Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 15

Перед тим, як вийти з-за укриття густих дерев, Річард, нарешті, дістав меч. Знайомий неповторний звук звільненого леза порушив тишу лісу.

І негайно гарячий гнів меча проник в кожну частину його істоти, змішуючись з його власним гнівом. В котрий раз Річард присвячував себе чарівництву, яким він володів і від якого залежав.

Наповнений силою меча, він жадав знайти джерело загрози і покласти їй край.

Був час, коли побоювання і невпевненість змушували його пручатися тій силі, що виходила від стародавнього магічного клинка, але він давно навчився зливатися з магією меча. Він навчився підкоряти цей магічний гнів своєму бажанню. Це була та сила, яку він і напраляв кожен раз до потрібної мети.

У минулому мечем володіли і такі, хто прагнув влади меча, але в своїй сліпій жадобі того, що належало іншим, вони ігнорували ті небезпеки, які підстерігали при використанні такої зброї. Замість того, щоб стати володарями магії, вони ставали рабами зброї, свого гніву і власної непогамованої жадоби. Були й такі, хто використовував владу зброї у зло. Це не було помилкою клинка. Використання меча для доброї чи злої справи було свідомим вибором, зробленим власником меча, і вся відповідальність лежала на ньому.

Промчавши через стіну гілок, кущів і виноградних лоз, Річард зупинився на краю галявини, де лежали полеглі кілька днів тому солдати. З мечем у руці, він глибоко вдихнув пахнуче смертю повітря, щоб віддихатися.

Оглянувши химерну картину, що відкрилася перед ним, він усвідомив весь жах того, що побачив.

Всюди лежали мертві ворони. Не просто вбиті — розірвані на шматки. Все змішалося — крила, голови, шматки тіл. Пера, немов чорний сніг усипали гниючі трупи.

У перший момент завмерши, як від шоку, Річард вже знав, що він шукав не це. Через поле битви він кинувся до просвіту серед дерев за пагорб, туди, де його чекали люди Віктора.

Поки він біг, гнів меча поступово переходив у нього, змушуючи забути, що він втомився, задихається, нездоровий, і готуючи його до битви. У цей момент єдиним, що мало для Річарда значення, було скоріше добратися до загону, точніше відвести загрозу від своїх людей.

У вбивстві тих, хто служив злу, була дещиця задоволення. Найстрашнішим злом було зло, що виряджалося в одежі святості. І руйнування такого зла було святом, перемогою життя, знищенням тих, чиє існування заперечувало життя інших, що не розділяли такі погляди.

Обов'язковою вимогою для використання Меча Істини був гнів. Гнів притупляв жах перед вбивством, допомагав подолати природне небажання вбивати, залишаючи лише чисту необхідність здійснити необхідне правосуддя.

Першим, що привернуло увагу Річарда, коли він вибіг з густого березняка, був клен, під яким залишився чекати загін. На нижніх гілках зовсім не було листя, немов через ліс пронісся буревій. Там, де нещодавно росли молоді деревця, тепер залишилися тільки зкорчені пеньки. Товсті гілки, вологе листя і соснова хвоя були розкидані навколо густим шаром. Величезні зубчасті залишки стовбурів дерев стирчали вгору як списи на полі бою.

Річард не відразу вловив сенс картини, що постала перед його очима на місці величезного кленового дерева. Те, що було пофарбовано в усі відтінки зеленого кольору, жовто-зелене, жовтувате або багатого смарагдового відтінку, тепер все це було вкрите криваво-червоним нальотом.

Річард стояв, задихаючись, намагаючись заспокоїти скажений стукіт серця, намагаючись визначити, що сталося. Він вдивлявся в сутінок лісу, шукаючи там будь-який рух. Одночасно він з усіх сил намагався розібратися в тому хаосі, який він бачив перед собою.

Кара вислизнула з лісу і встала ліворуч від нього готова до боротьби. За хвилину Віктор зупинився праворуч з напружено затиснутою в кулаці булавою. Ніккі прибігла останньою, на перший погляд вона не була озброєна, але Річард ясно відчував, як повітря навколо неї немов потріскує від її магічної сили, яка готова в будь-який момент бути випущена на волю.

— Милосердні духи, — шепотів коваль. Його булава з шістьма шипами, смертельну зброя, яку він зробив власними руками, підвелася в його руці, коли він обережно рушив уперед.

