Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 27

— Звідки ти приїхав? Quieres estupefacientes [76]? — говорив він фамільярно та грубо.

Я відмахнувся від обох і пошкандибав уздовж пінявого прибою ще швидше.

Затим невідь звідки зринув третій. Цей мовчав, але також присунувся ледь не впритул до мене й безупинно звивався слідом, дихаючи мені в потилицю. Тоді я поклав ліву руку на сумку з грішми та документами, причеплену на поясі, і не знімав її звідти до самого кінця цієї неприємної оказії.

Коли намалювався четвертий, товстий і бритоголовий, я раптом з жахом усвідомив, що стою сам-один посеред примерклого пляжу, оточений зграєю шахраїв та бандюг, які безсоромно шарпають мене й норовлять кудись затягти. Вони були точно такі, як показують у голлівудських фільмах, от тільки це був не голлівудський фільм, а реальне життя… Вдалині, в розпливчастих вечірніх тінях від великих пляжних парасоль, виднілось кілька мексиканців, які відпочивали коло принишклого океану. Та чи стануть вони мені допомагати? Я в тому сильно сумнівався.

Тоді я щосили відпихнув одного з них вільною рукою і кинувся бігти до обставленої ліхтарями дороги, плутаючи між пальмами. Бандитський квартет мерщій метнувся за мною. Вискочивши на тротуар, я пригальмував, бо помітив пристойно вдягнутих людей, котрі неспішно крокували мені назустріч, прямуючи до центру міста. Скоро ми розминулись, я крокував далі яскраво освітленим тротуаром уздовж набережного шосе, одначе не почувався у безпеці. Четвірка мексиканських розбишак, забачивши людей, теж стишила ходу, але не переставала нахабно йти за мною. Отак ми петляли вздовж берега, аж поки з-за рогу не показався знайомий готельний коротун з автоматом наперевіс, який зі своєю сірою полинялою уніформою геть розчинився у пастельних вечірніх тонах. Тоді я обернувся і вже не побачив нікого. Переслідувачі блискавично розтанули у м’яких тінях вузьких вуличок, котрі то тут то там вибивалися з безладних кварталів і втикались у набережну.

Я поквапно прошмигнув у готель і весь наступний вечір скнів та нудився біля розчиненого вікна, зі смутком дослухаючись, як десь далеко в центрі Акапулько, в блискучих барах та миготливих дискоклубах, зароджувалось, вирувало і пульсувало нічне життя. Без мене… «Muchas senoritas muy buenas» так і не дочекалися того вечора свого синьоокого русявого українця…

Кошмар п’ятий і останній.

Я незчувся як заснув, заколисаний гамором downtown’у та шовковистим вітерцем, наповненим запахами океану.

Користуючись цим, повернімось трохи назад, до мого епідермісу. Внаслідок виплеканої з дитинства непомірної пристрасті до сонця моя шкіра стала практично нечутливою до такого явища як сонячний опік. Я міг годинами поспіль вилежуватися під прямовисними променями і навіть не почервоніти. За кілька годин мої груди та плечі набували брунатного відтінку, а через пару-трійку днів моїй засмазі заздрив увесь пляж. Зрідка, майже ніколи, у мене міг полущитися ніс. Але тільки ніс, ні міліметром далі.

Таки-так, я міг валятися по десять годин під сонцем і смажитись, наче куряче стегенце. От тільки не врахував я одного, що, чорт забирай, було це в Україні, у Рівному, на 50° північної широти, тобто рівно на 3774 кілометри північніше від Акапулько зі скромною відміткою паралелі — 16° північної широти.

Коли я прокинувся, то з переляку ледь не вистрибнув у вікно, побачивши власне відображення у дзеркалі. Перша думка розривною кулею прострілила мозок: «О, мамо! Йопересете! Хто тут?!!»

Нарешті, коли я розпізнав, що віддзеркалення все-таки є моїм тілом, хоч і червоним мовби піонерський галстук, спливла друга мисль: «Куди поділась моя голова?! Зараза, хто посмів прикрутити на її місце задницю павіана?!»

