Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 19

— Ватикан і досі усім заправляє, - правив лисий італієць. — Це ніде не афішується, але це правда. Я п’ятнадцять років викладав у коледжі, а потім від церкви прислали якогось сопливого служаку, чванькуватого павіана, ну щоб наглядати за нами, контролювати навчальну програму, те-се… І назначили йому платню більшу ніж у мене! На зборах ніхто не мав права і слова мовити усупереч тому недотепі! Уявляєте?

— А ще у вас там теє… мафія, — встряв Андре.

— О, це взагалі окрема історія. Їм Берлусконі особисто капці щоранку носить. Без дозволу тих харцизяк на півдні Італії ніхто не може навіть газет на вулиці продавати.

— Ай, та що там ваша італійська мафія! От у нас в Австралії кролики — оце мафія! — перебив італійця Том.

І з уст австралійця пролунала трагічна оповідка про нерівне борюкання людей з клаповухими, про перманентні нищівні поразки, і нарешті про те, як було ухвалено поділити континент демаркаційною лінією у вигляді тисячокілометрового паркану: захід і центр — ненаситній кролячій ораві, а східне узбережжя — прямостоячим приматам та їхнім вівцям. Але й це не дало бажаного результату. В багатьох місцях вухате воїнство з гнівом пошматувало загорожу й рушило видирати останню травинку в нещасних овечок.

— Кроляче народонаселення Австралії на сьогодні в 75 разів перевищує людське, — правив далі Том. — Мені вже страшно виходити самому з дому. Ви уявляєте, як вас можуть віддубасити 75 розлючених кроликів? Це ще добре, коли ти їх вчасно примітиш і встигнеш втекти, а не дай Бог, повалять на землю, і все, вважай, тобі гаплик!

— Гаплик! — підтакнув Франциско тоном ветерана, який, схоже, пережив не один напад озвірілих кроликів.

Я знову перевів погляд на поцятковане вогнями місто і задумався про те, наскільки ця купка несхожих один на одного пройдисвітів різниться від шаблонів далекого рутинного світу, де кожен женеться за зовнішніми проявами, і ніхто не зважає на суть. Поміж «бекпекерів» не мають жодного значення вік, зовнішність, посади. Тут нікого не цікавить ким ти є у тому прилизаному світі за тисячі миль звідціля, ніхто ніколи не випитує, скільки ти заробляєш, усім абсолютно байдуже, чи ти топ-менеджер чи, може, звичайнісінький сміттяр. Важливо одне: яка ти людина, звідки прийшов і куди направляєшся.

Тім Мусше, наприклад, щойно відійшов зі своєю дорідною любкою до парапету і щось лагідно воркотав їй на вушко. Йому ледве ставало рук, щоб обійняти її. У тому далекому світі ви, безсумнівно, почули б на його адресу щось на кшталт: «Він же симпатичний хлоп’яга, міг би надибати собі кращу». Але тут усі захоплювалися молодою парою.

Навпроти мене, спершись ліктями на стіл, сидів Том О’Коннел. Том, який мав власний бізнес у Австралії, достатньо великий бізнес, аби відпочивати нині в люксовому номері п’ятизіркового готелю, бути оточеним армією медоточивих покоївок та камердинерів, роз’їжджати довкруги на розкішному авто. Натомість він сидів на даху дешевого хостелу в допотопній картатій сорочці, вигорілому до жовтизни на сонці смішному кепі, і з цікавістю слухав мої теревені про становлення української державності після розпаду СРСР. Австралієць міг поринути у готельне вариво бундючності та пишноти, однак віддав перевагу затурканому мандрівному гуртожитку, промінявши розкоші на безпосередність і щирість — те, чого нізащо не купити за папірці, і чого ніколи не зустріти в готелях з кількістю зірочок більшою чи рівною трьом.

— Днів десять блукав по Чіапасу, — розказував Том про свої походеньки Мексикою. — Сан-Крістобаль, Туксла, Паленке. Думаю, ти ще дістанешся туди, пізнаєш Паленке… Так, Паленке тобі сподобається. Щоправда, там непролазні хащі, а комарні більше, ніж кролів у Австралії. Але тобі сподобається.

— А до того?

— Трохи митарствував по Гватемалі, перед тим поневірявся Південною Америкою. Ось уже вісім місяців я без передиху блукаю світом.

Його слова не викликали у мене подиву, радше повагу і, може, трохи завидків. Але так, по-доброму.