Річард своїм мечем перегородив йому дорогу, забороняючи рухатися далі. Відчувши грудьми лезо меча, коваль неохоче зупинився, підкоряючись мовчазному наказові.

Картина, яка спочатку збила Річарда з пантелику, нарешті стала неймовірно виразною. Людська рука, все ще покрита коричневою фланеллю сорочки, лежала в заростях папороті біля ніг Річарда. Трохи віддалік чомусь стояв черевик з стирчачим з нього зазубленим уламком кістки, розірваними сухожиллями і м'язами. У заростях кизилу трохи в стороні лежала частина тулуба, крізь розірвану плоть було видно частину хребта і білі кістки ребер. У тому місці, де вони в останній раз бачили сидячих товаришів, були розкидані рожеві недоноски нутрощів. Рвані шматки волосся і шкіри усіяли камені, траву і кущі навколо.

Річард не міг навіть уявити, яка сила могла призвести до такого огидного результату.

Здогад був як удар. Він через плече озирнувся на Ніккі. — Сестри Тьми?

Ніккі повільно кивнула головою, оглядаючи місце різанини. — Пізнаю деякі ознаки. Це один із способів, яким вони вбивають.

Річард не знав, заспокоїла його ця новина чи ні.

Повільно, обережно він ступив уперед посеред все ще стікаючих кров'ю останків. Це не було схоже на битву; не було слідів від ударів мечів або сокир, жодна стріла, жодний спис не лежали на полі битви. Жодна частина тіла, жоден покручений мускул не були скручені. Кожен шматок виглядав так, наче був просто відірваний від цілого, до якого належав.

Вид був настільки страхітливий, настільки незбагненний, що не викликав навіть відрази. Річард намагався осмислити, як можливо таке спустошення — не тільки людей, але і місця, де вони були. Крізь кипіння магічного гніву меча він відчував болісне горе, але якщо зупинити гнів було в його владі, то горе він зупинити був не в змозі. І він знав, що горе це буде тільки рости. Але прямо зараз він нічого не хотів так, як наздогнати того — чи тих — хто скоїв все це.

— Річард, — пролунав позаду шепіт Ніккі, — думаю, нам краще забратися звідси.

У рівному, спокійному тоні її голосу була тривога.

Наповнений гнівом меча, затиснутого в кулаці, і власної жагучою ненавистю від того, що побачив, він ігнорував її слова. Якщо хоч хтось ще живий, він повинен його знайти.

— Нікого не залишилось, — пробурмотіла Ніккі, немов відповідаючи на його думки.

Якби ще залишалася загроза, він відчував б її.

— Хто міг зробити таке? — Шепотів Віктор, теж явно не зацікавлений у відході, поки не знайде винуватців.

— Людина не могла зробити таке, — спокійно і звинувачуюче відповіла Кара.

Річард ступав дуже тихо, він немов відчував вагу тиші, яка покрила ліс. Не було чути жодного крику птиці, чи гудіння жука, чи шарудіння білки. Важке похмуре небо і дощ тільки додавали густоти і щільності цій страшній тиші.

Кров стікала з гілок і листя, покривала траву. Кров'ю були оббризкані стовбури дерев, вона стікала по корі, немов самі дерева повільно спливали кров'ю. Беззбройні руки, пальці, відкриті і слабкі, лежали на схилі пагорба, упереміш з великими кленовими листками.

Річард впізнав їх власні сліди, ось тут він, Ніккі, Кара і Віктор пройшли ще зовсім недавно. Багато останків лежать в незайманому лісі, куди жоден з них піти не міг. На місці різанини не було ніяких особливих слідів, хоча були місця, де земля була немов розірвана. Деякі розриви проходили прямо через товсті коріння.

Придивившись уважно, Річард зрозумів, що глибокі рани на землі були місцями, де люди були розірвані з такою силою, що це зашкодило місцю, де вони стояли. У деяких місцях на кінцях розколотих коренів ще залишалися частинки плоті.

Кара вхопила його за одяг на плечі, намагаючись повернути його назад.

— Лорд Рал, я хочу, щоб ви пішли звідси. — Річард вивільнив плече з її пальців.

— Тихо.

Він тихо ступав серед останків, в його свідомості звучали незліченні голоси тих, хто володів мечем в минулому.