Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 20

Будильник послужливо вирвав мене зі сну рівно о 8:00. За ніч Морфей здушив мене в своїх обіймах так сильно, що я геть-чисто забув де перебуваю. Роззяпивши очі, я добрих дві хвилини отетеріло періщився в стелю і розтумкував, де я і як сюди потрапив. А потім мене неначе батогом стьобнули:

— Мексика! А-а-а, чорт! Я в Мексиці!!! - і забувши про те, що ліжко двоярусне, беркицьнувся з лежака вниз головою.

На гуркіт моїх кісток прокинулось, певне, півхостелу, а з ванни висунувся Том із зубною щіткою за щокою і в самих трусах.

— Що таке?

— Morning! — я привітався і криво усміхнувся старому, потираючи пришиблені ребра. — Нічого… Трохи політав уві сні…

— Morning, morning, — пробубнів австралієць. — Зуби хоч цілі, літуне?

— Цілі.

— То не волай і одягайся. Притримай силу на піраміди.

Я швидко умився, одягнувся, натяг на вуха свого ковбойського «каптура» і спустився вниз. У ресторанчику заправився яєчнею з чотирьох яєць, чашкою молока та апельсином, після чого разом з Томом вибрався на вулицю.

На площі стояло чотири вантажівки кольору хакі, набиті солдафонами в брудно-зеленій уніформі. Вояки спритно виплигували з кузовів на плац і хутко шикувалися по відділеннях. Мексиканське знамено мляво теліпалось, приспущене ледь не до землі.

— Що, нова революція? — спитав я Тома, низько опустивши криси ковбойського капелюха і по-ковбойському тримаючи в зубах дерев’яну зубочистку.

Том заклав руки за спину. Сонце, зараза, все одно пролазило під криси і лупило мені точно в око.

— Ні. Тут так щодня, на підняття прапора зганяють заледве не батальйон.

Щойно солдафони підняли прапор, з-за рогу хостела викотився білий мінівен «Toyota». Наш гурт, до якого крім мене і Тома входили Тім з Інгою та ще троє «бекпекерів», з котрими я ще не мав можливості познайомитись, забрався всередину мікроавтобуса, і ми поїхали.

Зокало, блискучі хмарочоси з аквамаринового скла, химерні палаци, парки, сквери та фонтани за півгодини щезли — від центру столиці лишились тільки суєта й галас. Натомість розпочалися низенькі халупки, зведені де заманеться і абияк. Вони пхалися, напирали на дорогу, вилазили одна на одну. Чим далі ми їхали, тим меншими ставали будиночки, однак кінця краю їм не виділось, і я зрозумів, що городяни недарма називають Мехіко «містом, яке ніколи не закінчується».

Вражаюча більшість усіх отих куцих халабуд стояли недобудованими. Кожна мала незакінченою веранду, півповерха, а то й ціле крило. Часом траплялись навіть досить шикарні вілли, що світили голими самановими стінами.

— Це щоб не платити податок на житло, — пояснював Гектор, наш водій. — Недобудована хата — не хата, значить і платити нема за що, — при цьому він поблажливо усміхався до нас, білошкірих прибульців, а про себе, мабуть, думав: ну й тупаки, це ж елементарно, можна самому розкумекати.

По дорозі я кілька разів заглядався на храми ще іспанської доби, які проступали цинамоновими родимками на тілі модернового бетонного Мехіко. Католицькі святині, здавалося, аж стогнали від старості. Їхні стіни, змуровані з якогось темно-коричневого каменю, більше походили на стіни тюрем, аніж на божниці. Лиш золоті хрести на банях та вітражі на вікнах свідчили про справжнє призначення похмурих будівель.

Проїжджаючи повз одну з таких церков, я встиг роздивитись кілька каменів на фронтальній стіні. То були не прості камені — на них проступали невиразні знаки. Один я розгледів дуже добре, він був вмурований прямо посеред стіни на висоті метрів десять над землею. На гладкій бурій поверхні красувались закручені символи, обплетені змією, а під ними — чудовисько з роззявленою пащею…

Я подумав, що то могло бути що завгодно, але тільки не християнський знак…

Останні будинки нескінченного мегаполісу розтанули у дзеркальці заднього огляду півгодини тому. Ми просувались розбитим ґрунтовим манівцем, лавіруючи між кактусами та колючою купиною.

