Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 23

За мить двері розчахнулися. У пожухлому червонястому світлі, яке викочувалося звідкись із коридору, зринула немислимо огрядна персона. Чоловік у проході тягнув на добрих півтора центнери, а то й, мабуть, більше. На його одутлих руках відсвічували мертвецькою синню страхітливі татуювання, а вуха, ніс та брови були рясно заліплені сережками та кульчиками. На роздутому череві напиналась подерта засмальцьована майка, не вкриваючи і третини розпливчатого волосяного торсу; на поясі під черевом виснули зіжмакані світло-сині джинси, заправлені у високі шкіряні військові бутси.

— Охо-хо! — гукнув черевань, узрівши перед себе нашого провідника. Здавалося, говорити полюдськи він уже не може, а лиш видобуває з надр своєї колосальної утроби нечленороздільні звуки і булькання.

— Hola, Аркадіо! — наче крізь слонячий хобот прогуло у відповідь наше довгокосе одоробало.

Вони тепло обійнялись, точніше той, що привів нас, влігся на живіт того, який відкрив двері, і спробував дотягтися до того місця, де під трирівневими складками жиру крилася шия, а потім ще кількадесят секунд обоє розв’язно плескали язиками. Нарешті необ’ємний Аркадіо відставив убік кудлатого Пса і протиснув своє набрезкле тіло на невисокий ґанок. Обдивившись принишклу юрбу, він чванькувато звернувся до нас:

— Ласкаво прошу, сеньйори та сеньйорити, на наше славне дійство! — товстун відразливо збризкував слиною і шматками їжі з масного рота. — Гарантую, ви не розчаруєтесь, але мушу застерегти, — його голос враз забринів холодно і жорстко, тепер він чимось нагадував мені нещадного інквізиторського ката перед стратою. — Жодних камер, фото, спиртних напоїв, холодної чи вогнепальної зброї. Ви на моїй території… - похмуро закінчив він, навішавши павутиння слини на передні ряди.

— Пійло зможете купити всередині, - додав товстун, коли ми прошмигували в сутінковий коридор з шершавими бетонними стінами.

У невеличкій кімнатці без вікон в кінці галереї, залитій приглушеним кармінним світлом, яке, здавалося, стікало рафінованою плівкою просто зі стін, кожного з нас ретельно обшукали, випотрошивши вщент усі рюкзаки та сумки. Після того ті, хто ще тримав у руках банки недопитого пива, за командою поскладали їх в одному з кутків, і всі разом протупали далі тьмяним переходом.

За якусь мить наш гурт уперся в другі масивні залізні ворота, які вели до непомірних обширів холодної зали.

Зсередини приміщення, в якому я опинився, справді змахувало на величезний заводський ангар, центральна частина якого була щільно загорнута в підвішені колом довготелесі цупкі куліси. Попід стінами з брудної гранатової цегли щирились іржею металеві риштування, переплетені подірявленими трубами та гвинтовими драбинами. Десь ген-ген в олов’яному мороці під стелею вимальовувались закляклі та побурілі від старості лебідки і блоки для транспортування вантажів.

З-за тугих, бруднозелених лаштунків, виламувались галас, вереск та посвист юрми, крізь які місцями пробивались звуки глухих ударів, хрускіт кісток та страхітливі зойки. Атмосфера пригнічувала і, якщо бути відвертим, наганяла добрячого страху, бо навіть ті, хто, як я збагнув, потрапили сюди не вперше, боязко принишкли.

Шалений Собака поманив нас за собою і відгорнув рукою одну з важезних куліс. Миттєво крізь прозір прорвалось розсіяне, але виразне світло, а оглушливий шум стократ посилився і накотився на нас пінистою лячною хвилею. Цієї миті я мимоволі подумав, що, може, краще було б лишитися у хостелі та спокійно теревенити з Томом О’Коннелом у відкритій веранді на даху. Однак відступати було нікуди. Один за одним ми пірнали під полотно і занурювалися в кипучий нурт емоційного мексиканського Lucha libre.

