Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 54

— Ну добре. Давай підемо за найгіршим сценарієм, — Паша відкинувся на широку спинку офісної канапи. — Які документи з моїм підписом у них є?

Ми розташувалися навколо журнального столика для приватних нарад. Приватність була підвищеною — йшлося про гуманоїдів, які сиділи в міліції.

— З твоїм — навряд чи, — зауважив я.

— А з моїм? — жалісно запитала не перша, але й не друга людина в країні, Віталік на прізвисько Міністр.

Я не знайшов чим заспокоїти шановного урядовця. Адже робота керівника міністерства полягає саме в тому, щоб весь час щось підписувати. У цьому навіть є певний кайф, коли на стіл лягає шкіряна тека з документами. Щоправда, потім, коли вона раптом опиняється у слідчого, процес набуває зовсім іншого забарвлення.

— Справа не в підписах, — моя задача полягала в тому, щоб спонукати хоч когось до практичних дій, а для цього Господь не передбачив іншого способу, як добряче налякати. — Справа в тому, що вони розкажуть, де саме треба шукати. І що саме шукати. А документи знайдуться. Так само, як свідки, епізоди та інша доказова база.

— Добре, — Паша не любив, коли нагнітали ситуацію. — Що ми можемо зробити? — Він виразно подивився на четвертого учасника наради — Ґенека.

Бравий кавалергард відвів очі:

— Ну, я переговорив з людьми…

— З ким?

— Ну, з нашими, ви розумієте.

Не знаю, як старші товариші слухали це бекання, але мені давно вже було зрозуміло одне — з Ґенека де сядеш, там і злізеш. Він пальцем не поворухнув, щоб вирішити проблему, і не виключено навіть, що в разі чого з’ясується: саме під його керівництвом працівники СБУ героїчно розкрили злочинне угруповання, яке діяло в одному з міністерств і створювало загрозу національній безпеці.

Так і не видавивши з генерала жодної конкретної інформації, Паша звернувся до мене:

— А ти як вважаєш?

— У мене — бойова тривога. Зараз люди аналізують усі операції, які йшли через гуманоїдів і підчищають хвости. Єдина слабка ланка — вони весь час усіх писали. Телефонні розмови, і у своєму офісі — теж. Писали за допомогою ваших, — я повернув голову до генерала. — Думаю, на цих плівках є ми всі. А от де зберігається фонотека і що саме там записано — не знаю.

— Як же ти з ними працював? — раптом здивовано розвів руками Ґенек. — Чому не подумав про наслідки?

Міністр і Паша, неначе за командою, обернулися. Шість пар очей дивилися на мене, немов на бешкетника у інституті шляхтянок. У поглядах читався щирий подив і непідробне обурення.

Чесно сказати, від такого повороту мені відібрало мову. Так от, виявляється, хто у нас у всьому винен! Я! Я за всіма бігаю, усіх попереджаю, ризикуючи головою, роблю справу, а потім мене ж оголошують крайнім! Отак от сходу, не змовляючись. І головне — хто? Паша, з яким з’їдено не один пуд солі. Раніше за ним такого не водилося. Я вже збирався відкрити рота і вихлюпнути все, що закипіло у душі, коли Ґенек продовжив:

— Але на захист нашого юного друга можу сказати, що після плівок Мельниченка довіра до прослушки сильно впала.

«На захист юного друга»? От падлюка!

— У нашому відомстві існує негласне правило: якщо віриш плівкам у будь-якій справі, значить віриш і тим, які в інтернеті. Так би мовити, підтверджуєш ле-гітимність. А начальству це навряд чи сподобається.

Розлючений цим спектаклем, я втрутився до розмови:

— Ваше начальство, шановний, прекрасно знає, що на тих плівках — чиста правда. Бо кожен з них пам’ятає, що говорив у президентському кабінеті і може з власною пам’яттю все звірити. А тому гуманоїдні плівки, можливо, й не покладуть у справу, але для оперативної інформації їх вистачить з головою. І з ніжками, і з ручками, як казали в моєму дитинстві. Так що вам, пане генерале, варто було б знайти цей архів і взяти його під контроль.

