Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 137

— Ну, Сильфіда може швидко переносити на величезні відстані. Але це — не миттєва процедура, переміщення займає деякий час. Думаю, час змінюється у відповідності до відстані, але все ж займає кілька годин, мені так здається. Сильфіда виглядає, як жива ртуть. Щоб вижити, поки вона переносить тебе в потрібне місце, ти повинна вдихнути її. Ти вдихаєш Сильфіду, і це якимось чином підтримує тебе. Якщо ти не володієш обома сторонами магії, це не спрацює, і ти помреш. Все просто.

У якийсь момент Річарду захотілося розбудити Сильфіду, щоб запитати, чи пам'ятає вона Келен. Але володіючі приголомшливими здібностями чарівники давнини створили Сильфіду з дорогої повії. Вона загрузла в політичних інтригах, які, в кінцевому підсумку коштували їй життя. Природа цієї жінки частково збереглася в Сильфіді; вона ніколи не розповідала про свої «клієнтів».

— Добре б нам піти наверх і сказати Зедду, що з нами все гаразд. — Думки Річарда повернулися до насущних проблем. — Кара, напевно, готова розібрати Вежу по камінчику.

— Річард, — м'яко окликнула Ніккі, коли він попрямував до виходу.

Він обернувся, і побачив, що вона пильно дивиться на нього.

— Так?

— Що ти будеш робити з Енн і Натаном?

Він знизав плечима.

— Нічого. А що?

— Я маю на увазі, що ти думаєш про їх словаа? Що ти думаєш про війну? Час прийшов. Думаю, ти і сам це знаєш. Ти не можеш продовжувати шукати свою мрію, в той час як весь світ стоїть на краю тьми. Це ж кінець всього, кінець всіх надій і мрій.

Він якусь мить пильно дивився на неї. Вона не ухилялася від його погляду.

— Ти сама сказала, що тіло у труні нічого не доводить.

— Звісно що ні. Але все ж це — доказ того, що ти помилявся в тому, що саме ми можемо там знайти. Розкопавши могилу, ти не зміг підтвердити, принаймні, свої твердження. Виникає питання, чому так сталося. Чому ти знайшов не те, що очікував? Єдино можлива відповідь — хтось підклав тіло в могилу, щоб ти його знайшов. Але навіщо?

З тієї ночі на кладовищі минув певний час, і ти не добився нічого. Можливо, настав час подумати про більше. І пророцтво ясно дає зрозуміти, про що слід думати. Я розумію, що життя коханої жінки — навіть будь вона реальною — для тебе представляє більшу цінність, ніж все інше. Але хіба одне єдине життя коштує більше, ніж життя всіх інших?

Річард повільно крокував, ведучи пальцем по каменю колодязя Сильфіди. Останній раз він подорожував в Сильфіді, коли вони з Келен відправилися в плем'я Людей Тіни на власне весілля.

— Я повинен знайти її. — Він озирнувся на Ніккі. — Я — не знаряддя в руках пророцтва.

— І куди ти підеш? Що будеш робити потім? Ти вже побував у Шоти, приїхав сюди, до Зедда. Ніхто нічого не знає ні про Келен, ні про Вогняний Ланцюг, та й ні про що інше. Ти вичерпав усі свої ідеї, всі варіанти. Якщо не зараз, то коли ж ще глянути в очі реальності?

Річард почухав брову. Як не хотілося йому допускати цього, він боявся, що Ніккі виявиться права. Що робити далі?

Він не міг уявити, що робити далі, куди йти. У всякому разі, нічого певного зараз в голову не приходило. Та й нічого доброго не вийде, якщо він почне блукати у пошуках Келен без жодного плану, без мети.

В кімнаті панувала мертва тиша. Колодязь Сильфіди виглядав порожнім. Сильфіда була десь далеко, там, де перебувала її душа. Він гадав, чи жива ще Келен. Сковтнувши, він постарався відігнати від себе погані думки — наступав один з тих жахливих моментів, коли він мимо волі починав сумніватися, а чи була вона насправді. Він так втомився від цих сумнівів. Чи не сумнівів в існуванні Келен, сумнівів у самому собі.

У той же час на його плечі давив страшний тягар провини за те, що він нехтує своїм обов'язком, уникає свого призначення вести армії вільних людей проти страшної загрози. Він часто думав про всіх хороших людей, яких він навіть не знав, тих, над чиїми улюбленими теж нависла страшна загроза. Смертельна загроза опинитися під владою Імперського Ордена. І він може покинути їх усіх, щоб все життя шукати Келен?

