Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 27

Навіть тепер, коли Енн прожила деякий час серед цих людей, вона все ще відчувала себе дезорієнтованою в їх присутності, адже навіть якщо один з необдарованих стояв прямо перед нею, Енн здавалося, що поруч нікого немає. Це було схоже на сліпоту, немов вона втратила одне з почуттів, яке завжди сприймала як щось само собою зрозуміле.

Дженнсен прискорила кроки, щоб йти поруч з Томом. Щоб не відстати від цих двох, Енн була змушена майже бігти.

Коли вони підійшли до невеликого горбка, перед ними виник кам'яний монумент. Світло ліхтаря освітило одну зі стін могили, більш високої, ніж Енн, але нижчої, ніж Дженнсен. Вона була складена з грубо тесаного каменя з прикрашеними різьбленням бічними гранями. Може колись камені і були відполіровані, але зараз по них цього сказати було не можна. Плями світла від ліхтаря вихоплювали з темряви ділянки, знебарвлені часом і покриті плямами лишайника кольору гірчиці. Масивну основу вінчала різьблена кам'яна урна з візерунком у вигляді виноградних лоз. Виноград був улюбленою рослиною Натана.

Том підвів їх до лицьової стороні пам'ятника, і Енн з подивом побачила, що кам'яна прямокутна плита була відсунута убік.

З протилежного боку під каменя пробивався промінь світла.

Пам'ятник немов відвернувся, відкриваючи круті кам'яні сходи, які йшли вниз, у підземелля, туди, звідки сочилося м'яке світло. Том кинув на них багатозначний погляд.

— Він спустився туди.

Дженнсен злегка нахилилася і зазирнула в провал. — Натан спустився туди? Ось по цих східцях?

— Боюся, що так. — Підтвердив Том.

— Що це за місце? — Запитала Енн.

Том зніяковіло знизав плечима. — Поняття не маю. Я навіть не знав, що тут може бути таке, поки Натан не показав мені, де і що шукати. Він наказав мені провести вас вниз відразу ж, як тільки ви доберетеся сюди. Він наполягав. А ще він не хоче, щоб хтось дізнався, що він тут знайшов. Він наказав мені вартувати тут і не підпускати до цього місця нікого стороннього. Правда, я не думаю, щоб хтось став би гуляти тут, особливо вночі. Люди з Бандакара не схожі на тих, хто стане шукати пригод вночі на кладовищі.

— На відміну від Натана. — Пробурмотів Енн. Вона поплескала Тома по м'язистій руці. — Спасибі, мій хлопчику. Краще всього зроби так, як говорить Натан — охороняй це місце. Я ж спущуся вниз і подивлюся, що це все значить.

— Ми підемо разом, — сказала Дженнсен.

11

Підштовхувана хвилюванням і цікавістю, Енн негайно почала спускатися по курних щаблях, Дженнсен послідувала за нею по п'ятах. Підземелля повернуло направо, там перед ними знову відкрився довгий сходовий проліт. Треті сходи повертала наліво. Припалі пилюкою кам'яні стіни були розташовані незручно близько один до одного, стеля була низькою навіть для Енн, а Дженнсен взагалі була змушена просуватися низько зігнувшись. Енн відчувала себе похованою в самій глибині цього покинутого кладовища.

Біля кінця сходів вона зупинилася і озирнулася, не вірячи своїм очам. Дженнсен легенько присвиснула. Це була не темниця, а дивної форми викривлена кімната. Енн в житті не доводилося бачити нічого подібного. Кам'яні стіни хилилися кожна під своїм кутом незалежно від інших, подекуди виднілися сліди штукатурки. Хитромудрі вигини приміщення губилися серед нагромадження всіляких кутів і виступів.

Це був дивний організований безлад, що викликав тривожне почуття. То тут то там в оштукатурених стінах траплялися темні ніші, навколо яких можна було розгледіти вицвілі сині символи і місцями облуплений розпис. Подекуди на стінах були написані слова, але фарба була такою старою і вицвілою, що розібрати їх можна було, тільки вдивляючись дуже уважно. У декількох місцях за поворотами стін виявлялися стародавні книжкові полиці і не менш древні дерев'яні столи, покриті товстим шаром пилу.

