Дотик - Маккалоу Колін. Страница 103

— Маєте рацію, — погодився він з неспокійним серцем, наливаючи окріп у чайник. Потім поставив на стіл чашку з цукром. — Боюся, цукор загиджений тарганами, та й молока у мене немає.

— Придбайте собі холодильник. У цьому районі має бути розвізник льоду, він зміг би постачати лід, коли вас немає вдома, — однаково тут красти нічого. Вам доведеться вивести тарганів, вони живуть у стічних трубах та каналізації, скрізь, де є бруд, вони заражають харчі, до яких добираються, — бачите, як вони засиділи край вашої цукорниці? Це — смертельно небезпечно. Я не сумніваюся, що в Арнкліфі є хворі на тиф, не кажучи вже про віспу та дитячий параліч. Ви — член парламенту. Змусьте цих тюхтіїв та нероб зайнятися проблемою каналізації. Поки люди не навчаться підтримувати чистоту, Сідней буде небезпечним місцем для життя. Треба також вивести пацюків та мишей, інакше одного дня вибухне епідемія бубонної чуми. — Нелл узяла чашку чорного чаю без цукру і з вдячністю його випила.

— Ви, здається, на інженера вчитеся? — несміливо спитав він. — Бо розмовляєте ви скоріше як лікар.

— Так, я невдовзі закінчую перший курс на інженерному факультеті, але насправді мені дуже хочеться бути лікарем, особливо тепер, коли жінкам дозволили вчитися на медичному.

Хоч як би він внутрішньо не опирався, Бід Тальгарт відчув, що вона йому подобається: Нелл була така діловита, логічна, вільна від жалості до самої себе. До того ж, незважаючи на критичні зауваження, її не відштовхнули його холостяцькі звички. Нелл Кінрос любила давати логічні й розумні відповіді на складні запитання. «Так шкода, що вона — потойбіч барикад, — подумав він. — Вона була б важливим поповненням для наших сил, навіть за кулісами».

Її радість не знала меж, коли він і справді видобув ящик з-під апельсинів і сів на нього, — як вона і підозрювала, Бід не переймався матеріальною стороною життя. «Уявляю, як його дратує оцей парламентський костюм! Б’юся об заклад, коли він на вихідні ходить на зустрічі з виборцями, то надягає прості робочі штани та сорочку з закоченими рукавами».

— У мене виникла гарна ідея, — раптом мовила вона, простягаючи чашку для нової порції чаю. — Замість їсти тістечка та розпивати чай під час зустрічей з виборцями пропонуйте їм нарубати дров, скопати город, переставити меблі. Так у вас будуть фізичні вправи і не буде часу наїдати пику.

— А чому ви до мене прийшли, міс Кінрос? — спитав Бід. — Гадаєте, що я чимось зможу вам допомогти?

— Звіть мене Нелл, а я вас зватиму Бід. Таке цікаве ім’я — Бід. Звідки воно?

— Це — родинне ім’я.

— Його звали преподобний Бід, він був монахом з Нортумберленда; кажуть, він здійснив пішу подорож до Рима і назад. Бід написав першу реальну історію англійського народу, хоча невідомо, був він саксом чи кельтом. Він жив у сьомому та восьмому сторіччях нашої ери і був дуже милою та святою людиною.

— Мені до цього нема чого додати, — з легким серцем мовив Тальгарт. — А звідкіля ви про все це дізнаєтеся?

— Я читаю, — просто відповіла вона. — У Кінросі не було іншого заняття, поки тітонька Рубі не дала мені роботу. Тому інженерна справа і є для мене такою легкою — я спочатку вивчила практику, а теорія прийшла потім. Мені просто потрібен диплом.

— Ви й досі не сказали, за чим прийшли.

— Я хочу, щоб ви поговорили зі злобним старим шотландцем на ім’я Анґус Робертсон, який працює профспілковим старостою цеха на підприємстві «Константин Дріллз». Мені потрібно набути досвіду в їхньому цеху, власники дали мені згоду, але Робертсон навідріз відмовився.

— А, слюсарі! Не розумію, чому вони бояться жінок! Невже вони думають, що жінкам тільки й хочеться, що паяти, бурити та клепати? Навіть вам — і то цього не дуже хочеться.

— Ні, я просто хочу навчитися обробляти сталь на токарному верстаті. Жоден інженер не буде справжнім інженером, якщо не знатиме, що таке токарний станок і як він працює.