Ніккі ступнула ближче.

— Річард, — м'яко заговорила вона шовковистим голосом, повним співчуття. — Я знаю, як важко зважитися… сказати собі, що все… скінчено. Як важко зрозуміти, що потрібно рухатися далі.

Річард перший відвів погляд.

— Не можу, Ніккі. Я розумію, що у мене не виходить пояснити так, щоб всі зрозуміли. Просто не можу, і все. Я хочу сказати, якщо б вона захворіла і померла, я страждав би, але, в кінцевому рахунку, повинен був би продовжувати жити. Але тут є різниця. Це, як якщо б вона тонула в бурхливій річці, кликала на допомогу, а я — єдиний, хто її чує, єдиний, хто може її врятувати.

— Річард…

— Ти, справді, вважаєш, що мене не хвилює те, що під загрозою опинилися невинні люди? Що дика орда йде вбивати і поневолювати їх? Хвилює. Не тільки турбота про Келен не дає мені спати. Ти не можеш навіть уявити собі, що я відчуваю. Уяви собі, що ти розриваєшся між бажанням допомогти єдиній коханій людині і всім іншим. Скажи мені, що я повинен робити? Що б вибрала ти?

Я прокидаюся в холодному поту, коли переді мною постає не тільки лице Келен, але й обличчя тих, у кого ніколи не буде шансу на життя, якщо не зупинити Джегана. Коли мені нагадують, що від мене залежить життя всіх цих людей, це розриває мені серце — і тому, що я дуже хочу допомогти їм, і тому, що вони вважають, що лише один я можу їм допомогти, тільки один я можу перемогти у війні, яка охопила мільйони людей. Як сміють вони звалювати на мене таку відповідальність?

Вона підійшла ближче і м'яко поклала свою руку на його тремтячі пальці.

— Річард, ти знаєш, я не хочу, щоб ти робив щось, що вважаєш неправильним. Я зовсім не хочу переконувати тебе в її смерті, хоча тому і є свідчення, нехай навіть спірне. Але, думаю, є й інші причини для такого висновку.

— Знаю…

— Після тієї ночі, коли ти розкрив могилу, поки ти бродив по окрузі, я теж багато думала.

Річард змахнув з колодязя маленькі осколки каменю, і не дивлячись на неї запитав.

— І що ти надумала?

— Спостерігаючи за тобою на фортечних стінах, я згадала одну неприємну річ. Я нічого не говорила почасти тому, що не можу сказати напевно, почасти тому, що якщо опинюся права, це буде означати набагато більші неприємності, ніж будь-яка твоя омана, викликана пораненням. Я не знаю, чи вірна моя здогадка чи ні, але дуже боюся, що це виявиться так. Тим не менш, я нічим не можу підтвердити мої здогадки — доказ давно знищено, але, думаю, настав час перевірити мої висновки.

— Доказ? — Перепитав Річард. — Ти сказала, знищений доказ?

Ніккі кивнула.

— Та стріла, яка тебе поранила. Боюся, вона завдала тобі більш тяжкі ушкодження, ніж ми думали до цих пір.

Річард був спантеличений серйозним виразом її обличчя.

— Про що ти говориш?

— Ти встиг розгледіти того, хто в тебе стріляв? Хто тримав арбалет?

Річард глибоко зітхнув. Його очі дивилися в порожнечу, він намагався відновити в пам'яті ранок нападу. Його тільки що розбудило вовче виття. Темні гілки дерев рухалися в темряві. Його оточили ворожі солдати. Він повинен був відбиватися від ворогів, нападаючих з усіх боків. Він дуже чітко пам'ятав почуття, яке викликав Меч Істини в його руці, його силу, яка текла через нього.

Він згадав солдатів; вони ховалися серед дерев, і стріляли в нього. Більшість з них була озброєна луками, але в… деяких були арбалети. Таке озброєння було типовим для патруля військ Імперського Ордена.

— Ні… не можу сказати, хто з них потрапив у мене. Але навіщо? Що ти придумала?

Здавалося, Ніккі дивиться на нього вже цілу вічність. Її нестаріючі очі нагадали йому інші погляди обдарованих жінок: Енн, колишньої аббатиси; Верни, нової аббатиси; Еді; Шоти; та… Келен.

— Зазубрений наконечник тієї стріли не дозволяв нам врятувати твоє життя звичайним способом. Я відчайдушно поспішала. До цього я ніколи не застосовувала Магію Збитку, щоб витягувати стріли з тіла.

Річарду дуже не сподобався напрямок її міркувань. — І що з цього випливає?