Ґенек зробив кислу фізіономію. Ще б пак. Це була далеко не перша розмова з приводу прослушки. Не перша, до речі, як у цьому складі співрозмовників, так і у більш вузькому.

— Якщо ви раптом не знаєте, де знайти ці записи, можу підказати, — не вгавав я. — Це не самодіяльність гуманоїдів. Можливо, ви не в курсі, що в Києві при вашій конторі працює нелегальна біржа, на якій продають послуги прослушки. І біржа ця працює в більярдній на Арсенальній…

— Ну-ну, Сергію, спокійніше, — міністр поклав мені руку на плече, — Ми ж інтелігентні, блядь, люди.

Теж мені, миротворець знайшовся.

Але знизити оберти все-таки довелося:

— Тобто зі свого боку я зроблю все, що зможу. Але решта, сподіваюся, теж хоч би крок зробить.

Паша залишив без реакції мій вибух і спокійно обвів поглядом співрозмовників:

— Коли їх судять?

— Вже, — я глянув на годинника. — Щойно почали.

— Скільки часу у нас є?

Я знизав плечима.

— Судитимуть їх хвилин десять. Там черга, як у гастрономі. Потім повезуть на Глибочицю. Поки приймуть — вже буде вечір. Ну а в оберт візьмуть завтра. Вночі попресують, зранку — на допит.

— А що шиють? — поцікавився міністр.

— Вбивство.

— Тю-тю, — Віталік похитав головою. — Але на них конкретно нічого нема. Тому на суді будуть вигадувати.

— Хуліганка, швидше за все, — авторитетно припустив Ґенек. — Нам їхні ментовські штучки відомі.

— Зрозуміло. Тобто часу на розкачку немає, — зробив висновок Павлюк-паша. — Значить ми не вийдемо звідси, поки не прокачаємо всі варіанти і не домовимося про план дій…

На цих словах двері кабінету раптом розчахнулися і до приміщення із радісним гавкотом влетів, як завжди, веселий і оптимістичний Джой — Пашин спанієль. За ним, цокаючи підборами, на порозі з’явилася Лариса.

— Привіт, хлопчики! — махнула вона нам весело. — Паш, я тобі туфлі купила. Ходім, поміряємо. Бо якщо не підійдуть, я назад повезу, поміняю.

Заступник Голови наглядової ради банку, власник найбільшого національного телеканалу, депутат Верховної Ради Павло Павлюк слухняно підвівся:

— Ну, вобщем, ви поки порозмовляйте, а я зараз повернуся.

Ніхто не встиг і слова сказати, коли Паша у супроводі дружини вже зник за дверима задньої кімнати. Міністр, генерал і я залишилися утрьох.

Не можна було повірити, що усе це відбувається насправді. Звісно, це далеко не перша ідіотська ситуація, в яку я потрапляю тут, у кабінеті. Але у момент, коли питання стосується буквально життя і смерті, коли від кожної хвилини залежить доля людей, підприємств, політична кар’єра та гроші!..

Я подивився на зачинені двері задньої кімнати. Потім — на співрозмовників.

Віталік з незалежним виглядом жував горішки, які традиційно лежали у вазочці на журнальному столику. Ґенек вже тарабанив комусь по телефону.

— До речі. Кедрові горішки дуже корисні для чоловіків, — зауважив міністр, відправляючи до рота повну жменю. — Там є ці, як їх називають, ензіми…

Тут у моїй кишені озвався мобільний, і я також без зайвих церемоній взяв трубку.

— Сергійку! — почувся вкрадливий, як і завжди, голос Жорика. — Все добре. їх випустили і вони зараз у Феофанії. [6]