Мене добряче розтрясло, і я вже почав куняти, коли нараз над дорогою зринув височенний дерев’яний стовп з гігантським плакатом «The Teotihuacan Archeological Site» і ще якоюсь дрібнішою писаниною. Серце затокотіло частіше. Я прикипів до вікна, але поки не бачив ніяких пірамід чи навіть сліду якихось древніх цивілізацій: навкруг стелилася незмінна рівнина, обрамлена горами і поцяткована кавалками чагарів. Дорога плавно вигиналась дугою, наш мінівен видряпався на невисокий пригірок, і тут мені мов хто жару за комір насипав. Буквально нізвідки, наче з неба впала, велична і таємнича піраміда Місяця.

Мікроавтобус загальмував. Я вискочив назовні, ледь не виламавши відкидні дверцята, й помчав до руїн, висолопивши язика. Том заледве поспівав за мною.

З розгону я вилетів на невелику височину прямо навпроти квадратної площі біля підніжжя другої по величині піраміди Теотіуакану. Колосальна чотириступінчата будова вимальовувалась ліворуч від мене. Площу під нею зі сходу та заходу обступили два ряди трохи менших пірамід, по п’ять у кожному ряді. Акурат посередині того майдану стримів прямокутний кам’яний приміст для обрядів та церемоніалів, а трохи далі справа від нього розпочиналась Дорога мертвих. Її затерте полотно, зціплене з обох боків рівними рядами добротних, зовсім крихітних пірамід, пролягало на п’ять кілометрів на південь. Звідтіля, де я стояв, кінця її не було видно. Але найголовнішою за Дорогою мертвих, сперечаючись у величі з піком Сьєрро-Ґордо, що темно-мареновим громаддям бовванів на обрії, була найбільша культова споруда Мезоамерики — п’ятирівнева піраміда Сонця. Навіть з такої відстані вона розчавлювала мене, дробила і перемелювала на шматки своєю величчю.

У грудях під враженням її величавості, наче маятник, розхитувалась давно забута жага свободи і простору. Пристрасть, яка, скоцюрблена і приглушена, роками не давала спокою за партами університету, за засаленим монітором у запиленому офісі, в дискобарах, заповнених вщерть сірою масою, раптом прорвалася нагору з силою дикого вільного звіра. Ви навіть не уявляєте, що воно таке, — стояти віч-на-віч з пірамідами і розуміти, що це саме ті монументальні споруди, які безліч разів передивлявся на світлинах в Інтернеті у такій далекій тепер Україні чи Швеції, навіть не сміючи тоді помислити про те, щоб побачити все на власні очі.

Я торжествував! Хотілось кричати і плакати воднораз, а простір навколо мене кришився від надміру небувалого могуття та величі.

— Пішли, — захекано пролепетав Том з-за моєї спини.

А я стояв і дивився на піраміди.

— Пішли, заберемось на одну з тих красунь! А то ти так попер, що я боявся ще з розбігу залетиш на одну з вершин.

І ми подерлись на піраміду Місяця, з головою занурюючись в таїни Теотіуакану.

Про людей, які звели ці піраміди, ніхто нічого не знає. Майя в тутешніх місцях зроду-віку не було, а ацтеки прийшли за століття після того, як з долини Мехіко зник останній теотіуаканець. Нам невідомо практично нічого про те, як зародилась цивілізація Теотіуакану, яких богів ушановувала, з ким воювала, а з ким вела торгівлю, хто і для чого навчив їх будувати такі грандіозні споруди. А головне — ніхто не відає, куди і чому вони зникли. Та й навіть сама назва Теотіуакан — несправжня.

Коли ацтеки спустилися з півночі в долину Мехіко, вони, либонь, отетеріли від побачених колосальних пірамід та храмів, а ще більше сторопіли від того, що не застали нікого з їх творців.

Ацтецька ватага здавна славилась чванькуватістю та пихою в усьому, що стосувалося їхніх власних, ацтецьких здобутків та звершень. Одначе таке вихваляння не мало під собою підґрунтя, бо майже все, чого ацтеки досягли в науці та мистецтві, вони поцупили у сусідніх племен, яким (певне, щоб не скиглили про авторські права) завбачливо перед тим всипали добрячого прочухана. Протягом усієї історії основним ремеслом ацтеків була військова справа, а головною наукою — тактика і стратегія війни. Попри це, ще до того, як поселитись в долині Мехіко, цей хвацький задерикуватий народ вважав, що саме їхні архітектори зводили найвеличніші в світі піраміди та найбундючніші храми. Хто був не згоден, тих били та відправляли на побачення з праотцями. А тут — от халепа! — ацтецькі розбишаки надибали посеред плато таке-от неподобство, що сягало ледь не до небес і яке ніхто з них не міг не те що побудувати, а навіть вигадати в довбешці, неважливо — чи то насправді, чи уві сні, чи після порядної порції пульке. І як на зло, бити не було кого. Піраміди стояли покинуті.