Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 28

— Спиніться тут.

Шофер пригальмував.

Вечоріло. З-під капоту таксі рівненьке попелясте шосе гадючилося вдаль, у долину Мехіко. Позаду щойно зникли останні будинки найбідніших кварталів нескінченного мегаполіса, праворуч зривався униз порослий буйною зеленню схил, а десь далеко-далеко на горизонті, на тлі безхмарного неба, бовваніло двійко засніжених піків. На дорозі аритмічно пульсувало два зустрічних потоки машин, які вже почали вмикати фари.

— Ви точно впевнені, що це тут? — ламаною англійською перепитав таксист.

— Так, упевнений, — сухо відказав я.

Потому я розрахувався, виліз із машини і витяг за собою наплічника. Таксист ніяк не наважувався рушати, адже, якщо не рахувати водіїв, які на захмарній швидкості проносилися повз нас магістраллю, я стояв на тій дорозі сам.

Нарешті водій знічено стенув плечима і поїхав. Там, де я наказав йому зупинитися, повороту не було, тому він помчав далі в напрямі низькодолу, шукаючи місце для розвороту. За хвилину чи дві жовте авто випливло на стрічній смузі, що вела назад у Мехіко. Таксист навіть сповільнив швидкість, проїжджаючи повз мене, — все чекав, а раптом я роздумаю. Він глипав на мене, наче на біснуватого, який лаштується скочити з моста з наміром вчинити самогубство.

Я помахав йому рукою й стримано усміхнувся, мовляв, їдь собі, чортяко, та не бери дурного в голову. І він поїхав. А я залишився стояти на узбіччі.

Стрімкий потік сріблястих машин обдавав мене теплим вітром, пилюкою та шерхотом шин. За спиною у димний смог, який сповзав із міста, осідало криваво-червоне сонце. Я закинув наплічник на одне плече і підійшов до краю дороги; спинився обличчям до лави машин і кілька хвилин вдихав тремке марево, яке ворушилось на сірому асфальті. А потім я утнув те, чого до мене, певне, не робив ще ніхто з українців на мексиканській землі. Я вистромив убік праву руку з міцно стиснутим кулаком і підняв догори великий палець…

У цьому місці мені б дуже хотілось наладити патетично-епічну історію про те, як я стрів, скажімо, американського водія-дальнобійника або простого мексиканця, який вільно володіє англійською мовою, або ще казна-кого, і як ми їхали курною дорогою, і говорили про життя, і про свободу і т. д. і т. п. Я б дуже хотів розповісти щось подібне і показати, як романтично подорожувати автостопом у Мексиці, і який я молодець, що насмілився на таке, попри усі застороги та невтішні передбачення. Однак я змушений ниньки констатувати невтішний факт, що у стихійних подорожах автостопом по мексиканських дорогах романтики не більше, ніж у недоварених пельменях.

Я довго стояв з вистромленим догори великим пальцем на розпашілій від денної спеки 150-ій мексиканській магістралі. Повз мене один за одним прошмигували різні автомобілі, від задрипаних хетчбеків до обважнілих трейлерів, але в кращому випадку водії просто не звертали на мене уваги. В гіршому — зиркали як на ідіота. Один раз поряд мене таки загальмував рожевий пікап, по самі вікна забризканий грязюкою. Але варто мені було заговорити англійською, як водій перелякано натиснув на газ та помчав уперед, ніби побачив за моєю спиною страхітливу примару.

Коли сонце сплило за горизонт, я був змушений визнати, що мій геніальний дорожній план тріщить по всіх швах. Звідтіля, де я стовбичив, не можна повернутися назад до Мехіко, оскільки не було звідки викликати таксі. Та навіть якби й знав, вертатись не було куди: згідно з тим же геніальним дорожнім планом тієї ночі я мусив ночувати у Пуеблі. Час для ночівлі неухильно насувався, чого не можна було сказати про Пуеблу, яка лишалась за двісті кілометрів від мене. «Навіщо ото було кокошитися, дундук? Взяв би й поїхав автобусом, як нормальна людина, — сердито думав я про себе. — Вже давно був би на місці».