— Згоден, практичний досвід має вкрай важливе значення. — Він задумливо опустив куточки рота і уставився у свою недопиту чашку. — Гаразд, я поговорю з Анґусом. Але я також поговорю з профспілковими лідерами. Вони зможуть натиснути на нього сильніше, ніж я.

— Це все, про що я вас прошу, — мовила Нелл, підводячись, щоб піти.

— Як мені з вами зв’язатися?

— Я маю телефон у своєму будинку. Будинок знаходиться в районі Гліб. Якщо відповідь буде позитивною, приходьте в гості — і скуштуєте здорову і корисну їжу.

— До речі, скільки вам років, Нелл?

— Шістнадцять і… вісім десятих.

— Господи! — вигукнув він, вкриваючись холодним потом.

— Не панікуйте, — зневажливо кинула вона, виходячи з будинку. — Я здатна за себе постояти.

«Ще б пак, звісно, що можеш, — подумав він, спостерігаючи, як її екіпаж зник за поворотом. — Господи! Заковтни наживку — і опинишся за ґратами! А вона заходила до мене додому! Утім, ніхто цього не бачив, тож яка різниця?»

І вона мала рацію, це безперечно. Усі мешканці його округу жаліли його як холостяка, який живе в жахливому будинку і не може дати собі раду. Саме тому вони й підгодовували його, коли він з ними зустрічався. Як пояснити цим людям, що у парламенті кожного сесійного дня організовувалися обіди? Що Рада профспілок — не така вже й бідна організація і в змозі забезпечувати своїх членів харчуванням? Він стане працювати на своєму городі і найме — за пристойну платню — якусь дуже бідну жінку, яка йому прибиратиме. Розставить пастки для пацюків та мишей, розкладе отруту для тарганів, накупить липучок від мух, які ловитимуться на їхні отруйні липкі поверхні. «Я не хочу померти, не доживши до сорока, — сказав він сам собі, — але помітив, що у мене останнім часом якісь негаразди з травленням. Якщо будинок стане чистим, то, може, у мене припиняться оті напади розлиття жовчі? Нелл Кінрос, усього шістнадцять років, а нахабства — на всі двадцять шість!»

Відповідь була позитивною, але за однієї умови: що Нелл склепає дві сталевих плити. Якщо їй вдасться це зробити, вона зможе опанувати токарний станок. І хоч як не хотілося Анґусу Робертсону це визнавати, клепати Нелл уміла добре. Але коли вона прийшла через три дні, щоб приступити до навчання, то побачила, що увесь цех стоїть.

— Зламався паровий двигун, — з тихою радістю в голосі заявив Анґус Робертсон, — а наш паровий інженер захворів, його скрутило від корчів.

— Який жах, — сказала Нелл, підійшовши до двигуна, від якого валив пар, і відсунула від нього трьох чоловіків, які безпорадно уставилися на нього. — Скрутило, кажете? А що в нього таке? Сподіваюся, не пропасниця?

— Та ні, — відказав Анґус, з подивом і захватом спостерігаючи, як Нелл оглянула регулятор обертів, який відповідав за кількість пари, що проходила крізь ковзний клапан до камери згоряння. — У нього ревматизм.

— Завтра я принесу ліки, і ви йому їх передасте. Скажіть, нехай приймає по три пакетики порошку на день, запиваючи великою кількістю води. Це — старий і надійний китайський засіб проти ревматичних болів та пропасниці, — сказала Нелл, рукою намацуючи ключа, якого не було на місці. — Дайте мені, будь ласка, отой накидний ключ.

— Якийсь китайозний отруйний порошок? — аж відсахнувся Анґус і перелякано розкрив рота. — Та ні, я не стану давати його Джонні!

— Не меліть дурниць! — відрізала Нелл, змахнувши ключем. — Той порошок містить, головним чином, вербову кору та інші корисні трави — немає там очей тритонів чи жаб’ячих лапок! — Вона поглянула на регулятор з видом людини, безмежно здивованої тим, що таку просту проблему не змогли розв’язати раніше. — Противаги перекосилися, містере Робертсон. Перервалися два хомутики. Тут роботи ненадовго.

Через дві години махові противаги регулятора — мідні кульки завбільшки з кульки для пінг-понгу, а також стійка в зборі були встановлені на місце, а хомутики — знову припаяні до стойки. Кульки крутнулися, рухомі відцентровою силою, ковзний клапан відкрився, подавши достатню кількість пари в камеру згоряння, і маховик закрутився, знову приводячи в рух усю машинерію, яка працювала від парового двигуна.