Дійство уже клекотало на повну, наче масний борщ на сильному вогні. Тривав четвертий раунд одного з двобоїв, призначених для розігріву публіки. Навмисно для компанії, яку привів волохатий Скажений Пес, себто для нас, організатори притримали два ряди стільців під самими лаштунками. Примостившись на третьому від проходу кріслі, я нарешті спромігся оговтатись і краєм ока роздивився навколо.

Високо над головами, по периметру над довжелезними кулісами, були прикріплені сліпучі прожектори, які встромляли свої промені просто у центр ангару, де на півметровому квадратному примості здіймався ринг. Ліхтарі били світлом так потужно, що без особливих зусиль можна було розгледіти кілька перших рядів з глядачами. Окрім звичайного мексиканського наброду, я видивився кільканадцять гламурних дженджиків у дорогих темних костюмах з діамантовими каблучками на пальцях. Вони розмахували над акуратно підстриженими головами пачками зібганих національних купюр, певне, робили ставки. Щонайдивніше, серед розшалілого збориська біля канатів я роздивився не тільки зрілих чоловіків, а й ще зовсім сопливих дітей десяти-дванадцяти років, які або стояли в повен зріст на лавах, або ж сиділи на плечах батьків, звісивши ноги круг шиї, причому той доморощений дріб’язок волав не гірше за дорослих.

«Культ… Справжній культ», — подумалось мені.

Увесь простір, від грубих лаштунків до канатів рингу, розпливався від густих клубнів сизого сигаретного диму.

На ринзі осатаніло гамселили один одного два буйних титани: один у синій глянсуватій масці з продовгуватими проймами для очей, синіх спортивних плавках, шкіряних браслетах на руках та чорних лискучих бутсах з масивними підметками і шнурівками аж до колін, інший — у темно-зеленому цирковому трико і чомусь без маски на перекошеній від люті пиці. Той другий, що у зеленому, на вигляд був не такий жилавий, а до всього мав чималеньке пузо. Схоже, йому лишалося не довго скакати рингом: він ледве тримався на ногах, надсадно дихав, важко здимаючи тремкий живіт, і переважно захищався, приліпившись до линв.

Нарешті велети зчепилися востаннє. Душогуб у масці звалив череваня додолу і почав озвіріло душити його. Коли писок поверженого став таким самим зеленим, як і його трико, суддя надумався, що цього, либонь, достатньо для визначення переможця, і зупинив борюкання. Глядачі з ближніх рядів присунулися ледве не до самого рингу й одуріло ґелґотіли, впиваючись перемогою свого улюбленця, а гігант у синій масці гордовито фланірував по рингу, час від часу переможно здіймаючи угору руки.

Я в’яло аплодував, не помічаючи, як мене накриває загальна істерія натовпу…

Незабаром розпочався main event of the evening [65], у якому брали участь відразу шість учасників: дві команди, що називаються «tag team», три лучадори в кожній. Такий формат поєдинків, де сходяться на герць шість бійців, зветься trios-матчами. Ці матчі — справжнісінькі баталії, де мають значення не тільки сила і вмілість лучадорів, а й тактика ведення боротьби та злагоджені командні дії.

Trios-побоїщу передували театралізовані патетичні виходи до рингу кожного з учасників. Хтось кутався у плащ і, наче причинний, перед тим, як вишкрябатись на ринг, літав залою, хтось картинно демонстрував, як відрубує голови своїм суперникам, а хтось просто індичився, пихато викрикуючи своє ім’я впереміж з різноманітними геройськими епітетами.

Американець обруч мене, який, схоже, більше тямив у тому, що відбувається, заходився пояснювати мені що і до чого. Традиційно лучадори поділяються на дві групи: rudos [66] або «п’яти» — такі собі погані хлопці, котрі зазвичай ведуть брудну боротьбу, використовують заборонені прийоми, порушують правила тощо; інша група — tecnicos [67] або «обличчя» — добрі хлопці, які строго дотримуються правил, застосовуючи при цьому значно складніші та видовищніші прийоми й удари. Саме тепер тривало з’ясування стосунків між добрими та поганими, тобто між tecnicos та rudos, — чергова екранізація заяложеної теми одвічної боротьби добра і зла, розіграна на лискучому від поту та крові рингу посеред покинутого заводського ангару на задвірках нічного Мехіко.