А тепер облишмо мене на деякий час і послухаймо пізнавальну історію про мексиканські автобуси у стилі «National Geographic»…

Мексика славна достойним автобусним сполученням. Як на мене, мексиканські пасажирські перевізники найкращі в світі. Автобуси (переважно «Volvo» або «Mercedes») сучасні, нафаршировані кондиціонерами, туалетами, кавовими автоматами і усілякими іншими дурощами. На автостанції перед посадкою багаж віддають працівникам вокзалу, які самостійно прилаштовують його в автобус, а після прибуття забирають строго по квитанції. Перед входом у салон станційні працівники служби безпеки перевіряють пасажирів металошукачем (точно як перед посадкою у літак), а в салоні стюардеси пропонують безкоштовні напої та легкі закуски. Щоправда, тут слід вклепати одну ваговиту ремарку: вищесказане стосується виключно автобусів першого класу.

У Мексиці є також автобуси другого класу — для тих, хто не може собі дозволити нормальний сервіс у люксових конторах. Другосортні омнібуси старі, пошарпані, принципово невимиті, ходять як завгодно, але тільки не за розкладом, і як правило, переповнені настільки, що під час поїздки з вентиляційних люків стирчать голови окремих пасажирів. Такі-от купи металобрухту на колесах навіть відправляються з окремих стоянок, бо на нормальні автобусні вокзали їх ніхто не пускає.

Так от, я б дуже хотів повідати вам щось романтичне про мої зухвалі та навіжені мандри автостопом. Але того вечора, коли я манячив, як недоумок з піднятим вгору пальцем чортзна-де на трасі під Мехіко, моя жага до романтичного авантюризму чахла на очах. Саме тоді поряд мене спинився розмальований усіма кольорами веселки, ветхий і розбитий рейсовий автобус другого класу. Що я мав робити? Надворі примеркло, кляті мексиканські водії вперто не помічали мене, я ризикував лишитись ночувати просто неба. Я чесно хотів розказати вам, шановні читачі, про романтику на мексиканських дорогах, але у мої романтичні плани геть не входила неромантична ніч у придорожному кюветі за дві сотні кілометрів від Пуебли.

— Puebla? — розгублено спитав я, зазирнувши в автобус.

— Si, gringo, Puebla! — байдуже промимрив замурзаний водій.

І я заскочив всередину.

Коли очі призвичаїлися до липкої темряви (бо навіть вікна автобуса були замальовані рекламою), я остаточно зрозумів, що романтика на сьогодні відміняється. Салон був битком набитий чорними від засмаги і блискучими від поту мексиканцями, котрі, як і сам автобус, були далеко не першого сорту. Страшенно смерділо кислим потом, мокрою видубленою шкірою і якогось дідька прілою соломою.

Я протиснувся в кінець зношеної колимаги, де нагледів вільне крісло, і тихенько всівся, стараючись не привертати до себе уваги. Ще б пак!.. Увесь автобус, включаючи водія через спрямоване у салон дзеркальце, безпардонно витріщався на мене. Я відвернувся, аби не дивитися на них, і встромив носа у брудне, обмащене рекламою вікно. Але це не подіяло. Нахабні латинос продовжували витріщатися і навіть уже підсміювалися наді мною.

Поперед мене сиділи жіночки зі зморшкуватими лицями й натрудженими руками. Усі огрядні, загорілі до чорноти і аж лискучі від жиру та поту. Вони раз-по-раз безсоромно тицяли пальцем на моє почервоніле обличчя.

Позаду розпливлось по кріслах кільканадцять мексиканських роботяг із ще більш зашкарублими ніж у жінок ручиськами, почервонілими очима і потужним алкогольним духом. Ці теж без церемоній непристойно приглядались до мене, однак переважно мовчали, хоч і поглядали з неприхованою зневагою. Лиш зрідка хтось із них розтуляв рота і бундючно проказував якийсь плаский дотеп (б’юсь об заклад, що про мене), після чого уся ватага аж захлиналася від несамовитого реготу.

Нарешті якийсь підозрілий вовкуватий тип з тієї пашисто-брунастої компанії, накренившись усім тулубом уперед, продзявкав щось чітко і голосно, і я зрозумів, що він звертається до мене. Я обернувся, вхопивши з півдесятка навісних поглядів, націлених просто на мене, під кожним з яких висіла погано прихована єхидна усмішка, і стенув плечима.

— Но еспаньйол, сеньйор, — приглушено відказав, намагаючись не дивитись селюкові в очі.

— Га-га-га! — розреготався він і плеснув долонею по спинці мого крісла, а тоді щось швидко-швидко залопотів до інших.