Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 47

— Та здадуть, сучі діти. — Він зітхнув.

— Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?

Ґенек приречено згодився:

— Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.

— Ха-ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.

— Які гарантії, Євгене Мироновичу!

Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки — сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють — ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.

До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.

— Тобі кави зробити?

— Дякую. Зроби, будь ласка.

Я всівся на крісло і по-американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.

— Може, коньячку? — Катя вже тримала в руках дві чашки кави — напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.

— Та, ранок іще. Зіп’юся.

— Ну, що там?

— А що там… Сидять.

— Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.

Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.

— Давай, іще ти починай.

— А що «починай»? — Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка-підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.

— А те, — я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. — Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер — ти.

— Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець-кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.

Я посміхнувся:

— Прямо так і сказав?

— І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.

— Ні, ну це зовсім інша справа. Це — вбивство.

— У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… — вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.

— Гуманіст? — я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. — Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз, ховаючи свої старі хвости, почнуть лити про все, що тут робиться? Це тільки я один розумію? Тебе це зовсім не турбує? Те, що слідом всі наші підшефні за ними підуть і литимуть вони на тебе, на мене, на Пашу!

— Ну, за Пашу ти особливо не турбуйся…

— Я не за Пашу… — не витримавши більше, я зірвався зі стільця. — Я за всіх вас турбуюся! Ти що, не бачиш, що зараз коїться?!

Сапула замість відповіді опустила очі.

— Це раніше ми рахували, у скільки грошей все це обійдеться. А зараз вже йдеться не про гроші. Зараз донецькі витискують усіх! Не лізуть у долю, як раніше, а витискують. Повністю і до кінця. До тюрми, до крові! Зайди в інтернет, поцікався! — Я бігав по кабінету і, здається, навіть вимахував руками, чого не бувало вже років зо п’ять.

— Та знаю я, — вона очей не підіймала, а це означало, що зараз вже одбріхувалася задля годиться, просто, щоб не здавати одразу своїх позицій.

— А якщо знаєш, то згадай про того господаря яхт-клубу, якого пристрелили за те, що не захотів продати свій клуб донецьким. Їм уже не докази потрібні, а просто інформація — де ходять гроші. І тоді вже прийдуть та заберуть, у них методи знайдуться!

— Та чого ти?.. — Катя підійшла, примирливо впіймала мене за лікоть. — Я ж усе розумію. Просто достали вони мене, от я і поскаржилася.

— Поскаржилася, — пробурмотів я. — Зараз самий час так скаржитися.

— Ну, пробач. — Ця фраза прозвучала дещо прохолодно, але подальший обмін емоціями не мав жодних конструктивних перспектив.

Я тільки мовчки сів на місце і відвернувся. Але врешті все-таки не витримав.

— Знаєш «Шелтерз» у Пасажі?

— Той, який фаст-фуд із джазом?

— Він. Теж донецькі забрали. Тільки господарі виявилися розумнішими і до стрілянини не дійшло. Домовилися за гроші.

— Та чого ти заводишся?

— Я не заводжуся. Просто намагаюся пояснити серйозність ситуації.

У цей кульмінаційний момент в кишені затіпався мобільник.

— Так, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, значить, слухай. У справі нічого серйозного. Поки. І вказівки нема. Це оперативна самодіяльність.

Фу, тоді вже легше. Принаймні телефоном можна користуватися.

— А де вони?

— В «обізянніку», прямо у відділку, — в трубці почулося звичне старече крекотіння. — В понеділок буде суд, він дасть їм по п’ятнадцять діб, і їх і справді повезуть на Глибочицьку. А там приймуть і будуть вже розкручувати далі.

— Ясно. І що робити?

Старий знову закрекотів.

— Ну, як мінімум до понеділка можеш спати спокійно, — він єхидно хихотнув.

— А в понеділок? Є якась надія?

— Надія? — перепитав Жорик. — Надію треба організовувати. Будемо шукати, хто суддя. Добрі люди всюди є, може, підкажуть.

В його вустах це звучало майже як обіцянка. Принаймні мені хотілося у це вірити.

— Дай Бог. Дякую вам, Георгію Ісаковичу.

— Та шо ти. Відпочивай.

Сапула дивилася на мене очами, сповненими мовчазних запитань.

— Поки що сидять, — повторив я слова, почуті в телефоні. — В понеділок — суд. Жорик шукає виходи на суддю.

— Та! — Катька безнадійно махнула рукою. — Судді там всі ментами прихоплені.

І знову не вгадала з емоцією.

— А що ти пропонуєш? — раптом визвірився я. — Організовувати втечу? Тоді їжджай, передай їм мотузяну драбину.

— Ну чого ти?

— А нічого!

Ех, баби! Коли погано — обов’язково зробити так, щоб ближньому стало іще гірше.

По суботах мені здається, що у Києві все-таки можна жити. Цього дня місто стає таким несхожим на себе-вчорашнє, коли довгі каравани авто з утікачами-дачниками на борту намертво закорковують стоянки супермаркетів, автозаправні станції, мости, естакади та набережні. Недарма п’ятницю здавна називають Днем звільнення Києва.

А от у суботу вільна від зрадливих садівників і городників столиця нарешті починає дихати вільно. На вулицях можна обирати смугу руху, а біля узбіччя — навіть місце для паркування. Шофери, яких більше не тягне за комір потік, починають заздалегідь помічати світлофори, а на червоному світлі замість просто колупатись у носі задивляються на киянок, що гордовито несуть свої принади тротуарами міста і виглядають однаково сексуально у будь-яку пору року.