Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 45

— Ходімо, — сказав Річард. — Допоможіть мені перенести її вниз.

Вони підняли її. Частини тіла Кари легко переміщалися, їх не можна було назвати в'ялими, хоча вона не могла навіть поворухнутися. Поки кілька людей допомагали Річарду перетягнути Кару через щебінь, один з них вибив двері і звільнив вихід. По вузьких сходах вони несли її вперед ногами. Річард тримав її плечі.

На нижній площадці сходів Ніккі показала їм свою кімнату і вказала на ліжко. Вони м'яко поклали Кару, але спочатку Ніккі поспішно зірвала з ліжка всі ковдри. Як тільки Кару поклали, Ніккі негайно вкрила її.

Сині очі Кари залишалися широко відкритими, здавалося вони пильно вдивляються в далеке ніщо. Іноді з куточка ока скочувалася сльоза, повільно прокладаючи доріжку на її щоці. Її підборіддя, плечі і руки тремтіли.

Річард розтиснув пальці Кари, змушуючи випустити ейдж, який вона все ще стискала мертвою хваткою. Вираз її очей не змінився. Він терпів болісну біль від її ейджа, поки не забрав його з її руки і не випустив, дозволивши йому висіти на ланцюжку навколо її зап'ястя.

— Чому б вам всім не почекати зовні? — Тихо сказала Ніккі. — Дай мені подивитися, чим я можу допомогти.

Чоловіки попрямували до виходу, кажучи, що повернуться на свої місця і продовжать патрулювання, а хтось залишався поблизу на випадок, якщо знадобиться допомога.

— Якщо це щось повернеться, — сказав їм Річард, — не пробуйте зупинити його. Покличте мене.

Один з чоловіків в замішанні підняв голову. — Що повернеться, лорд Рал? Що ми повинні шукати?

— Не знаю. Все, що я зміг побачити, це величезна тінь, що зруйнувала стіну і вийшла з вікна.

Людина подивилася вбік. — Якщо воно проробило таку дірку в стіні, як же воно пролізло в це маленьке вікно?

— Я не знаю, — зізнався Річард. — Гадаю, я просто не міг розглянути його гарненько.

Чоловік знову підняв очі, ніби міг бачити руйнування на верхньому поверсі. — Ми будемо тримати очі відкритими. Ви скоро в цьому переконаєтеся.

Тут Річард згадав, що залишив меч у своїй кімнаті нагорі. Без своєї зброї він почував себе незатишно. Він подумав, що варто піти забрати меч, але не хотів залишати Кару.

Після того, як пішов останній чоловік, Ніккі сіла поклавши руку Карі на лоб. Річард опустився на коліна поруч з нею.

— Як ти думаєш, що трапилося? — Запитав він.

Рука Ніккі завмерла. — Поняття не маю.

— Але ти можеш допомогти їй? Можеш щось зробити?

Ніккі довго роздумувала, перш ніж відповісти. — Не впевнена. Але зроблю все, що зможу.

Річард взяв Кару за тремтячу холодну руку. — Як ти думаєш, чи не закрити їй очі. Вона навіть не моргає.

Ніккі кивнула. — Можливо, варто. Я думаю, це через пил у неї течуть сльози.

По одному Ніккі обережно закрила Карі очі. Річард відчув полегшення тепер, коли не бачив очей, що дивилися в нікуди.

Ніккі знову поклала руку Карі на лоб. Її інша рука лежала на її грудях. Поки Ніккі тримала зап'ясті, кісточку і проводила рукою під задньою частиною шиї Кари, Річард відійшов до раковини і повернувся з вологим рушником. Він ретельно вимив обличчя Кари й вичистив частинки пилу і штукатурки з її волосся. Через вологу тканину він відчував крижаний холод її плоті.

Річард не міг зрозуміти, як вона могла бути такою холодною, коли навколо так тепло і волого. Він пам'ятав той крижаний холод, коли в його кімнату ввійшла ця чорна тінь, і своє відчуття моторошного холоду від контакту з цим створінням, коли він відбіг від нього і стрибнув з вікна.

— Хіба в тебе немає ніяких думок на рахунок того, що сталося з нею? — Знову запитав Річард.

Ніккі неуважно похитала головою, в цей момент вона зосереджено стискала пальцями скроні Кари.

— Можливо в тебе є хоч якась ідея, що собою представляло те, що проникло через стіни?

Ніккі повернулась, вдивляючись у нього. — Що?

— Я запитав, чи є у тебе припущення, що це було? Те, що зруйнувало стіни?