Важка павутина, вкрита товстим шаром пилу, висіла всюди немов драпірування, прикрашаючи цю кімнату під кладовищем. Безліч свічок стояли на столах і в порожніх нішах, висвітлюючи приміщення м'яким нереальним світлом, немов мерці, що лежали зараз над головою Енн, час від часу спускалися сюди обговорити свої важливі для мертвих справи і вітати нових членів їх вічного співтовариства.

Серед прозорих завіс із забитої пилом павутини стояв Натан. Навколо нього на столах височіли безладні стоси книжок.

— А, ось і ви, — гукнув їх Натан з цього книжкового розвалу.

Енн скоса глянула на Дженнсен.

— Мені б і в голову не прийшло, що тут є таке місце, — відповіла дівчина на невисловлене питання Енн. В її синіх очах відбивалися вогні свічок. — Я навіть припустити не могла, що такі місця взагалі існують.

Енн знову огледілася.

— Сумніваюся, що хтось за останні кілька тисячоліть знав про існування цього місця. Цікаво, а як він-то знайшов його.

Натан згорнув книжку і поклав в одну з купок позаду себе. Коли він обернувся, його пряме біле волосся розсипалося по плечах. Напівзакриті очі зупинилися на Енн.

Енн вловила невисловлене значення цього погляду і повернулася до Дженнсен. — Чому б тобі не піднятися до Тома, дорога. Нести караул на кладовищі має бути дуже самотньо.

Дженнсен виглядала розчарованою, але, здавалося, розуміла, що їм необхідно зайнятися справою. Вона посміхнулася. — Так, звичайно. Я буду нагорі, якщо вам що-небудь знадобиться.

Коли звук кроків Дженнсен віддалився, і луна затихла, Енн змахнула покрив запорошених павучих мереж.

— Натан, що це за місце?

— Немає ніякої необхідності говорити пошепки, — сказав він. — Подивися, на стіни — вони утворюють найрізноманітніші кути. Це зменшує відлуння.

Енн здивувалася, але, прислухавшись, зрозуміла що він правий. Зазвичай, луна в кам'яних приміщеннях дратує, але в цій дивній кімнаті стояла мертва тиша.

— У формі цього місця є щось дивно знайоме.

— Приховуюче заклинання, — недбало кинув пророк.

Енн насупилася. — Що?

— Конфігурація цього місця нагадує форму приховуючого заклинання. — Побачивши її спантеличений погляд, він вказав в декількох напрямках. — Не розташування цього місця, не розміщення кімнат і напрямок залів, як, наприклад, в Народному Палаці, який сам є заклинанням. Тут, швидше за все, сама форма стін становить заклинання, ніби хтось накреслив заклинання на землі, а потім просто побудував стіни вздовж ліній і вирізав середину. Товщина стін скрізь однакова, і це означає, що зовнішня сторона стіни теж має форму заклинання, посилюючи його. Дійсно, дуже розумно.

Ймовірно, це заклинання працює за допомогою людської крові і кісток, яких тут цілком достатньо.

— Хтось вплутався у великі неприємності, — сказала Енн, ще раз оцінююче оглядаючи це місце. Цього разу вона почала впізнавати форми деяких кутів. — Для чого конкретно призначене це місце?

— Я до кінця не впевнений, — зітхнувши зізнався він. — Не знаю. Може, ці книги назавжди поховали разом з небіжчиками, а може їх просто заховали. Але можливо все було зроблено з якоюсь іншою метою. — Натан жестом підкликав її. — Мені потрібно показати тобі дещо.

Енн пішла за ним, минаючи кілька поворотів і безліч поличок заставлених курними книгами. Вони підійшли до увігнутої ділянки стіни з трьома рядами ніш, розташованими одна над іншою.

Натан сперся ліктем об стіну. — Подивися он туди, — вимовив він, вказуючи довгим пальцем на нижній ряд отворів.

Енн нахилилася і зазирнула всередину. Там колись лежало тіло.

Все, що тепер залишилося від нього — був скелет у запорошених залишках одягу. На талії уцілів шкіряний пояс, одне плече перетинала перев'язь. Руки скелета були складені на грудях. Шию обвивали золоті ланцюги. По блиску медальйона, що висів на одному з ланцюгів, Енн зрозуміла, що Натан брав його в руки, мабуть, для того щоб ближче розглянути, і його пальці стерли пил з золота.

— Як ти думаєш, хто б це міг бути? — Запитала вона, випрямляючись і складаючи руки на животі.