Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 42

— Який жах!

— Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

— Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас — оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт — учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля — спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша — господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані — зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані — це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому — в голову: «Твій футболіст, — каже, — мене собакою назвав!»

Ми з Іркою щиро зареготали.

— Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.

— Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира правда! — Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. — Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!

— Па-па.

За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні — краще працювати.

— І на честь нашого шановного Павла Олександровича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! — п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.

Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився — іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.

Павлюк-паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з-під Камю Луї-ХІІІ, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.

Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усі її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» — а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині.

Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса.

— А давай втечемо? — зашепотів я їй у вухо.

— Давай, а куди? — запитала вона.

— На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися.

— Вода холодна, — вона пересмикнула плечима. — І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну.

— Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола.

— Ще не вистачало. Ти розумієш, що я — відома людина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати.

— Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність.

— Не хочу я такої популярності.

— Ну тоді просто задеремо спідницю і…

— Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок своїх задирай спідниці.

— Люб’язнічаєте? — почувся за спиною Пашин голос.

Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому.

— Па-а-ша-а! — протягла Ірка капризно. — Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш.

У жінок усі оці ні-ні називаються романтика…

Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена.

— Серьога, єсть базар, — Паша багатозначно кивнув головою вбік. — Отойдем?

Його дружина схопила мене за рукав:

— Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відповідальність.

— Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий! Юбіляр, блядь!

— Не матюкайся. Кругом люди.

Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів — і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи — адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал.

— Як тобі свято? — запитав я Пашу для затравки.

— Хуйня, — зізнався він. — Ти ж знаєш, як я насправді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса.

— Ні, старий, Одеса — це круто. Море, зірки.

— Їбав я цих зірок.

— Ти не повіриш, я теж, — пожартував я, маючи на увазі дружину-телеведучу.

— Так слухай сюди. Значить є домовленість, що після виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували — ти потрапляєш в перших рядах.

— Серйозно?

Колись на виборах мене включили до списків — за компанію. Та я й не заперечував — до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися.

— Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи.

— Ой, блін, точно!

— Депутат у нас — слуга народу. А слуги — люди бідні. Пойняв?

— Пойняв.

— Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний.

Я зітхнув.

— Це морока. А воно того варте?

Паша поклав мені руку на плече:

— Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж — патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого-го!

— Та воно то конєшно.

— Ну от. Так що давай. Люди оно бабки платять, щоб в список попасти, а ти без грошей капризуєш.

Я посміхнувся, згадуючи нещодавній візит нагору з валізами.

— Ну, не зовсім без грошей.

— Порівняв! То — бізнес, а то — політика. Ну що, домовилися?

— Домовилися.

Ми повернулися до дружин, які стояли на березі, дивлячись у різні боки. Мабуть, вже наговорили щось одна одній.

— Цвірінькаєте? — не втримався від жарту я. Обидві кинули у відповідь люті погляди. — Повертаю твого чоловіка. Брав одну штуку, вертаю одну. Комплектність можеш перевірити.

— Дякую, Серьожа. Ти справжній друг.

— Нема за що. Завжди до ваших послуг.

Я обійняв Ірку за талію і повів до столу. Там подавали десерт.