Ми підсіли ближче один до одного і наче з гнізда зиркали на сліпучі вогні мегаполісу. Над головами мерехтіли умиті зорі, внизу, у світлих латках під ліхтарями, сірів асфальт.

Зненацька тент над нашими головами затріпотів, а столи захитались, брязкаючи посудом. Здалося, що навіть підлога заходила ходуном від потужного пориву вітру. І тут знов нахлинуло оте приголомшливе відчуття, яке охопило мене тоді, коли я тільки зіскочив з таксі на площу. Щось непевне і лячне затопило простір. Тривкий порив, влетівши з-над площі, полишив над верандою шлейф чогось загадкового, древнього і водночас страхітливого. У голові забурували клапті незбагненних образів, але розум відмовлявся чіпляти і осмислювати їх. Я відчув це настільки ясно, що готовий був закричати, а втім за мить усе пройшло, і ще до того, як синій брезент, що правив веранді за покрив, перестав ляскати на вітрі, я вже думав, чи не примарилось мені усе.

Загалом я вельми далекий від містицизму, однак того вечора мене відчутно огортала непоясненна нервозність. Я крадькома глипнув на Тома. Старий австралієць ніскільки не перемінився на лиці і не виказував занепокоєння, принаймні ззовні. Схоже, люди, які пробули у Мехіко хоча б кілька днів, уже не відчували того, що оце допіру насунуло на мене.

«Дурня. Я просто невиспаний, — я труснув головою. — До всього ще й зміна звичного клімату, місцевості».

Я вже збирався йти, коли Том озвався до мене:

— Чув, ти збираєшся на піраміди Теотіуакану.

(Я якось згадував про це у розмові.)

— Угу, — кажу, — усі шляхи ведуть до пірамід, — і усміхаюсь.

— Не всі. Більшість понаїжджала сюди просто позабавлятись у нічних клубах і гарно поїсти у фешенебельних ресторанах, — Том на хвильку примовк, а тоді продовжив: — Назавтра на ранок я та ще кілька «бекпекерів» з цього хостелу рушаємо до Теотіуакану. Приєднуйся, якщо хочеш.

Я кивнув:

— Залюбки. О котрій відбуваємо?

— Виїжджаємо о дев’ятій ранку від воріт хостелу.

— Я буду там.

Відтак я побажав усім доброї ночі і скотився вниз до своїх покоїв. Плутаючись та оступаючись на кожному кроці, позіхаючи як бегемот, я ледве доповз до ліжка, щоб почити мертвецьким сном.

Засинаючи, я втретє узрів, як перед самим носом метнулось невиразне привиддя, наче якесь уособлення ацтецького Аколмістлі [57], вічного мороку. Хтось мовби шамотів над вухом: я чужий, сторонній на цій землі. Здригнувся, розклепив повіки, але намацав очима лиш стіну навпроти, голу і пусту. Комірчина стояла порожньою. Я почувався надто стомленим для того, щоб дивуватись і роздумувати про відчуття, тому за хвилину вже спав, ніби добре висповіданий мертвяк.

Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядові партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більше, ніж тапчан піді мною.

Я маю особливий хист притягувати чудову погоду. Доведено практикою.

Якось ранньою весною я вибрався на північ Норвегії кілька днів поблукати горами. А весна в Норвегії самі знаєте яка… Хто не знає, тому скажу, що замість палаток і спорядження бувальці радили мені тягти із собою надувні човни і GPS-навігатори. Останні — щоб не заблудити, плаваючи в дощових хмарах. До останнього дня веб-камери, встановлені на Лофотенських островах, показували дощ, навіть моря не було видно. Але щойно я наїхав, засяяло сонце, на зло усім скептикам нагло висвічуючи до того самого дня, поки я не зібрався назад. За день до повернення додому, я навіть скупався в Атлантичному океані.

Так само сталось і в Мексиці.

Тиждень до мого прибуття у Мехіко стіною цідив дощ, на вулицю і носа було не поткнути. Деякі «бекпекери» три дні поспіль пронудились у хостелі. Недільного вечора, коли я прилетів, над Мехіко подекуди ще висіли дзбани сірих хмар, але перед самим заходом сонця, десь на півночі над долиною востаннє попукав грім і непогода почвалала геть. На зорі нового тижня, коли наша новосформована компанія намірилась п’ястися на піраміди, небо було чисте, мов сльоза, а земля аж дзвеніла свіжістю.