Мої вогненно-червоні щічки, які точнісінько відтворювали дві половинки кормового відсіку гвінейського гамадрила, трохи недоречно розділених не менш вогняно-червоним носом, палали не гірше від червоного сигналу світлофора. Причому не того, що для машин, а того, що для поїздів, котрий навіть у тумані прострілює променем на п’ять кілометрів уперед. Над тим світлофорним табло стовбурчилась випалена до білого шевелюра: зачіска нагадувала налакований до меблевого блиску прикид у сопливого піжона, якому щойно в перукарні зробили меліровку. Та що там казати! На плечах можна було підкурювати цигарку чи смажити сардельки.

Я не на жарт переполошився: такого в мене ще ніколи не було. Я не міг надягти на себе майку, бо шкіра під нею пекла та свербіла, наче її поливали розпеченим маслом. Я не міг чухатись, бо мені здавалося, що з мене шматками здирають мій файний добротний епідерміс. Навіть струмені води у душі дряпали мене гострими пазурами. Увесь той день я пересувався по Акапулько короткими перебіжками між тінистими овалами прибережних пальмам, замотаний до самих вух у всіляке дрантя, наче моджахед, який почервонів від натуги, вигадуючи нове дошкульне антиамериканське гасло.

Пройде ще немало часу, поки Акапулько перестане асоціюватися у мене з безжальним південним сонцем і болісними сонячними опіками.

Насправді опік став не останнім моїм кошмаром у Акапулько. Хоча завершальний кошмар виявився не зовсім кошмаром, а радше своєрідним прозрінням. Шоковою терапією, чорти б її…

Так ось, вечором другого дня я відлітав назад у Мехіко, все тою ж «Aviacsa» та тим самим допотопним «Боїнгом». До аеропорту мені знов треба було добуватися на таксі, однак цього разу я не мав можливості скористатися «ліцензованими» кебами. Відтак просто вийшов на авеню Costera Miguel Aleman і спинив перше ліпше авто із жовто-чорними шашками. Очікуючи, що водій зараз загне щось із п’ять сотень песо, я боязко спитав:

— Скільки до аеропорту?

«Неліцензійний» таксист оцінююче оглянув мене й апатично пробурмотів:

— Сто п’ятдесят.

— Сто п’ятдесят чого?!

— Песо.

Спочатку я аж присів, а потім ледь не потріскався від злоби й образи.

Удруге я заледве не луснув від люті, коли, поторгувавшись із водієм, збив ціну до ста тридцяти. Причому усю дорогу, поки ми їхали розімлілим від спеки Акапулько в напрямі аеропорту, мене не полишало гризуче відчуття, що коли б не перший шок, я цілком міг би доїхати й за сто десять…

Я не дуже

плакав, прощаючись з Акапулько.

VIII. Мексиканський волоцюга

Того літа цілу Мексику охопила дорожньо-ремонтна лихоманка. На всіх більш-менш великих магістралях через кожні п’ять сотень метрів відгороджували чималий клапоть шосе, здирали старе покриття і клали на його місце нове. Всюди, куди не зирни, стовбичили котки й паруючі казани зі смолою. Від Мехіко лишилась одна дорога — 150-а мексиканська магістраль, Вона вела до Пуебли, і водії там не ризикували в’їхати у гарячий асфальт чи закатати в асфальт асфальтоукладчика. Саме туди я й подався.

Місце, де я мусив, як то кажуть, вшкварити по дорогах і почати звитяжницькі мандри автостопом, знаходилось за межею Мехіко. Я не знав до пуття, як туди добратися, тому вчинив за добре напрацьованою схемою: свиснув таксі й тицьнув пальцем у роздруковану карту. Після того, як я навмання вказав точку на голій трасі далеченько на південь від столиці, шофер довго і підозріло роздивлявся мене, але так нічого й не сказав, тож зрештою ми поїхали.

Таксист благополучно відвіз мене за місто. Всю дорогу він недовірливо позирав у мій бік, певно, гадаючи: що, в дідька, може знадобитися самотньому синьоокому неіспаномовному ґрінго на пустельній трасі за містом. Нарешті я розсудив, що ми від’їхали достатньо далеко, аби нікому не мозолити очей, торкнув водія за плече і тихо мовив: