Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 44

Сапула обернулася на стільці і обережно взяла мою долоню у свої. Очі її припинили колотися і дивилися на мене з якимось дивним виразом, немовби прохали про щось.

— Сергійку, — сказала вона несподівано м’яким голосом. — А може, це шанс?

Я відвернув обличчя.

Вона продовжувала тримати мене за руку і очі мої — під прицілом.

— Катрусю, ти зрозумій… — почав я.

— Я зрозуміла, — вона різко розтиснула долоні і відвернулася.

— Ні, я тебе дуже люблю. Але…

— Можна без передмов? — у голосі знову задзвенів метал. — Давай просто «але». Без «люблю», без «дуже люблю». «Але» — і все.

От чорт, знову починається! Я знову зробив спробу обійняти за плечі, але вона випручалася.

— Давай без цього. Тобі треба переоформити майно на дружину, але з нею не розлучатися, так?

— Катрусю, ти розумієш, депутату все-таки краще бути одруженим. Перед людьми воно якось — родина, діти, виборці це люблять.

— Люблять, — із залізною ноткою в голосі підтримала Сапула. — Особливо, коли дружину кожен день по телевізору показують.

— От бачиш, ти сама все розумієш.

— Я все розумію, — ще раз підтвердила вона з такою інтонацією, що мені стало кисло в роті. Однак справа залишалася справою.

— Ну от. Нічого ж не міняється.

— У тім-то й справа, — сказала вона вже м’якіше. — У тім-то й справа, що нічого не міняється. Вже клімакс близиться, а Германа всьо нєт.

— Що ти таке говориш?!

— Нічого, це так. Значить, треба розділити майно з дружиною?

— Кать!

Вона підвелася зі стільця.

— Треба чи ні?

— Виходить, що треба.

— Добре, — кивнула Сапула. — Така можливість передбачена законодавством. Називається: договір про розподіл майна. Влаштовує?

За що люблю Катьку — все знає! Я підлабузницьки посміхнувся:

— Звідки ти така розумна?

— З села Валки. Там всі такі. То як, влаштовує?

— Звісно, влаштовує. Ти у мене просто, не знаю!

— Я можу іти?

— Кать!

— Значить, можу. А ти поки у себе пошукай. В сейфі, у шухлядах. Щоб нічого не забути.

— Кать!

— Я буду у себе.

З цими словами вона вийшла геть, залишивши мене серед кабінету в розгубленості. Певно, зараз буде там у себе плакати. Жінки не можуть без цього. А з іншого боку, я ж теж не можу отак от одним махом усе кинути. Самі подумайте — справи, бізнес, зараз оце політика починається, як тут можна робити різкі рухи? Що люди скажуть? Добре оце взяв би собі якусь модельку — але кидати дружину-телезірку, щоб замість неї взяти однокласницю, цього не зрозуміють ані колеги, ані виборці. Та я й сам не зрозумію, якщо чесно. Ідіотська ситуація.

Щоб прийти до тями, я повернувся до столу і взявся робити те, що порадила Сапула, — інвентаризувати папери у шухлядах та сейфі, щоб бува не пропустити чогось істотного і не дати у майбутньому журналістам приводу для розслідувань.

Як я уже казав, не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів і знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість — окрім цього, у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка-міністра, прикрашена його власною резолюцією: «Повішати за яйця та доповісти». Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку — це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними-вихідними, а з іншого — знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документа потягне все-таки менше санкцій, ніж наявність. Тепер він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний головою казначейства банку «Україна» на прізвище «Нищий». Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: «Ви здуріли? В єврейському банку голова — Гой?» «Та ти що! — здивувалися вони. — А ми якось не подумали». У тій самій теці знаходився ще один документ епохи — лист із красномовною помилкою у підписі: «начальник крАдитного управління». Просто-таки явка з повинною, а не помилка — Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там-таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік — термін просто-таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів: «Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: „Що сталося?“ Вона: „Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром чи ні“.

Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому й мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав — від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки — ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все-таки Сапула конфіскувала цей журнал — хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі — я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все-таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.

Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво. „Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить, воно золоте. Що тут перевіряти?“

І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було — це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася — поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Казала, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу, як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.

А може, й правильно пише Хмаринка — якщо знаєш, що кільце золоте, значить, воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.

Щось подібне було у Еразма Роттердамського — і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда — штука все-таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки й живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ — це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі — і світу нема.

Пам’ятаю одного колекціонера, який намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. „Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? — він перевертав фігурку догори ногами і демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. — Це — особиста печатка Герінга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден — справжній. Цей каталог — довоєнний, бачиш він тут є?“

Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Герінг — фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я й не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться — картина Знаменитого Художника „Обування лоха“ висить у зібранні будь-якого нового українця — покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда, треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра — і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б і досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.