардеси розносили напої та закуски, потім чортяча турбулентність змусила сидіти, тугіше затягнувши ремені безпеки, коротше, щойно я набрався мужності, пілот, потвора, оголосив, що уже заходимо на посадку. До Парижа летіти всього годину з хвостиком.

У мене по спині затупотіли мурашки, а ще пробило холодним потом від думки, що я оце так просто залишу і дозволю їм піти. Я вже навіть вималював собі, як згодом ніяково виправдовуватимусь перед приятелями за те, що стовбичив на відстані одного метра від славетних «In Flames» і не спромігся склепати жодного знімка.

Якби до літака в Парижі подали рукав, так воно, мабуть, і сталося б, навіки замурзавши безчестям увесь мій рід, але крутихвістка фортуна вирішила нарешті показати мені свою усмішку: в аеропорту Шарля де Голля під пузо нашого MD-82 знову підігнали автобус. Підбадьорений такою удачею, я опустив забрало і кинувся в атаку. Просто на вулиці під трапом настиг бас-гітариста Петера Іверса, вдалим маневром обійшов його справа, і пальнув йому в писок найтупішим з усіх запитань, які коли-небудь злітали з моїх уст:

— Hey, man, are you from «In Flames» [39]?

Кремезний бас-гітарист приязно усміхнувся:

— Ага!

— Вау! Приємно познайомитись!!!

Ми зайшли в автобус, за нами підтягнулись інші хлопці з групи, і я по-черзі перезнайомився з кожним, розказав, що сам з України, але зараз живу в Швеції, і взагалі, що я їхній великий фан. Термосячи долоню Андерса Фрідена, я уп’явся йому в самі зіниці і нарешті безапеляційно випалив:

— А можна я зроблю фотку з вами усіма?

— It’s a pleasure for us [40]! — відказав рудий бородань без жодних ознак пихи чи зіркової хвороби. Мені навіть видалося, що фронтмен гурту злегка зашарівся.

Попискуючи від старання і задоволення, я безцеремонно розштовхав усіх інших пасажирів, розставив п’ятьох учасників групи півколом у автобусі, потім сам протиснувся поміж ними і дав комусь фотоапарат, аби нас сфотографували. Клацання камери, спалах — і заповітне фото у мене в кишені! Чи то пак, на картці пам’яті.

Отак все сталося.

Не встиг ущухнути виблиск камери, і крісло для тортур, безсонна ніч, дурнуваті думи і навіть чортовий автомат-папуга вмить забулися. За ті п’ять хвилин, поки ми їхали від MD-82 до воріт паризького аеропорту, жага до авантюр знову затопила моє серце. Я усміхався свіжому сонцю і бадьористо насвистував якийсь невибагливий мотив.