Ніккі виглядала розсердженою його питаннями. — Річард, вийди і почекай зовні. Будь ласка.

— Але я не хочу залишати її. Хочу бути поруч.

Ніккі м'яко взяла його за зап'ястя і прибрала його руку від Кари. — Ти заважаєш. Будь ласка, Річард, дозволь мені спокійно зайнятися нею. Краще, якщо ти не будеш дихати мені в потилицю.

Річард відчув себе ніяково. — Гаразд, якщо це допоможе Карі…

— Так — вимовила вона, повертаючись до жінки, що лежала на ліжку.

Ще коротку мить він спостерігав. Ніккі проводячи рукою уздовж хребта Кари, була повністю поглинена дослідженням.

— Іди геть, — пробурмотіла чаклунка.

— Те, що проникло в наші кімнати, було дуже холодним.

Ніккі озирнулася через плече. — Холодним?

Річард кивнув. — Настільки, що я бачив власне дихання. Мені здається, холодніше бути просто не може.

Ніккі трохи обдумала його слова, перш ніж повернутися до Кари. — Дякую за інформацію. Як тільки зможу, я вийду повідомити як справи. Обіцяю.

Річард відчував свою безпорадність. Мить він стояв у дверях, спостерігаючи за майже непомітними рухами неглибокого дихання Кари. Світло лампи освітило водоспад світлого волосся, коли вона нахилилася до Морд-Сіт, намагаючись зрозуміти, що ж сталося.

Річарда охопило жахливе відчуття, що він вже знає, що ж сталося з Карою. Він боявся, що вона безпосередньо стикнулася зі смертю.

17

Знайшовши в купі щебеню свій мішок, Річард струсив з нього пилюку, дістав і надягнув сорочку. А ще він надів перев'язь з мечем.

Хоча він і не знав, що завдало таких руйнувань, але припускав, що швидше за все воно полювало на нього. Він поняття не мав, чи допоможе меч у боротьбі проти цього, але його присутність все ж дозволяла відчувати себе трохи більш впевнено.

Нічне повітря було все ще теплим. Хтось із людей, побачивши, що він виходить з дверей, підійшов ближче.

— Як пані Кара?

— Поки незрозуміло. Принаймні вона жива — це вже добре.

Чоловік кивнув.

Річард впізнав його капелюх. — Це вас я бачив, коли висів на вікні?

— Правильно.

— Вам вдалося розглянути те, що напало на нас?

— Боюся, що ні. Я почув крики, побачив, що ви висите на одній руці. Я тоді ще подумав, що ви можете впасти. Ось і все.

— Ви бачили, як чорна тінь виходила з вікна?

Людина заклав руки за спину і задумався. — Ну… можливо я і помітив щось. Навіть не тінь, швидше за все — тінь тіні. Мене більше цікавило, як встигнути до вас на допомогу, поки ви не впали.

Подякувавши своєму рятівникові, Річард деякий час йшов, не розуміючи куди. Він зовсім розгубився, його думки були такими ж важкими й темними, як ця задушлива ніч. В голові панував сумбур з уривків думок і бажань. Він відчував себе абсолютно безпорадним.

Волога темрява затягла зірки і приглушила світло місяця, але міські вогні, що відбивалися від туманної пелени, давали досить світла, щоб розгледіти дорогу до підніжжя пагорба. Неможливість допомогти Карі змусила його гостро відчути свою марність. Скільки разів Кара незмінно виявлялася поруч, щоб допомогти йому. Але ось зараз вона зіткнулася в чомусь, що виявилося вище її сил.

Деякий час Річард стояв на схилі пагорба, з висоти пильно дивлячись на Сильну Духом. Це Віктор придумав і зробив підставки для факелів, що оточують статую. Келен, зачарована ідеєю, гаряче його підтримала. День за днем вона проводила в задушливій кузні, спостерігаючи як з розпеченого до білого заліза мистецтво коваля створює красу. У такі дні Віктор не хмурився. Посміюючись над її наївним інтересом, він показував їй, як потрібно працювати з металом, щоб досягти задуманого.

Річард ще згадував мимовільний страх Келен, коли вона бачила свою душу, відтворену в білому мармурі і височіючу над містом. Він пам'ятав той день, коли маленька статуетка з горіхового дерева нарешті повернулася до своєї власниці і як вона пригорнула її до грудей. Як вона милувалася її лініями, її погляд ковзав по плавних вигинах сукні. Річард ніколи не забуде, як у той день сяяли її очі, спрямовані на нього.